Отак і він біг левадою до Галі... І коли він підіймає рушницю, не селезня бачить на озері, а себе на перелазі і... опускає рушницю!
Вальдшнеп, або лісовий кулик, – благородна птиця, трохи менша як наш голуб, темно-рудуватого кольору, з довгим дзьобом і довгими ногами. Птах лісовий, у нас не виплоджується, а тільки перелітає: навесні, коли мандрує на північ, на місця свого гніздування, і восени, коли повертається у вирій. Отоді їх і полюють. Полюють з лягавими собаками і на "тязі". Тяга – це коли навесні чи восени вальдшнеп перелітає, "тягне" – з одного місця на друге. Вранці й увечері.
Ви йдете на тягу зарані, щоб вибрати до сутінку місце, обдивитися, примірятися. Осінь... "Хор! хор! хор!" – чуєте ви вальдшнепові "позивні". Стріляєш. "Ну що? – кричить вам з другого кінця балки приятель. – Пудель?" "Пудель!" – одповідаєте ви, а собі думаєте: "Слава богу, що пудель! Хай собі пташечка живе!"
З собакою так само дуже інтересно полювати вальдшнепа. І здається, що не так навіть інтересно полювати вальдшнепа з собакою, як про те розповідати…
ДИКА КОЗА
Ю. В. Шумському
Це благородна, струнка й ніжна тварина. Стоїть вона серед кущів ліщини або на зеленій галявині і студену воду п'є. Благородна і в стрімкому вихорі-льоті, коли, налякана, не біжить, а стелеться. А ще благородніша вона тим, що через неї і завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського – браконьєрів. Браконьєр – це, власне кажучи, людина тільки зверху. У баньках (у людей ці штуки звуться – очі) нема ні радості, ні суму, самі тільки хитрощі. У людей очі дивляться, а баньки в браконьєра – бігають. Серця в браконьєра нема. Замість серця в нього торбочка з м'язів.
Дику козу полювати заборонено. Тільки з особливого дозволу можна одстрілювати певного часу самців-цапів, а браконьєрові закон не писаний, він іде в ліс і винищує і цапів, і кізочок, і маленьких козеняточок.
Юрій Васильович Шумський, чудесний артист і чудовий охотник розповів нам таку пригоду. Поїхав якось він з друзями до земляка у Дзвонкове. З ним був Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський із собору Паризької богоматері. Приїхали і пішли в ліс. Там почули постріл і побачили, що браконьєр козу дику підстрелив. Юрій Васильович крикнув: "Стій!" Кинулись усі вчотирьох за браконьєром з козою. Галушка з Квазимодським трохи відстали, а Юрій Васильович та Кречет по п'ятах за ним. Прибігли в село й ускочили за тим чоловіком у хату. Питають, де коза, а чоловік і дружина, що саме колисала дитину, кажуть, що в лісі він не був. Тоді чоловіки почали всюди козу шукати, а її нема. Юрій Васильович пообіцяв браконьєрові, що нічого йому не буде, але хай скаже, де сховав. І тоді виявилося, що замість дитини жінка колисала козу. "Отакі браконьєри!" – закінчив оповідання Юрій Васильович Шумський.
Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозі до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком підкріпитися. Давно вже, років чи не з п'ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хаті сама Максимова жінка. Попросив молока, а жінка така непривітна, каже: "Нема. Коза корову з'їла!" А коли прийшов Максим, то розповів, що застрелив три роки тому козу дику. За цим ділом його схопив лісничий. А далі суд і три роки з ізоляцією. "З ізоляцією та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й корову продала! Охотник!" – додала з притиском Максимиха. Навчило одного браконьєра, – подумав я сам собі.
Полюють дику козу облавою. Робиться це з дозволу відповідних організацій. Для охотника труднощі полювання на козу полягають у тому, щоб не помилитись і не бахнуть замість цапа козу-самицю.
Єдиний, на нашу думку, спосіб не помилитися, чи коза повз тебе летить, чи цап, – такий. Коли ви помітите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок хлібця і, простягаючи його в руці, кричіть: "Кіз-кіз-кіз-кіз!" Вона, звичайно, зупиниться. Ви зразу ж питайте: "Чи ти коза, чи ти цап?" Трапляються випадки, що цап мекне басом: "Я – коза!"
Убити цапа – це ціла подія в житті кожного мисливця. Траплялося й мені вбивати. Якось старий знайомий охотник запросив мене на цапа, бо мав дозвіл. Я зайшов наступного дня, зарядивши рушницю "чотирма кулями". "Рушницю, – каже мій знайомий, – поки що розрядіть і повісьте та йдіть сюди й сідайте, поговоримо!" Убив я тоді чи не ціле здоровенне блюдо дикого цапа! Ох, і смачна ж дичина!
ДИКА ГУСКА
Дику гуску можна їсти так, як і свійську гуску, – з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею і так. Різниця між дикою гускою й свійською така, що дика гуска ніколи не плодиться в нас на базарах. А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Україні дуже-дуже рідко плодиться, а тільки перелітає навесні на північ, а восени – на південь.
Полювали ми з приятелем пізно восени дикі качки на річці Оскіл, на Куп'янщині. Полювали ми там дикі качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску – казарку. Правду, як і завжди, казавши, дика гуска ота повз нас і не летіла, і не пливла, проте ми її заполювали. Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюванні єсть свій стиль. Заполював гуску мій приятель, бо в нього було більше набоїв, а я свого гаманця забув удома…
У казарки було лише прострелене крило, і вона собі ходила по хаті, навіть почала вже їсти крихти з паляниці й пити воду. Ми довгенько збиралися виїздити на станцію, довгенько прощалися з хазяями, де зупинилися, потім співали пісень. А коли їхали на возі до станції, то так співали, що люди з хат вискакували. "Що воно таке?" – питалися вони. "Охотники поїхали!" Співали ми аж до самої станції. Співали й у вагоні, а коли лягали спати, не знали, куди приткнути гуску. Приятель вирішив з нею примоститися на верхій полиці. Він говорив, що спить дуже чутко. Та от вранці гуска виявилася чомусь мертвою.
Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, чи вона упокоїлася власною смертю, тривали недовго. Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч і на крило, а проте підстрелено. А про те, що казарка спала з приятелем на верхній полиці, вирішили забути і нікому не говорити.
Гуску з'їли по приїзді на другий день. Усі кріпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрізала в неї крила і повісила в кабінеті мого приятеля. Але він попросив жінку повісити їх над її туалетним столиком.
Як вороги взагалі весняної охоти, ми здебільша полювали дикі гуси восени, коли вони летять у вирій. Одно кепсько, що ніколи вони не плавають біля берега, а плавають серед озера, заполювати їх дуже й дуже нелегко. Дика гуска – птиця вельми обережна й вельми сторожка, підкрастися до неї важко.
Одної благодатної осені ми з приятелем вирішили пополювати дикі гуси як слід, по-справжньому. Ми знали одне велике озеро. Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузі під ожередом сіна, увечері, після того, як постояли на качачому перельоті. Був іще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту. Він казав, що дика гуска – звір дуже мудрящий, тому він ще жодного разу не встрелив її. Але один спосіб, щоб гусей настріляти, знав. Якось один пан взяв ввелику бочку, обтикав її всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого каміння та й затопив. Так, щоб можна було в неї влізти, сидіти й стріляти. Але пан не настріляв гусей, бо в суботу перед неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в озері товклися!
Ми вхопилися за цей спосіб. Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого каміння й обтикавши бур'яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетіти гуси.
Поставили ми її. А перед тим, як полювати, добре зарядилися, бо забули правило: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто заряджайся сам. Вискочило це правило у нас тоді з голови.
Перед світом вийшли полювати. Приятель взяв з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок – змерзне!). Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сісти поцілив, а таки, кінець кінцем, поцілив... Одвіз я його до бочки. Біля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив. Посадив і поплив до берега.
Невдовзі приятель почав кричати: "Рятуйте!" Виявляється, він забагато випив і не витримав рівноваги, бочка перевернулася, а рушниця втопилася. Ми з Йосипом Явдокимовичем доставили приятеля на берег. Потім Йосип Явдокимович поплив човном на те місце, виліз, побродив у болоті і знайшов рушницю.
А гуси летять, а гуси летять! "Кричи, – кажу приятелеві, – Гуси, гуси, гусенята, Візьміть мене на крилята Та понесіть до матінки". "До матінки, – каже він, – далеко! А от якби на піч!" (дуже був змерз приятель).
ПЕРЕПІЛКА
Чудесна пташка. Мініатюрна курочка. Сіренька, з чорненькими на пір'ячку крапочками. Вилупить свої жовтенькі пухнаті перепеленятка, отакусінькі, водить їх за собою й квокче. На ворога кидається, як він її дітонькам загрожує. Любить наш народ перепілку. Чудесна пташка!
От коли вже літній вечір настає, я питаю в матері дозволу йти з дідом Махтеєм перепілок ловити.
Біжиш і знаєш, що в діда Махтея в кишені вже манок отой, що так робить: "Сюр-сюр! Сюр-сюр!", – так, як перепілочка до себе перепела кличе. Так і дід Махтей сидітимуть і перепілок під сітку вабитимуть. А сітка тоненька-тоненька, дід сам зробив. Дід бере клітку, але не з пруттям, а напнуту сіткою, щоб як битиметься в клітці впійманий перепел, так щоб він собі об пруття голівки не побив. Сильно дуже стрибають у клітці впіймані перепели, на волю хочуть вирватись, і до крові розбивають собі голівки об тверде пруття. А від сітки вони тільки одскакують, і нічого їм не робиться.
Пішли... Уже ніч. Тільки-но вийшли за село поза старою грушею, звернули на межу, аж ось один: "Пать-падьом!", за ним другий, а там іще, й ще, й ще! Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч і ліворуч стіна озимої пшениці. А на межі ромашки, і молочай, і чебрець, і дзвоники...
Тут уже дід Махтей зупиняються, витягають з кошика сітку. Я держу з одного боку сітку, а дід Махтей її розгортають, розпрямляють. Заносимо сітку й напинаємо її на пшеничні колоски біля самої межі.