Її цікавили факти глибоко інтимного характеру: які ж, нарешті, в нього взаємовідношення з дружиною? Вона його колись запевняла, що він не любить свою Ганну, але це ж був тільки жарт. Вона, звичайно, нічого не знає, а її дуже цікавить, як він ставиться до своєї дружини.
Коли Аглая фамільярно заговорила про Ганну, йому неприємно стиснуло серце: він несподівано образився за дружину. Мовляв, чому це Аглая не дає їй спокою? За кілька хвилин перед тим він не міг навіть припустити, що в нім прокинеться таке почутгя. Але зараз воно навіть затривожило його. Звичайно, він уже не любить, він сьогодні навіть ненавидить Ганну. Але з нею зв'язано такі гарні хвилини, що він не може не поважати її якоюсь своєрідною повагою. У всякому разі, він рішуче одмовляється згадувати сьогодні її ім'я в присутності Аглаї, так принаймні диктують йому норми елементарної етики. Але згодом він спитав: "Ти дуже хочеш знати, як я ставлюсь до Ганни?" Аглая сказала, що хоче. І тоді Дмитрій сказав, що уже три роки він з дружиною в натягнутих відношеннях. "Сказати, що я її розлюбив, – не можна. Але й сказати, що я її люблю, теж не можна". Аглая сказала, що ще при першій зустрічі зрозуміла, що він нещасна людина, а зараз вона його знає не гірше, ніж він сам себе знає. "Що ж ти знаєш про мене? Ти ж, здається, вважала мене за сильну людину?" – спитав Дмитрій. "На жаль, так, як сам ти себе вважав", – промовила вона.
Вона на цей раз наговорила йому стільки неприємного, скільки від неї він ще ніколи не чув. "Ти, Дмитрій Карамазов, – говорила вона, – страшенно самовпевнена людина, але в той же час ти ніколи не довіряєш своїм силам... любиш згадувати відвагу й волю, і ти, безперечно, відважний і маєш сильну волю. Але в той же час ти великий боягуз і страшенно безвольна людина. Ти вклоняєшся перед культурою, і ти, безперечно, культурна людина. Але в той же час ти страшенний невіглас. Словом, ти, Дмитрій Карамазов, недоносок тридцятих років... бо й самі ці роки історик схарактеризує тим же самим назвиськом... Ти, я гадаю, не ображаєшся на мене за цю характеристику?"
Потім вона знову спитала за Ганну: коли він з нею зійшовся? Він почав із того, що зустрівся він із своєю дружиною в обложенім місті, коли воно з тоскою дивилось на північ. Тоді стояв глибокий холодний вересень. Червона гвардія відступала й, відступаючи, ледве стримувала полки переможця. Він прийшов у чека. В той час там готувались до побігу. На підлозі валялись стоси папірців, ганчірок і білизни. Він зупинився біля дверей і дивився на баришень, що рились у барахлі, напихаючи ним свої саквояжі. Саме тоді до нього й підійшла Ганна (він потім узнав, що це Ганна). Вона з тоскою здавила свою голову й притиснулась до дверей. Тоді він вийняв із кобури браунінга й підійшов до однієї скрині, де вовтузились барахольщики. Він вистрелив одній баришні в карк. Того ж дня чека розстріляла ще кількох мародерів, і того ж дня Ганна зійшлася з Дмитрієм.
Більше Дмитрій не розказував, а Аглая не випитувала. Вона взяла його голову й положила її на свої коліна. Дмитрій майже несподівано для себе почав обережно гладити Аглаїне коліно, й, можливо, тому, що вона ніяк не реагувала на це, він за кілька хвилин схопив в обійми її ноги й, тихо скрикнувши, вп'явся зубами в її м'яке тіло. "Що з тобою? – суворо сказала Аглая і з силою відштовхнула його від себе. – Що з тобою, Дімі?"
Карамазов підвівся. Він блукав розгубленими очима по стелі, й здавалось, що він от-от кинеться на підлогу й заб'ється в припадку епілепсії. Аглая питала, як він зважився на такий вчинок?.. І до того з жінкою, що з нею порівняно так недавно познайомився? Може, він прийняв її за баришню легкої поведінки? Карамазов попросив пробачення, але вирішив говорити прямо і сказав, що хотів би мати... її... Аглая засвистіла, бо Дмитрій наївний. Чи не думає він, що вона так і кинеться йому в обійми? Ні, цe зовсім несерйозно! І коли б хтось інший сказав так, вона б зуміла реагувати. Але йому вона радить тільки покинути свою "карамазовщину" й поважати себе і її.
Він почував себе дуже ніяково. Раптом він зареготав сильним і цілком природним реготом. Аглая просила його не бути таким наївним, а то вона зовсім розчарується у ньому, бо він зараз подібний до Вовчика.
Карамазов бачив у Аглаї щось надзвичайно рідне. Йому здалось, що саме її він загубив колись, і вона тепер прийшла до нього, така бажана, як ніхто і як ніщо.
Коли Карамазов йшов від Аглаї, він подумав: "Щось почалось". Не той роман, що до нього він хотів утекти од нудоти буднів нудної Ганни, – почалось щось тривожне і – тепер він певний – трагічне. Але не жах викликало воно в нім, а почуття якоїсь безумної радості, ніби він мусив на днях одкрити цілком нову й надзвичайно цікаву сторінку в своєму одноманітному житті.
IX
Він так ніколи не чекав вечірньої години, як того душного дня. Та Аглая не вийшла з дому. На другий та на третій день – у п'ятницю, вона теж не виходила. В суботу товариш Вовчик, зустрівшись із тьотею Клавою, запитав, чи не посварилася Аглая з Дмитрієм? Тьотя Клава нічого ясно не відповіла. Їй не сподобалося, що Вовчик підвищив на неї голос, і вона пригрозила, що покличе чоловіка.
Швидко тьотя Клава заспокоїлась. Вона не може довго гніватись на "свого чудачка", її тільки дивують ці мужчини: не встигне поцілуватись два чи то три рази з тою чи іншою жінкою, як уже ту чи іншу жінку починає вважати за свою власність і починає на неї страшенно кричати. Ну, добре, вона дещо дозволила товаришу Вовчику... але хіба йому цього вже досить? Тьотя Клава ніяк не чекала, щоб лінгвіст міг так скоро розчарувати її. Вовчик пояснив, що крикнув через Карамазова, який за тих три дні змарнів і захворів, бо закохався в Аглаю і закохався якось там надзвичайно. Словом, "щось почалось". Вовчик як міг заспокоював його, але хiба божевільного заспокоїш? Він говорив Дмитрію, що це все несерйозно і пройде. "Хто тобі намолов, що це легенький флірт? Чого ти розписуєшся за Дмитрія?" – раптом почала сваритися тьотя Клава. Вовчик знову почав вибачатися, а тьотя Клава сказала йому йти поговорити з Аглаєю.
Стояв прекрасний південний вечір. Вовчик побачив Аглаю у гамаку. Чоловік не знав, що говорити про Дмитрія, тому сказав, що коли так далі піде, коли Дмитрій буде викидати таких коників, то полювання – пиши пропало! Закінчив він тим, що Аглая мусить побачитись із Карамазовим. Вовчик сказав, що Дмитрій захворів і вона може допомогти йому... хоч би тим, що буде зустрічатись із ним. "На твій погляд, він не закохався в мене, а просто захворів?" – спитала дівчина. Вовчик сказав, що нічого в цих справах не розуміє.
Аглая вважала, що Дмитрій і захворів, і закохався. Але захворів саме тому, що закохався в неї. І це вона може довести: завтра зустрінеться з ним – і ніякої хвороби не буде. Вовчик сказав, що з другом були уже такі приступи, і незалежно від того, чи закохався він у когось, чи ні. "Значить, це приступи божевілля, і я для нього тільки зачіпка?" – питала Аглая. "Ти зовсім випадково попала в поле його зору й саме в момент рецидиву його ідіотської хвороби", – сказав Вовчик. Аглая замислилась і сказала, що треба спершу дошукатись причин його хвороби, і тільки тоді можна говорити, чим вона може бути для нього: паліативом чи справжніми ліками.
Вовчик сказав, що причини ясні: психічна спадщина батьків. Але Аглая сказала, що знає Карамазова краще, ніж Вовчик. Знає тому, що Карамазових сьогодні тисячі. Дмитрій Карамазов – це тип. Він саме та людина, що, вискочивши з сіреньких гімназіальних штанців, одразу ж ускочила в епоху війни й революції. Отже, Карамазов недоучка. Далі: він опозиціонер, бо події прийняв крізь призму своєї романтичної уяви про світ. Йому на роду написано тривожити громадську думку. Він щира людина, яку можна підкупити щирістю й використати на всі сто відсотків. Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім'я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати Дмитрій Карамазов, коли він, попавши в так зване "соціалістичне" оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло й що його Комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі "собірателя землі руської" і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міщанина-середнячка. Дмитрій Карамазов і Дмитрії Карамазови прийшли до жахливої для них думки: немає виходу. Зі своєю партією рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тільки партії, але й тим соціальним ідеалам, що за них вони так романтично йшли на смерть, це буде, нарешті, зрада самим собі. Але й не рвати теж не можна. Словом, вони зупинились на якомусь ідіотському роздоріжжі. І от Карамазови почали філософствувати й шукати виходу з зачарованого кола. Вони шукали такого становища, коли й вівці залишаються цілі й вовки не почувають голоду. Коротко кажучи ні недоучки остаточно заплутались і, таким чином, прийшли до душевної кризи. Ці Карамазови забули що вони Карамазенки, що їм бракує доброго пастиря. Вони (часто розумні й талановиті) не здібні бути оформителями й творцями нових ідеологій, бо їм бракує широкої індивідуальної ініціативи й навіть відповідних термінів, щоб утворити програму свого нового світогляду. Карамазов, завдяки романтичному складу своєї натури й завдяки, мабуть, революції, хоче таки розв'язувати проблеми універсального значення, але він їх розв'язує в хаосі своєї ідеологічної кризи, в хаосі своїх недоношених уявлень про картину світу і тому послідовно мусить прийти до розбитого корита. Дмитрій випадково найшов собі оддушину в другорядній, на його погляд, ідеї відродження його молодої нації, і ця оддушина може спасти його. Йому тільки потрібний добрий пастир, і такого пастиря він уже відчув у ній. І він закохався в неї тому, що вона підтримала його ідею. Він так закохався, як може закохатись тільки нестриманий романтик. Вона це вже провірила на трьох днях розлуки. Отже, старої хвороби нема, є нова хвороба, але це вже хвороба остаточного видужання.
Вовчик сказав, що йому незрозуміло: як вона, московка, може зробитись якимось там пастирем.