Євген Гуцало — У гаї сонце зацвіло (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

У гаї сонце зацвіло

Євген Гуцало

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Шестирічна Леся, коли недавно в сім'ї заговорили про весну, сказала: "А в гаї сонце зацвіло!". Бо, звичайно, коли навесні йде в ріст молода трава, розвиваються дерева, цвітуть квіти, то сонце, таке похмуре восени і таке зажурене взимку, теж зацвітає. Стає веселе, приязне, усміхається…

В жнива, у спеку, на далекому обрії біжать хмари, схожі на блакитні вівці. І коли тепер згадуєш своє дитинство, яке з кожним днем віддаляється і віддаляється, то чомусь уявляється воно тобі отими блакитними вівцями. Іноді здається, що твоє дитинство є така сама гра уяви, як і блакитні вівці на обрії, бо не було їх насправді, ввижались вони тобі.

Так хочеться іноді зустрітись із ясним поглядом свого дитинства!

Коли й ким було сказано, що дітей приносять лелеки на крилах? Колись ти пильно приглядався не тільки до лелек, а й до всіх інших птахів. Приглядався до них у польоті, приглядався, коли сідали на землю, ходив по їхніх слідах, проте ні разу так-таки й не пощастило побачити, як вони приносять немовлят. Бо завжди їм вдавалося зробити це непомітно для твого ока. Ти вірив – і не вірив у те, що лелеки приносять немовлят. Не вірив, бо, коли старші розказували про це, в їхніх очах ти бачив лукавий усміх. А вірив, бо де ж інакше могли братись діти? Завжди в своєму селі (а також у лузі, в полях) приглядався до лелек. Бо це ж і тебе колись було-принесено в цей світ на крилах.

Дивіться також

Пригадується, як напровесні (ще сніги лежали) хтось із дітей сказав, що вже прилетіли журавлі. Надворі замети, кучугури снігу. Що ж привело журавлів? Невже, нерозумні, не відчували, що в їхніх рідних краях ще зима. Зібралося кілька дітей і побігли до тих боліт, що під лісом. Хотілось не тільки побачити журавлів, яких обманула припізніла весна, а може, й чимось допомогти їм. Але ніде не було ні слідів журавлиних лап, ні пер. Невже тільки покружляли над замерзлим болотом та й полетіли в той край, де на них чекає тепло, вільна від криги вода?

Іншого дня уже капає зі стріх, по-весняному тепло, ген уже й шматок чорної землі видніє, а над нею пасемками в'ється пара. Півні кричать завзято, люди усміхаються одне одному, і хочеться радіти весні, яка хоч і барилась, та все ж таки настає. Ти береш у хаті уламок дзеркала і пускаєш надворі сонячного зайчика. Він танцює на вікні сусідньої хати, в якій живуть тітка Ярина з Василинкою. Потім зайчик заблищав на милиці у дядька Павла Гречаного, що йшов по дорозі. А дядько Гречаний спершу вдавав, начебто не помічає зайчика, а коли порівнявся з подвір'ям, то спинився і поманив тебе пальцем. У Гречаного віспувате обличчя – ніби соняшник, з якого меткі горобці поспивали насіння. Лагідні вуса біліють, погойдуються і, схожі на крила. Мабуть, зараз Гречаний почне розказувати про війну, де втратив ногу і так підірвав здоров'я, що й досі вилежується на печі, рідко його побачиш на вулиці. А Гречаний розповідає тобі, що на війні наші снайпери підстрілювали німецьких так: коли німець причаїться в якомусь закамарку, оптика на його рушниці до сонця раптом зблисне, от туди і стріляв наш снайпер. Гречаний іде далі: живу ногу важко переставляє, а дерев'яний протез мовби сам легенько перелітає з місця на місце.

Далі ще хтось виходить із дзеркалом, і тепер уже не один, а кілька зайчиків бігають, ганяються один за одним, а то розскакуються в різні боки.

Восени, коли похолодає, птахи відлітають до вирію, а навесні повертаються назад, у рідні краї. А звідки вони знають, що в твоєму селі Овечачому вже потепліло, зазеленіла трава по ярах та на лузі, можна звивати гнізда? І як вони не забувають дороги, як пам'ятають? Бо пам'ятають не тільки село Овечаче, а й навіть ту стріху, де мостились минулої весни. Хіба ж не повертались минулого й позаминулого року ті самі лелеки на хату до тітки Секлети Воропай? І цієї весни, мабуть, знову прилетять.

Весняне повітря – особливе, і, мабуть, ніколи більше не доводилось тобі куштувати такого свіжого та запаморочливого, як у дитинстві. Пригадай, скільки бігав ти галасвіта по вулиці, по горбку до млина, далі понад ставом, поза чужими городами, попід вербами, опушеними першою зеленню, біг поміж хатами, опинявся на околиці. Що саме ти хотів вибігати, що хотів наздогнати, побачити? Й досі немає відповіді на це запитання. А є тільки пам'ять про студену свіжість весняного повітря. Та ще є пам'ять про м'які весняні стежки, по яких літали босі ноги, є пам'ять про подільське село, про світ розмаїтий, дивний. А може, бігаючи, ти шукав свою радість і таки знаходив?

Хлопці засперечались між собою – у кого найглибша криниця в селі. Одні казали, що в коваля дядька Градобика, а другі – що в тітки Секлети Воропай, а ще інші доводили, що в Павла Гречаного. Кожне стояло на своєму, і тоді хтось надумав обдивитись усі криниці в селі, побачити, котра з них найглибша. І ви майнули гуртом – од криниці до криниці, від хати до хати. Бігли по селу, заглядали в криниці, перехилившись через цямрини. У кожній важко, похмуро зблискувала вода. Ви навіть і не підозрювали, що у вашому селі стільки криниць! І з кожної люди брали воду, і кожна поїла земною силою, і в кожній була вода неоднакова, мала інший смак.

Скільки ж таких криниць у селі! Де глибші, де мілкіші, а де вода й зовсім при самісінькій поверхні. А все-таки, де найглибша? В коваля Градобика цямрини дерев'яні, старенькі, замшілі. Вода в криниці далеко-далеко, погляди летять донизу – і не знаходять дна. В тітки Секлети Воропай коло криниці росла тополя. Хата в тітки уже похилилась, видно, побачила віку, і тополя вигналась у небеса. Мабуть, і криницю тоді ж викопано, коли хату зведено та тополю посаджено. Мабуть, у тітки Секлети й справді глибша, ніж у коваля. А в Гречаного була за ворітьми, і стояла баддя, і металевий кухоль був прикріплений на ланцюжку – витягуй воду, хто захляв, і пий досхочу. Хтось неголосно скрикнув – і вона відповіла стиха, крикнули дужче – і вона дужче обізвалась, а то вже раптом така луна вирвалася з її нутра, що морозом по спині дернуло. Голосиста була криниця в дядька Гречаного і відлунки дарувала теж голосисті, шпаркі. А як довго спускалась баддя! Пили всі хлопці по черзі, бо хіба ж не потомилися, стільки вибігавши по селу! Вода забивала дихання, відпочивали, знову пили – смачна вода в Павла Гречаного, солодка. І в нього таки була найглибша криниця на все Овечаче!

Давно минув той час, коли ти бігав по селу разом із хлопцями, заглядав у криниці, шукаючи найглибшу, кричав у їхню безодню.

Пригадай – западає вечір, синьою млою сповита весняна земля, а мати стоїть коло воріт і розмовляє з тіткою Яриною, вашою сусідкою. У матері очі темними смугами підведені, наче в підковах лежать, і дивляться печально. І ген-ген угорі, якраз над материною головою, зайнялась перша несмілива зірка і кволо так світить. Мати говорить, що іншим жінкам у селі хоча б похоронки приходили, а їй і похоронка не прийшла на чоловіка. Не може вона забути Данила, коли дивиться на сина. Мати вірить, що Данило десь загубився у світі: "Хай блукає десь, хай поневіряється, тільки нехай не в сирій землі…". Тітка Ярина підбадьорює її, говорить, що чоловіки повертались через рік і через два. Он у Черепашинцях прийшов один чоловік цієї зими, а його молодиця вже за іншим. То що? Кинула, пішла до першого, і славно живуть. А Кіндрата Музичука, у їхньому ж Овечачому, зовсім не ждали, бо написали з фронту, що нема в живих, убито. Ну, Степанида уже й відправу по ньому відправила, а він узяв і прийшов!

А чоловік Ярини загинув на війні. Тепер Василинка росте сиротою. Жінки мовчать, потім мати зітхає.

Пригадай – було це трохи раніше, ходив ти посеред зими по в'язочку з хлопцями. Збирали паливо в гаю за селом. Потім повертались додому, хлопці порозходились по домівках, а ти попрошкував своєю дорогою, бо тобі найдалі було. Йшов сільською околицею, несучи паливо, дивився під ноги, а коли підвів голову, побачив, як у село йде солдат. Видно, повертався з армії, і, мабуть, не так і багато йому ще зоставалось додому, бо йшов хутко, бадьоро. Не одного тобі довелося бачити, як повертався з фронту чи просто з армії, та тільки ніколи ти ще не почувався так, як цього разу. Бо тобі здалося, що солдат цей схожий на твого батька, що нарешті, вертається він додому.

Ти побіг до солдата. Він дав тобі грудку цукру і пішов, ступаючи широко, легко, наче й не ніс важкого чемодана. Ти взяв на снігу в'язочку палива й подався за солдатом, що йшов через Овечаче. Коли йому траплялись назустріч люди, то пильно приглядались, наче хотіли впізнати. Обминувши, зупинялись і дивились йому вслід. І навіть дехто питав у тебе, що то за солдат, куди йде. Але ти не знав так само, як і вони.

Мабуть, ти так би й простував за солдатом, та треба вже було звертати до своєї хати… І того дня почувався так, наче здибав когось рідного – і знову втратив. Грудку цукру сховав за пазуху, того дня лише лизнув, а надгризти боявся. Наче остерігався, що зникне казка, яка була тобі така дорога.

Мати співала багато пісень, знала їх тьму-тьмущу, і давніх і недавніх, та чомусь найглибший слід у твоїй свідомості залишила ота мелодія:

Ой ти, дівчино-чарівниченько,

Причарувала моє серденько,

Причарувала мою ти душу,

Тепер до тебе ходити мушу.

Голос у матері кволий, здається, наче аж деренчить щось у ньому. Проте слухав би й не переслухав, коли вона, запечалившись та задумавшись, починає співати. Бо голос її народжується, мабуть, десь у душі. Мати співає пісні печальні, тужливі. Хочеться сказати мамі, щоб не співала сумних пісень, проте мовчиш. Співає мати журливої – отже, за батьком тужить.

Батькова картка – на покутті, обвита рушником. Батько пильно дивиться чорними очима, видивляється, що в хаті діється. За тобою стежить, за матір'ю, ніколи не спускає погляду з вас. А коли мати співає, то він слухає.

Мати палить у печі вдосвіта й ввечері. Й коли випалить, то згрібає коцюбкою попіл докупи, а на самому споді залишає жар. Той жар тліє в попелі цілу ніч. Той жар – для підпалу. Коли треба, мати викочує вцілілий жар коцюбкою на припік і, поклавши соломи чи клоччя, роздмухує огонь.

1 2 3 4 5 6

Інші твори Євгена Гуцала скорочено:

загрузка...

Дивіться також: