Вони пили один одного, як п'ють воду спраглі мандрівці. Світ пропав для них, бо вони раптом забули про час і простір…
О тій порі з'явився на горі стрункий, одягнений в ошатний костюм дженджурик. Мав на голові височезну, чорну й кучеряву копицю волосся, на ногах у нього були лискучі туфлі, а на мізинному пальці витинався здоровенний срібний перстень. Дженджурик пройшовся по горі і сів на скелі помилуватися на розлогі довколишні краєвиди. Він побачив Оксану, котра підіймалася під гору, ґречно всміхнувся до неї і спитав, як зветься ця річка і чи дуже вона глибока. Оксана подивилася на нього ясними холодними очима і буркнула під ніс назву річки, а про її глибину не сказала нічого. Дженджурик, однак, не відстав і спитав, чи не знає вона, де здаються на цьому кутку квартири, бо охоче найняв би кімнату тут. Оксана аж спинилася від обурення. Вона звела погордливо носика і, дивлячись кудись повз дженджурика, сповістила, що тут ніяких квартир не здають і ніколи не здаватимуть. Знову пішла, але дженджурик поволікся слідом.
У дворі Галя прала білизну. Вона побачила дженджурика, і раптом щось гостре врізалося їй у серце. Оксана плеснула перед дженджуриком хвірткою, а він, побачивши Галю, позадкував. Галя спитала, що це за один. Оксана відповіла, що прив'язався якийсь, квартиру шукає, чи що, але вона сказала забиратися. Того ж дня Галя розповіла дочці історію про дім. Було їй ніяково повторювати те, що довгі роки вважала як виплід химерної фантазії своєї бабці. Розповідала про чоловіків, які навідують їхній дім, що приходять вони сюди двох ґатунків. Перші відвідують дім, коли дівчата починають ледь-ледь наливатися, другі, коли вони зрілі красуні. Не було в цьому домі, казала Галя, негарних дівчат. Оксана може в тому пересвідчитися, погортавши їхній альбом, але неоднакова доля їх чекала. Ті, хто не міг устояти в ранньому віці, народжували хлопчиків, а від тих других народжувалися дівчата. Дівчата залишались у домі, а хлопців мучив дух неупокорений − ставали вони блудягами й забродами, п'яницями або ж диваками, як той Оксанин прадід Іван. Мати просила дочку бути обережною… "Тепер мені ясно, − сказала та не без погорди, − де взявся твій улюблений синок". Оксана просила матір не хвилюватися, бо чоловіки в неї поки що не викликають добрих почуттів.
Не знали вони, що чув усю ту розмову крізь відчинені вікно й Хлопець. Вперше за весь час перебування тут йому захотілося знову покинути рідний дім.
Вночі Галі приснився сірий птах у людській подобі. Птах кружляв над їхнім обійстям, а вона лежала серед двору в ліжку й тривожно стежила, як сіре величезне тіло стрімко ріже повітря. Горловий крик вирвався в людини-птаха, він склав крила й раптом пірнув униз. Галя встигла прикритися ковдрою, і птах упав на ту ковдру. Схопив її пазурами, що витиналися з лискучих туфель, і зринув угору. Вона злякано заклякла: лежала під відкритим небом у самій сорочці. Птах знову склав крила і знову шугонув долі. Цього разу він зірвав із неї сорочку. Кривава рана зачервоніла їй під персом
Прокинулась у холодному поті, стало важко їй дихати. Боліло серце, і нестерпно стукотіло в голові. На допомогу прийшов Хлопець. Він сів коло неї заспаний, обважнілий, і тільки тепер помітила Галя, що він значно старший своїх літ. Коли Галі стало легше, сказала, щоб навідався якось до Марії Яківни…
Вони сиділи з Марією Яківною в саду, стояв незвичайно сонячний серпень, зовсім такий самий, як той, коли доживав своє старий Іван. Хлопець чимось нагадував їй Івана. Вона дозволила взяти Іванові зошити. Стара раділа за Хлопця і Неонілу, розповідала, як дівчина допомагає їй. Хлопець сів на веранді в Іванове крісло. Внизу стелилися дахи й подвір'я. Потім вони зайшли в кімнату, і Хлопець отримав від старої п'ять зшитків, наче сокровенний скарб.
…Дженджурик ходив по горі туди й сюди, тліла в його вустах сигарета. Його наваксовані туфлі аж сяяли, сірий костюм сидів бездоганно, погляд пострілював навсібіч, аж доки уздрів Оксану. Підіймалась угору із набитою пакунками авоською. Він запропонував допомогу, але Оксана не звернула на нього уваги. Йшла холодна й спокійна, а він заскакував до неї чи з одного, чи з другого боку. Говорив про чудові місця, в яких вона живе, про те, що його знову привабило сюди, й просив, щоб вона не проганяла його звідсіля. Дивно змахнув руками, як фокусник, і в пальцях його виросла розкішна червона троянда. "Подаруйте її якійсь своїй ровесниці", − сказала зимно й рушила далі.
Вона гримнула перед носом у дженджурика хвірткою так, що ледве не розтрощила йому лоба. Оксана озирнулася, і глумлива посмішка розцвіла в неї на вустах; пальцями вона зробила вушка й помахала ними. Дженджурик там, за хвірткою, почервонів, а Оксана пішла і несподівано для себе засвистіла ту мелодію, якою так сильно надокучав їй брат.
Цю мелодію почув через відчинене вікно і Хлопець. "У тебе непоганий слух, сестро!" − гукнув він і послав їй повітряний поцілунок. Оксана розсердилася на себе за те невдатне своє мавпування, розсердилася й на брата.
У той вечір, коли Хлопець дістав до рук заповітні зошити, він не пішов до Неоніли, бігцем попередивши її про те, і вона знайшла нарешті час на хвильку заскочити до Марії Яківни. Стара зраділа і запропонувала, щоб вони з Хлопцем жили після одруження в неї. Марія Яківна говорила, що жити їй лишилося недовго: доглянуть якось, бо вона не вередлива.
…Вночі до обійстя прилетів великий сірий птах. У такій подобі спинився він біля хвіртки, поклав руки на штахеття й недовго задивився на подвір'я. Було там порожньо. Він підійшов до вмивальника у подвір'ї. Тут висів забутий звечора рушник, він зняв його й притис до обличчя. Три запахи він розрізнив: різкий чоловічий і два м'які: один звичайний, а другий такий, що очі його засвітилися жаринами. Цей третій був найсильніший, бо останньою вмивалася на ніч Оксана, і дженджурик запхав собі рушника до кишені. Він пішов до миски з падалицями. Вибрав найжовтіше яблуко, сів на приступку ґанку і вкусив. Сік цвіркнув на обидва боки. З'їв яблуко, а недогризок поклав у миску між падалиці. Знову пішов − ступав уже під вікнами. Коло третього вікна він спинився, став навшпиньки й потяг носом. Запах, яким віяло з кімнати, його обворожив. Він махнув рукою, і букет троянд вільно пролетів у відчинену кватирку. Впав на підлогу біля ліжка, де спала Оксана, і відразу ж розсипався сотнею пелюсток.
Дженджурик за вікном змерз і замахав руками, щоб зігрітися. Від того руху знову почав заростати пір'ям, руки його перетворювались у крила, у туфлях проростали гострі пазурі. Він хитнув крильми і на мить притулився обличчям до скла. В півтемрявній кімнаті, осяяна блідим, мерехким світанням, спала красуня.
Оксана прокинулась у той ранок раніше. Снився їй дженджурик, вона тікала від нього, а він здоганяв. Приснився їй і брат, котрий вискочив із хати й кинувся бити дженджурика. Потім вона йшла по якійсь синій дорозі, біля неї поруч ступав, накульгуючи, батько, і йшли вони до крихітного будиночка, на порозі якого сиділа стара бабуся. Їй стало страшно на тій дорозі, хоч вона добре знала, що то за шлях − світ колишніх людей та відлетіле життя. Сірий птах з обличчям дженджурика летів коло неї і щось їй казав, але не почула вона його слів. Рвонула геть із дороги і дивне диво побачила: довкола світилися вікна і порядкували за ними зовсім звичайні люди.
Оксана прокинулася і раптом побачила, що вся підлога встелена червоним пелюстям. Їй стало ніжно-лоскітно від того пелюстя, вона впала навколішки й набрала його повні долоні. Оксана запнула вікно шторою, скинула сорочку і згорда зирнула на себе в дзеркало. Стояла там уже цілком зріла дівчина, а підлога навколо неї трепетно палала.
26 серпня 1963 року Хлопець одружився з Неонілою Ващук. Свідчили їм Оксана і старший син Олександри Панасівни, який випадково завітав на цей час у Житомир. Потім усі подалися до дому Марії Яківни в супроводі мовчущого божества з задертим носиком.
Марія Яківна стояла біля широко розчинених воріт, спираючись на палицю. Поки Галя, Олександра Панасівна та інші пішли в хату, Хлопець пішов у сад, а потім сів за стіл на веранді. Лозове крісло затріщало під ним всіма прутиками, а на його обличчя лягла м'яка задума. Перед ним лежало море дахів їхньої вулиці, тож він сидів, поклавши руки на стіл, і дивився. Бачив багато будинків і людей…
Хлопець сидів, обійнятий м'якою радістю: широкий світ клався йому перед очі. В серце впала іскра блаженства. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним принципом світу є все-таки любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі 10 років своїх мандрів. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі. "Тільки не поспішати, − прошепотів він. − Тільки не поспішать!"
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу