Ліна Костенко — Берестечко (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Ліна Костенко

Берестечко

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Історичний роман у віршах

Це книга про одну з найбільших трагедій української історії – битву під Берестечком. Написана ще в 1966 – 67 роках, вона згодом не раз дописувалась на всіх етапах наступних українських трагедій – і після поразки 60-х років, і в безвиході 70-х, і в оманливих пастках 80-х.

Протягом цього часу з конкретної поразки під конкретним Берестечком тема цього роману переростала у філософію поразки взагалі… і в необхідність перемоги над поразкою…

Битва під Берестечком (червень 1651 року) – наймасштабніший бій Хмельниччини, який відбувся біля містечка Берестечко між Військом Запорозьким під командуванням Богдана Хмельницького і союзним йому кримськотатарським військом Іслама III Герея з одного боку, та армією Речі Посполитої під командуванням Яна ІІ Казимира з іншого.

"Оце і все. Ця галич над містечком.

Народе вільний, аж тепер ти – віл.

Моя поразка зветься Берестечком.

На Київ наступає Радзивілл..."

Цими словами починається роман у віршах. Їх говорить сам Богдан Хмельницький, і увесь твір – це його монолог. Гетьман дорікає собі у поразці, кається, що об'єднався з бусурманами, які зрадили його:

"Хмелій, Хмельницький!

Де ж твої клейноди?

Дивіться також

Де корогви? Де грім твоїх музик?

Де в битвах завойовані свободи?

Де твій Богун, Пушкар і Джеджалик?

Козак Небаба, ох, таки ж не баба!

Якби під ним не встрелили коня,

хіба б поліг від рук якогось драба

козак Небаба, вихрові рідня?!"

згадуючи попередні переможна битви під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, гетьман думає, чому ж зазнав поразки.

"Оце і все. Одна така поразка

закреслює стонадцять перемог!

І що тепер? Що вдіять, що почати?

Ні булави, ні війська, ні почати.

Моя вина. Мій гріх перед людьми.

Усе ж було за нас.

Чому ж програли ми?!"

Хмельницький згадує, як він зі стотисячним військом вирушав у бій. Татари йшли разом з ними. Польським гусарам, які мали важкі обладунки, було важко битися з козами, тож кожен козак "пихату шляхту сік на дрібен мак". Полки ворога уже відступали, близька була перемога, але почався дощ, гроза. "Впав Амурат. Поліг Муффрах-мурза". Кілька днів гетьман тримав оборону, але весь час лив дощ:

"Ні шанця врий. Ні хліба підвези.

Одсирів порох. Ржаві самопали.

Гармати грузнуть. Валить вітролом.

І треба ж так, щоб зливи саме впали!

Найгірше коням…"

Зі свого шатра битву спостерігав хан, який раптом вигукнув: "Гетьман зрадив!" і забрався разом зі своїми мурзами. Хмельницький не знав, що робити: чи хана завертати, чи продовжувати бій. Зараз гетьман докоряє собі, що довірив командувати іншим, а сам кинувся навздогін хану.

Коли гетьман наздогнав хана, його зловили, відібрали шаблю, пістолі і завели у намет. В цей час козаки чекали гетьмана пів суботи і цілу неділю, і аж до четверга відбивали поляків, а якісь перекинчики шептали козакам, що Хмельницький їх покинув. А гетьман сидів у полоні в хана, який говорив, що його одурили, бо поляків значно більше, у них є легіони, гармати, а в татар – лиш стріли та "Алла". Гетьман казав, що кликав татар, бо це дуже важливий бій, і до того ж заплатив їм і дав коней.

У полоні Хмельницький стає свідком, як татари приводять до хана дівчину, яку вкрали десь на селах. Хмельницькому не подобається, що хан поповнює свій гарем в такий час. Гетьман роздумує над тим, що не має допомоги ні від кого:

"Від брата до брата

Ходжу – як від Понтія до Пілата.

Куди не поткнешся – один ярем.

І кожен тягне тебе, душогуб, –

за руки – Річ Посполита з царем,

азіяти – за п'яти.

Литва – за чуб.

Лежу розп'ятий, та вже раз п'ятий!

А кожен катюга мій – масткослов.

Долоні мої процвяховані ятряться.

а пси шолудиві злизують кров.

Я воскресаю і знову гину.

Несу свій хрест на свої Голгочі

А цар стромляє мені у спину

Свої двойлезі каправі очі".

Але Хмельницький впевнений, що помста попереду:

"Чекайте,

за муку мою страсну,

за те, що в неволі клякну –

ох же ж і встану, ох і струсну,

ох же ж об землю і хряпну!"

Іслам-Гірей вимагає викуп. Хмельницький посилає до сина і роздумує про хитрого хана:

"То він ці села кров'ю заскородить.

То хоче ласки в короля зажить.

Це хитрий хан, він знає, що він робить, –

якщо побіг, то він уже біжить.

Татари – ні. Народ не зрадить зроду.

їх за два дні сім тисяч полягло.

Або ногайці. Пригорща народу.

А понад них вірніших не було...

Але біда спіткала і ногайців –

загинув брат мій, друг мій Тугай-бей".

Хмельницький зробив спробу втекти з полону, але його зловили і приставили до нього яничар. Дівчина-полонянка співчутливо дивилася на гетьмана, який опинився у такій безвиході. Хан, на думку Хмельницького, "гаремник, цап гірський, бабій", бо возить разом з собою гарем, дружин, усі розкоші та збирає ще й по селах дівчат.

Джура привозить гроші, і гетьмана відпускають. Віддавши останні гроші, Хмельницький викупляє ту полонянку, одну зі всього ясиру. Джурі подобається ця дівчина. Утрьох вони їдуть пустими селами, винищеними татарами, і гетьман думає про всіх полонянок, яких тепер продаватимуть у Кафі туркам:

"Простіть мене. Від Ворскли до Дунаю.

По саме море, по Стамбул простіть!"

Біля свого села дівчина попрощалася і пішла шукати рідню. Гетьман їде далі і бачить людей, вимушених переселенців, що їдуть шукати кращу долю. За їх нещастя гетьман картає себе:

"Обпалить часом думка крижана –

ось люди йдуть, а скрізь одна руїна.

І поки я їх визволю з ярма,

то чи не мертва буде Україна?

…Десь при воді спинившися підводою,

де вже воли до ясел заревуть,

бездомні люди, спраглі за свободою,

свої селитьби слободами звуть.

Але ж яка біда цьому народу!

Що він біду міняє на біду.

Бо хтозна, чи він знайде там свободу,

чи ще одну збудує слободу".

Хмельницький перевдягається на звичайного дядька і заходить в корчму. Він чує, як люди лають за все гетьмана, навіть за те, що Гелена була ляшкою. Гетьман рушає далі:

"Поля й поля. Півонія і півень.

Дрімайлівка, Нехаївка, Сватки.

А де ж мої Немиринці і Гнівань,

Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!

Мій Лютіж, мій Перечим і Сущани,

Копичинці, Зозулинці, Тальне,

Попасне, Очеретяне, Гречане,

Затишне, Бурякове і Хмільне!

Прилуки, Луки, Липи, Липовеньки.

Лелеківки, Березівки, Стави.

Дубовий Гай, Гильці, Берестовеньки,

Великі Бубни – що ж задубли ви?!

Пивці. Підварки. Вергуни. Баштанівка.

Висока Піч, Домашлин і Пиї.

Житомир. Воєгоща. Каєтанівка.

Межирич, Коломия, Турбаї.

Мала Дівиця і Піщані Броди.

Вишневий Хутір, Хортиця, Хотин.

Підгайчики. Опішня. Обиходи.

Батурин, Бережани, Рогатин!

Он Димер – все димарики й домарики.

Сховалися, либонь, під хвартухи

Мар'янівкам, Мотронівкам, Варварівкам

Іваньки, Андруші і Явтухи.

Велика Глуша. Жаботин і Гадяч.

Тишки. Почали. Вовковиї. Стрий.

Куди не глянеш – Гайворон і Галич.

Чорнобиль, Чорнобай і Чорторий.

А оніно –

Халча, Шандра, Кандиби.

Келеберда, Калга, Темрюк, Ташлик.

Оце ваш слід, приблуди і задиби,

отой татарський клекіт – Кагарлик!

Бербери. Печеніги. Карачаївці.

Підляшки. Годи-Турка. Москалі.

Відчаялась. Втомилась. Призвичаїлась.

Чунгул, Пекельне – на своїй землі!

О Дар-Надія! Ждани та Бояни.

Іркліїв. Мліїв. Злобин веремій.

Великий Стидин. Халеп'я. Холоп'є!

Ліпляве братолюбних Балаклій.

А он і Київ. Подивись – та пильно.

Моя Вкраїно, ти це чи не ти?

Скрізь Лиховки, Недогарки, Топильно,

Погарщина і Рубані Мости.

Зарубинці. Попільня. Попелюхи.

Попонне. Погорільці. Гробове.

Нежиловичі. Несолонь. Свинюхи.

Кальне, Грузьке, Холодне і Криве!

Бориничі. Дуліби. Гориславичі.

Яриловичі. Княжичі. Пеньки.

Старі Червища і Нові Безрадичі

Нові Голгочі на Чотирбоки!

Спасибівка. Терпилівка. Адами.

Звенигород. Гостомель. Хотимир

Мала Глумча з Веселими Тернами

і П'ятихатки між Семимогил.

Усім вітрам відкритий на Роздолі,

на Кусноньки подертий у ярмі –

великий край Неданової Волі!

Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!

Далі і далі йде гетьман і знову чує від людей, що він винен в усіх бідах, бо: "Київ стогне від литвина, і шляхта знову шастає проз Львів". А якийсь кобзар з поводирем сказали йому, що всюди де ходили, гетьманська влада вже не чинна.

Хмельницький приїжджає у Чигирин. Ніхто його вже не вважає гетьманом. Він ховається в урочищі Гончарі. Там спить на сіні, піп Шрамко носить йому чутки із Паволочі, а ще з'являється відьма, яка попереджувала перед боєм, що буде дощ і зрада.

"…Як звуть її, не знаю. Явдоха, Настя, Ївга.

Віщує і ворожить, і рани замовля.

Вона мені впеклася. Вона мене заїла.

Але такої відьми нема і в короля".

Біля гетьмана є ще старий зброяр, який лишився охороняти руїни. Зброяр і джура стережуть вали. Гетьман оплакує у паволоцькій фортеці усі загиблих у бою:

"А я тремтячими руками

в оцій фортеці день по дню

тіла, погризені вовками

в бездонну душу хороню.

А хто ж вас, хлопці, зміряє очеретиною?

Хто в чистім полі витеше труну?

Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною?

Хто заболить словами об струну?

Хто вас впізнає у кривавім клоччі?

Хто крім дощів поткнеться вас обмить?

Хто гайворонням вицабані очі

червоною китайкою затьмить?

Які ж вас дзвони одридають?

Хто проведе у Божу путь?

Своїх – то з честю поховають

А наших – просто загребуть.

Назвуть вас зрадниками, страдники

імено ваше осквернять.

А раз ви зрадники, то й зрадники

то можна й землю зарівнять.

Та не яку ж, а вашу власну,

що ви за неї полягли

Ви ж до чужих земель не сласні, –

кого ж ви зрадили коли?!

Яку порушили угоду,

чого хотіли не свого?

Таж зрадник власного народу –

хто вірний ворогу його!"

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Хмельницький згадує свою минулу славу, перемоги, дружні відносини з іншими державами:

"…Писарчуки універсали

писали з голосу мого.

Сам Кромвель, Кромвель з-за туманів

мені вітання слав як брат.

Дрижала Порта Оттоманів,

Молдова, Крим і Семиград!

Не підкоряв чужих народів.

Пошану шаблею здобув.

І судний грім моїх морських походів

ще й досі чують Кафа і Стамбул.

Ще наша воля не світала,

вже знав, для чого я живу.

Ходив із батьком на султана

і з Сагайдачним на Москву!

Я Польщу в Польщу пересунув.

Мав жовч і мед в каламарі.

Моїх полковників парсуни

британські пишуть малярі.

Посол з Венеції з'являвся.

Султан турецький слав дари.

Я визволяв, я визволявся!

Я міг сказати правду при

самому Богові!.."

Ніколи українці не зазіхали на чужі землі, а лиш захищали свої, і гетьман роздумує про те, що мусив чубрикатися в ноги і перед короною, і перед царем.

1 2 3 4

Дивіться також: