Анатолій Дімаров — Друга планета (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Анатолій Дімаров

Друга планета

Фантастична повість

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Ми летимо на Венеру: я, татко, мама і тітка Павлина. Спершу мене спроваджували на все літо до тітки, бо батьки летіли в експедицію, а не відпочивати.

У тітки Павлини було цікаво, і вона була не така, як усі. Тітка – генний інженер рослинного й тваринного світу. Її невеликий котедж, розташований на дослідній станції, набитий різними штуковинами, наприклад, квітка, що сама себе поливає, кактус-сторож при самісіньких дверях, Цезар з мордою, як у тигра, тулубом, мов у лева, лапами, як у мавпи, а хвостом, наче в бобра. Тітка Павлина дуже схожа на татка: ті ж очі, ті ж брови й ніс, а коли щось говорить, то й губи кривляться так, як у татка. В неї і хода не жіноча: ступає широко. Тітка ніколи не носила спідниці. І не вийшла заміж.

Вона подзвонила і заявила, що летить з нами на Венеру, гуртом веселіше. На запитання, хто ж мене доглядатиме на Венері, відповіла: "Чотирнадцять років, женити он скоро, а ви з ним, мов з дитиною!". Та я дівчат терпіти не можу! А щодо іншого, то має рацію: що я, маленький? Тато ще хотів радитись з Танею, моєю мамою, та тітка уже все вирішила: ми летимо!

З татом я пішов до мами, яка саме стояла з перфокарткою для нашого домашнього робота Джека. Він мав тонюсінькі ніжки і шість рук. Мама запрограмовувала його на роботу на цілий день. Робот завжди цікавився, чи я добре поспав. Коли мама ввела перфокартку в Джека, він побіг готувати сніданок.

Дивіться також

Татко випалив: "Ти знаєш, Таню, Вітя полетить з нами!". Мама не хотіла брати дитину на "ту жахливу планету". За закритими дверима батьки поговорили і по тому, як тато усміхнувся, я зрозумів, що мама здалася.

Ми живемо на двісті сорок другому поверсі, а місяць тому жили на двадцять першому. Але мама вважає, що ми повинні дихати висотним повітрям, і тоді прилітає гелікоптер і піднімає нашу п'ятикімнатну квартиру під самісінькі хмари.

Башти на сотні тисяч квартир стоять зараз всюди, доволі далеко одна від одної, на величезних лапах-опорах, що глибоко забиті в землю. Крім квартир, тут є і школи, і театри, і спортивні зали, і сади, і магазини. Під землею заховані фабрики й заводи, щоб не займали місця й не отруювали біосферу. Так що довкола тільки ліси, річки й озера, та ще поля, де ростуть багатолітні культурні рослини, що засвоюють азот прямо з повітря. Люблю дивитися в музеї на експонати двадцятого, наприклад, століття. От якби ожили наші предки, чи впізнали б вони сучасну Венеру? Зараз є десятки тисяч книг про цю планету.

Коли до Венери полетіли перші космічні станції, то на планеті було 500 градусів за Цельсієм та сто атмосфер тиску. Вчені зібралися й стали думати, як зробити Венеру придатною для життя. Сто літ майже думали, і врешті надумалися: створити довкола неї сонцезахисний екран. Зараз, коли подивитися на Венеру в телескоп, "парасолька" ота відразу ж впадає в око. Потім в атмосферу висіяли спеціальні бактерії, які жадібно поглинали вуглець, виділяючи кисень. Кожна рослина, завезена із Землі, починає рости, мов несамовита. "Венеріанський гігантизм" – так охрестили це явище вчені. Листок лопуха завбільшки з величезну кімнату. Або одна картоплина на сто тридцять два кілограми. Або тридцятикілограмове яблуко. От би впало на голову Сашкові, якого я терпіти не можу.

Ну, а потім, коли атмосфера значно потоншала та наповнилася киснем, стали думати про водень. Знову висіяли бактерії, які утворили моря й океани, річки та озера. Клімат на Венері – суцільні субтропіки, бо вологість там набагато вища од нашої. Так що сніг не випадає ніколи.

Іще там живуть штучно виведені розумні істоти, пристосовані до нелегких умов. Бо землянин більше п'яти років не витримує: шкіра покривається мохом. Тож на Венері постійно живуть лише венеріани.

Розум їхній аніскільки не поступається людському, і зовні вони дуже подібні до нас, хіба що мають довші й могутніші тулуби, мускулистіші руки й ноги.

Окрім венеріан, там є іще оранги... Точнісінькі копії орангутангів, що їх можна побачити в зоопарках. Лише з майже людським розумом. Це одна група генетиків, коли вирішували, ким заселити Венеру, звернула в своїх пошуках увагу на мавп, ідеально пристосованих до субтропіків. То й вирішили взяти тіло орангутанга, а розум людський. Ми з татком й летимо через них...

У своїй кімнаті я взяв махольот, виніс на лоджію, яка геть заросла травою, кущами, деревами, квітами: щоразу виходиш наче у парк. На краю лоджії було відчуття, наче я над прірвою.

У мене є махольот, яким я літаю. Він сконструйований так, що весь час підстраховує того, хто ним користується. Для цього й живлення пристебнуте збоку: акумулятори.

Зараз увесь наземний транспорт на акумуляторах. Під'їхав до станції, поміняв акумулятор – і котися хоч за тисячу кілометрів. А літаки й гелікоптери на водневих двигунах. І всі підземні заводи та фабрики – електрика й водень.

З махольтом іду на стартовий майданчик. Тут порожньо, лише один малюк вовтузиться зі своїм махольотом. Мій махольот мав величезні, легкі, опушені синтетичним пір'ям, крила. Я просунув руки у спеціальні петлі під крилами і полетів. Хотілося піднятися вище, де кружляло кілька спортсменів, але мені поки що не можна, в мого махольота крила не червоного, а білого кольору, а це означає, що мені заборонено одриватися од землі вище, ніж на сто метрів. Я прилетів на пляж. З друзів нікого не було. А я так хотів розповісти, куди полечу.

Десять днів перед польотом був карантин, бо на корабель, яким летітимемо, ми не повинні занести жодної бактерії. Як згадаю отой кабінет, в якому мені промивали шлунок, і досі нудить.

Тільки й розваги було, що мій татко. Він страшенно боявся лоскоту. А лікарі обмацували його холодними пальцями, і він не міг стриматись: сміявся. Довкола тітки Павлини лікарі ходять мало не навшпиньках. Та що лікарі – її й дикі звірі бояться! Відчувають, напевне, що вона може в будь-яку мить розібрати їх на найдрібнісінькі частки. Коли тітка була молодою, закінчила школу карате.

Іще ми всі оці дні дивилися документальні фільми про Венеру. Тітку дуже зацікавило держи-дерево – рослина-мутант. Воно ловило і пожирало звірів.

Моя мама – доктор геологічних наук і летить по венеріанські опали. Вони блакитні, а перед грозою міняють колір: стають сині, аж чорні.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Татко ж летить як соціолог і як історик. Він хотів заглибитися у венеріанські джунглі, щоб ознайомитися з орангутангоподібними, які всі до одного здичавіли. Років із сто тому покинули міста й подалися у джунглі. І з того часу не контактували з цивілізованим світом. Татко прийшов до висновку, що до них посилати треба не експедицію, а одного-двох чоловік. Бо ті примати експедицій бояться. Татко піде з венеріанином Ван-Геном, теж соціологом. Тато сказав, що коли конструювали орангів, допустилися якоїсь помилки. Та помилка в умовах Венери дала небажане відхилення, і в приматів вибухнули тваринні інстинкти... А дехто твердить, що оранги начиталися Ніцше і Гітлера. Я знав, що Гітлер це той, що розв'язав останню світову війну. Татко говорив, що нормальна розумна істота ніколи не може стати фашистом. Тато надіявся, що його не вб'ють, а просто візьмуть в полон, де він краще їх вивчить.

Врешті карантин наш скінчився, і ми полетіли на космодром. Перед тим, як впустити у корабель, нам дали спеціальне взуття із магнітними підошвами: адже як тільки корабель одведуть од космодрому, на ньому настане невагомість. Я роззувся і трохи політав.

Наш корабель нагадував довгу стрілу: в гострому наконечникові – пасажири й екіпаж, а далеко в хвості – термоядерні двигуни. Наш корабель зрушив з місця. Татко натиснув на іншу кнопку, і ми побачили космодром, що віддалявся, і величезну, на весь екран, Землю.

Коли ми прилетіли, тато почав збиратися. Він мав вилетіти на багато кілометрів звідси: спершу гелікоптером, потім – пішки. У безкрайні джунглі, де з-під велетенських дерев і неба не видно, де зливи випадають майже щодня. А коли йде злива, вода ллється згори суцільною рікою. Мама дуже хвилювалася, просила стерегтися держи-дерева. Тато включає пеленгатор, вмонтований в металевий браслет. Браслет передаватиме сигнал до нас на величезну карту, і ми бачитимемо, де ходять тато і Ван-Ген.

Коли ми з татом вийшли надвір, потрапили ніби в лазню, так було парко. Весь час хотілося пити. Ми зустрілися з Ван-Геном і його сином Жоркою. Ван-Ген був у такому ж костюмі, що й у татка: з біотканини. Манюсінькі пелюстки на ньому відстовбурчені зараз: пропускають до тіла повітря. А піде злива – пелюстки враз опустяться і жодна краплина не попаде на тіло.

Ми з Жоркою дружимо: уже встигли навіть побитися, але нікому не призналися. Жорка набагато нижчий за мене, а рюкзак несе, мов пір'їнку. І не пітніє ніскілечки.

Ми прийшли на невеликий майданчик, вимощений плитами. На Венері всі дороги вимощують такими плитами, бо асфальт чи бетон не протримався б і дня: трава порвала б на шмаття. Отака тут трава! Ляжеш на неї й не встанеш: так і проросте крізь тебе.

Всі попрощалися, тато з Ван-Геном сіли в гелікоптер.

Мама пішла до тітки, а ми з Жорою гайнули на стадіон, поганяли м'яч. На майданчик я не хотів іти з Жорою, бо він вмів дуже гарно лазити і стрибати. А ось плавати він боявся і плив по-собачому.

Вдома на карті я побачив вогники тата і Ван-Гена, вони рухалися. Мама цілу ніч провела в кімнаті з картою, переживала. А зранку пішла в лабораторію.

Я згадав, що пообіцяв таткові вести щоденник. Тому записав, як прилетів на Венеру два тижні тому і за цей час уже побачив дуже багато цікавого. Ми зупинилися в спеціальному науковому центрі. Усі вчені носять білі костюми, бо в чорних тут можна спаритись. Рослини тут незвичайні. Ось хоча б будяк: у нас він виростає по пояс... ну, по плечі... А тут наче дерево. Стовбур – не обхопиш руками. А дерева – справжні гіганти на двісті метрів заввишки! Ми вже звикли до яблук, що важать десятки кілограмів, до метрових огірків і помідорів завбільшки з відро.

1 2 3 4 5

Інші твори Анатолія Дімарова скорочено:


Дивіться також: