Михайло Коцюбинський — Сон (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Михайло Коцюбинський

Сон

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Антін гуляв осіннім містечком, і все йому здавалося до нудоти знайомим. Він бачив маломістечкові доми, тих самих людей, бульвар серед міста з рядом голих тополь. Усе було сіре, слизьке, убоге. Чоловік раптом задумався, що значить, сон, який приснився сьогодні жінці: їй снилось, ніби вона доїть корову, але з дійок текло не молоко, а чиста вода.

Він вийшов на площу, де в самому центрі була калюжа. У ній Антін бачив місто: важкий білий собор в шапці зеленої бані, цегляний будинок управи і жовті стіни суду. Якісь три хлопці загнали у калюжу теля. Потому вони ще плювали: хто переплюне калюжу. Антін пішов далі. Щось каламутне осідало на серці. Воно починалося вдома, а кінчалося тут, в безбарвній міській нудоті. Вдома був спокій, день біг за днем. Вранці він слухав жінчині сни, прозаїчні, скучні, пив чай нашвидку за столом, біг в школу на службу. Потому обідав, як завжди – зеленим борщем. По обіді жінка дрімала, а він йшов в місто в надії чогось нового, а ввечері вертався з занудою, з якою виходив. Часом траплялось нове щось – привозили дрова, і треба було приймати, або заслабла дитина. Але все мало кінець – і життя знов плило спокійно в старім кориті...

Антін безцільно блукав по тихих, малолюдних вулицях міста. Липка і темна муть все осідала на серце, але з-під неї уперто, як се часто траплялось, щось добувалось та проростало. Молоде щось, свіже, не затоптане ще, жадоба нового, якоїсь краси. Хотілось щось пережити, сильне і гарне, мов морська буря, подих весни, нову казку життя.

Дивіться також

Потреба краси, що жила в душі Антона, викликала у нього потребу скрізь шукати її, але дійсність давала мало. Правда, колись він бачив далекі краї, сонце і море, але то було давно. Часом, у сні тільки, оживала та мить, викликаючи потім пекучу тривогу.

Час був вертатись додому. Антін уже бачив картину, яку застане: усі кімнати спочивають у пітьмі, тільки в столовій ясно. Кипить самовар, діти п'ють чай з молоком, а жінка плете щось гачечком. І справді він все те побачив... Жінка почала оповідати йому, що приходив скляр, пора вікна склити, діжку конче треба купити на огірки... Марта розчервонілась, розімліла уся і пашіла теплом. Їй хотілось порадитись добре про матеріал і фасони дитячих курток, про запас буряків, про тисячі всяких дрібниць в хазяйстві. Він неуважно слухав і думав: "Чи сподівалися ми, що за дванадцять літ по шлюбі не знайдемо інших тем до розмови, що між нас будуть падать слова, наче грузи руїни на зелену траву?" А жінка все говорила, і Антону хотілося крикнути, впустити в хату свіже повітря.

Одного ранку Антін прокинувсь якийсь інакший, весь заслуханий в собі. В той день він не міг би сказати, чи оповідала жінка свій сон, чи біліли, як завжди, її литки, поки нога ліниво шукала капців; все се не дійшло нині до нього. В рухах, в його ході було молоде щось, тривожне й нове. Марта помітила зміну і під час обіду спитала, що сталося. Він сказав, що нічого. Цікавість Марти зросла, коли Антін, по прохідці, пройшов не в їдальню, а просто до себе. Вона зайшла і спитала: "Що з тобою, Антоне?" По хвилині вагання він сказав, що бачив сон. Жінка розчарувалася, але розсілась у кріслі і попросила розказати.

Для нього не було різниці між дійсністю і сном. Яка різниця, коли у сні так само бачиш, смієшся, страждаєш, переживаєш? Хіба дійсність не щезає так само безслідно, як сон? Хіба життя не бистроплинний сон, а сон не життя?

Антін почав розповідати: йому снилося, що він знову в далекім, теплім краю... Він стояв ранком на острові серед моря. Острів наче одірвавсь од землі і поплив творити самостійне життя. "Я весь був як пісня, як акорд суму, що злився з піснею моря, сонця і скель", — говорив Антін. Раптом він побачив жінку з блідим обличчям в золотій рамі волосся. Вона простягла руку на море, в другій руці палали маки. Її очі – два озерця морської води. Вони сіли, як давні знайомі, на теплу кам'яну лавку. Мовчки дивились на море. Звідкись з'явився на морі човен. Жінка говорила, що море – як синій птах щастя: занурило голову в блакитний туман і розпустило павиний хвіст під самі скелі, де кожне очко горить синьо-зеленим вогнем. Вони нахилили обличчя над урвищем вниз, і уздріли, як воно тріпалось тихо в сітці яскравих бліків, а крізь ту сітку на них дивилась мозаїка дна: водорості, підводні піски.

Він спитав жінку, чи помітила, як острів пливе. Вони плили в широкім просторі рядом, плече з плечем, і вся маса морського повітря, весь запах солі, полинів, сонця – проходив крізь них. Жінка крикнула: "До моря! На берег! Швидше!". І вони побігли вниз. Часом на скелях знаходили квіти. Ставало душніше. Горіли скелі, дорога, пил під ногами, палали повітря і море. Вони теж пашіли жаром. Ящірки раз у раз перетинали їм дорогу.

Нарешті, вони дісталися до берега і побачили звідти острів од моря аж до вершків. Хвилі бились і розбивались об стрімкі скелі Монте-Соляро. Острів шипів, як розпечений камінь, кинутий в воду, і круг нього кипіла вода.

Вони мовчки сиділи і слухали моря. Врешті він спитав: "Про що ви думали зараз?" Вона обняла його очима – а в них він побачив все море і ціле небо – і одповіла тихо: "…я мрію про край білих пісків і чорних людей, про кактуси, пальми і піраміди…"

"Як гарно!" — скрикнула Марта і перервала оповідання. Антін спинився, наче вперше побачивши жінку. Вона була тут! Антін нетерпляче струснув плечима і тим рухом наче щось скинув із себе. Забігав по хаті і знов говорив.

…Вони розсталися. Він увійшов в столову свого готелю, зайняв своє місце. Між стовпи колонади, яку повернуто було в їдальню, перлося море. Сонце лягло на Кастельоне, що дрімав з правого боку. Ще нікого не було в столовій, але він бачив добре знайому, застиглу в оці картину: чорний смокінг у білих штанах мовчки і методично ріже криваве м'ясо, а біля нього дама у білім уся впірнула між дві половинки червоного Бедекера.

Перші з'явились в столову німці. Зайняли окремий стіл і зараз забряжчали склянками. Вони обгородили стіл муром широких спин, облямували скатерть кодом здорових рум'янців, змішали з дзвоном посуди свій грубий сміх і свою мову. За окремим столом похмуро обідав руський і боязко позирав навкруги, як загнаний вовк.

І ось раптом на тлі синього моря пропливає корона золотого волосся. Морські очі встромлені в нього, і біле обличчя привітно киває. Вона трохи спізнилась...

"Як! Знову вона?" — скрикнула Марта. Однак їй зараз стало досадно за вигук. Вона механічно схопила шитво, нахилилась над ним і нервово затикала голкою.

Але се не спинило Антона. Він був не тут.

Вони говорили навіть тоді, коли мовчали... Він вперше побачив, що в неї червоні губи...

Марта поклала шитво і сказала: "Було б тобі одружитись з блондинкою..." "Ти думаєш так?" — неуважно кинув Антін. Він вже не міг спинитись.

Оповідав, як в спеку вони блукали по безлюдних вулицях міста, серед диких садів маслин. Гаряче повітря танцювало тарантелу по скелях, а в сірих маслинах цикади грали на кастаньєтах. Ішли межи стін, грубо зложених з сірого каменю, вишитих блідими перами папороті. Над нею стирчала друга стіна, з опунцій, де круглі листя так само грубо складались один над другим, як і каміння. Кричав десь осел. Часом спинялись, щоб дати дорогу жінкам, які підіймались з водою по сходах. В казанах, наче прикипілих до голови, важко гойдала своє тіло вода та хлюпала в побіленій чаші. І знов йшли далі по камінцях, що розсипались з-під підошов, серед килимів дроку. Раптом ставали, осліплені морем. Воно виринало несподівано, зразу, і зворушало душу своїм радісним світлом, синьою млою, серед якої плавав на морі Везувій, наче велика блакитна медуза.

Антін бачив перед очима те, про що говорив. Красою слова, блиском уяви він опушив Марту, скорив, водив за собою. Вона йшла з ними покірна, непотрібна, як тінь.

Вони входили в гори, поміж дикі уламки скель. Вилазили на самі вершки. Він сідав на траву, вона лягала на теплий камінь. І поки вітер грав золотом її волосся, а він в її очах дивився на небо й на море разом, ся жінка оповідала своє життя. Вона була, здається, з Кавказу. Під час революції вона билась там з військом. Залягала у горах, робила трудні переходи. Вночі перепливала бистру Куру на бордюках, щоб достарчить своїм набої. Вона мала навіть рану од козака. Розщібнула рукав і показала шрам, а він став перед ним на коліна і уклонився.

Він був чистий і свіжий, молодий, не чув своїх літ і свого тіла. "Ти розумієш, що значить молодим бути і чистим? Ти не забула?.." Голос в Антона міцнішав, ріс, і він не помітив, що вже кричить. Марта сиділа зів'яла і винувата. Обняла руками коліна, схилила голову вниз, і лице потопало у неї в скорботних тінях волосся. Йому нарешті упала в око жінчина постать. Він став спокійнішим. Не був навіть певний, чи все те бачив у сні, про що говорив; чув тільки потребу творити.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Ввечері Антін і та жінка йшли дивитись на захід сонця. На золотому небі м'яко сіріли перловим тоном Неаполь, Пуцолі, Прочіда і островки. Сіро і сумно ставало на острові по заході сонця. А коли тіні поволі гусли, спокійна затока надівала на шию разок дорогого намиста – неаполітанських вогнів, і в тихі ночі тепло світились в сірих мурах католицькі каплички...

Вже було пізно. Куховарка втретє покликала Антона і Марту вечеряти. Діти вже спали. Вони вечеряли мовчки. Механічно Марта присувала до чоловіка печеню і вибирала кращий шматок. Він їв її швидко, хоч неохоче.

У спальні Марта вдавала, що спить, а він гортав книжку, закривши нею лице, хоч видно було, що не читає. Марта чула в серці лід. Отся людина, яку вважала найближчою в світі, сьогодні одійшла од неї далеко. Причаївшись, Марта лежала. Вона чекала. Може, він гляне на неї, заговорить, розтопить лід. Але надаремне. Почула згодом, що Антін заснув, не погасивши світла.

Тоді вона встала і, затаївши дух, підійшла тихо до ліжка. Підняла книжку і поклала на столик. Хотіла загасить свічку, але не гасила. Мало не гола, тільки в сорочці, прикувала погляд до мужчини.

1 2

Інші твори Михайла Коцюбинського скорочено:


Дивіться також: