Роман Горак
Повість-есе "Тричі мені являлася любов"
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
Явилась друга – гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
"Мені не жить, тож най умру одна!"
І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя – женщина чи звір?
Глядиш на неї – і очам приємно,
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне –
Та враз мов бухло полум'я червоне.
За саме серце вхопила мене,
Мов сфінкс у душу кігтями вп'ялилась
І смокче кров, і геть спокій жене.
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,
Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійма
Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати
В її очах – такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні
Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.
І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
І як я ним у пітьму помандрую.
Частина 1
"Одна несміла, як лілея, біла"
"А тепер подам Вам дещо такого, що може придасться до зрозуміння моїх творів і чого я не подав у автобіографічнім листі до Драг [оманова]. Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич…"
(З листа І. Я. Франка до А. Ю.Кримського)
1
Маленька, похилена під тягарем літ, уся в чорному старенька їмость зрідка показувалась на люди. Лише при добрій погоді, надвечір, бачили, як ішла до річки. Зупинялась коло верб, думала про щось і вертала назад попри кам'яний хрест. Ніхто не знав, звідки він взявся. Завжди зупинялася біля хреста. Здавалось їй, що той хрест вона несла все своє життя. Це була Ольга Рошкевич.
Постаріла: великі мудрі очі вицвіли, сиве волосся вибивалось з-під чорної хустини на чоло зі зморшками. Жінка ніби боялась людей, уникала слуг, гостей, не приймала нікого. Вдосвіта виходила в сад і стояла біля старого сухого горіха. Його не зрізували, бо мали надію, що ще відживе.
Всі, хто пам'ятав Ольгу, твердили, що вона була така, ніби весь світнемилий.Михайлина Рошкевич – сестра Ольги, написала спогади, які використав Михайло Возняк (відомий український літературознавець) у своїй статті "Перша любов Івана Франка". Ольга про це довідалась і не пробачила Возняку такого вчинку.
Вже після смерті Ольги в 1956 році М. Возняк опублікував 47 листів Франка до неї та її рідних. У 1958 році Денис Лукіянович (український письменник, літературознавець) опублікував 16 листів Ольги Рошкевич до Івана Франка. 14 листів до нього так ніколи і не були надрукованими і залишилися в архіві М. Возняка. Возняк роздобув ці листи за допомогою свого колишнього учня Степана Іванця та його матері Михайлини Рошкевич.
Ольга мала кімнатку, яку називали "бабциним покоїком". Тут читала, вишивала, плакала і сумувала. До шафи нікого не пускала. Мала накаслик (столик біля ліжка з шухлядою), в якому тримала свої особисті речі, листи і фотографії. Після смерті Ольги її сестра Михайлина знайшла у шафі книгу –"" і передалаїї у музей Франка при НТШ у Львові. Ця книга "була першим виявом приязні і почувань Івана Франка до моєї сестри… в тій книжці були слова посвяти Ользі, написані по-німецьки. Від давніх літ ту картку знищено", — писала Михайлина.
Михайлина – протилежність Ользі. Вища від неї на цілу голову, очі жваві, сива голова рідко коли покрита хустиною, терпіти не могла чорного одягу. Весь дім був на ній. Вона писала спогади про Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Івана Франка.
Весною Ольга злягла. Перед цим останній раз вийшла надвір, сплела вінок і поклала перед хрестом. 30 травня 1935 року її не стало. Була весна. Коли опускали тіло в могилу, зачепили молоду вишню, і висохлі пелюстки посипались на труну і свіжу землю.
Перед смертю Ольга просила Михайлину, щоб листи, перев'язані голубою стрічкою, "від нього", поклали у труну, під голову. Це були ті листи, які Ольга відмовилася віддати М. Возняку. Волю Ольги виконали.
Про смерть Ольги коротко оповіли часописи "Діло", "Громадський голос". Марія Деркач – дослідник творчості Івана Франка в цей же час надрукувала лист Ольги до О. Олеського, товариша Івана Франка. Цей лист дав уявлення, як жила її родина: і Рошкевичі, і велика родина Ольжиної матері Марії Руденської жили одним і тим же життям: молоді хлопці кінчали семінарії, женились на багатих попівнах, висвячувались і далі плодили собі подібних. Молоді дівчата з пелюшок засвоювали, що для жінки найсвятішими є "три річи": кухня, діти, церква. Дівчата нашивали цілі вози постілі, нічних сорочок, їздили в сусідні села по "празниках", шукаючи пару між невисвяченими майбутніми священниками. Потім ставали їмостями, переходили у хату чоловіка, що мало чим різнилась від хати батьків.
Драма любові Ольги Рошкевич та Івана Франка – типова для минулого. Суспільство відкинуло його від себе, а її посадило біля домашнього вогнища. Він сплів зі свого болю найкращі поезії, а Ольга "закрилася" і померла майже невідомою.
По смерті Ольги Рошкевич пішли з життя або виїхали на чужину ті, хто міг би про неї і її єдину любов щось оповісти. 1943 року в могилу Ольги поховали її внучку Оксану. 1946 року помирає дочка Ольги Олена, через пару місяців її чоловік, а ще через деякий час – внук Володимир. У Відень виїхала внучка Марія. У Чехословаччину виїхала Михайлина Рошкевич.
Колишня служниця Рошкевичів, побудувала пам'ятник на могилі Ольги Рошкевич. Згодом пам'ятник розсипався. Пізніше його було відновлено.
Pовсім недавно Євгенія Коблик, вихованка Ольги та Михайлини, віднесла у музей Франка речі, які були священними реліквіями в сім'ї. З'явилися документи, свідчення осіб, які пролили нове світло на історію взаємин Ольги та Франка.
ІІ
Батько Ольги Рошкевич – Михайло, був жорстокий у поведінці, деспот, від гніву якого в хаті всі тремтіли. Він народився у 1830 році недалеко Івано-Франківська. В цьому селі працював священником і його батько Яків. Коли Михайло одружився з Марією Руденською і висвятився, почав працювати з батьком. Там 11 лютого 1857 року народилась Ольга. В наступному році народжується син Ярослав, а в 1859 році – Михайлина. Її називають Михайлиною-Марією, бо батьки вірять, що, назвавши доньку своїми іменами, вони не матимуть більше дітей. Але народився ще син Богдан, котрий помер у 12 років.
Михайло Рошкевич під час навчання захопився москвофільством. В семінарії він вчився разом з І.Шараневичем, який згодом став професором історії Львівського університету, лідером москвофілів. Шараневич зіграв не останню роль в поневірянні Франка після арешту 1877 року, він був порадником М. Рошкевича відносно стосунків Франка і Ольги.
Політичні погляди Михайла не дуже подобались консисторії, і вона направляє працювати його на біднішу парохію в село Пасічне, що біля Станіслава, а потім у села Перегінського деканату. Жили дуже бідно, Михайло навіть думав їхати у Росію.
Але у 1864 році в селі Лолині звільнилось місце пароха, куди призначили Михайла. "Тамтешні люди, — писав про Лолин Іван Франко, — відрізані від решти світу і пригнічені злиднями, не знають майже ніяких заробітків, ніякого промислу… головним джерелом їхнього прожитку є худоба, яку випасають у близьких горах, а також нужденна рілля, що ледве родить овес і картоплю і тільки почасти жито і ячмінь... Нещастям цього села є його розташування в улоговині і часті дощі, які змивають родючий грунт з ріллі, нахиленої до потоків. "Лолин – голий, — каже місцева приповідка, — довкола ліс, а в середині один біс".
Отець Рошкевич вирішує полишити політику, бо підростають доньки, синів треба вчити. Ольга писала Франкові, що батькові достатки були мізерні. Однак Рошкевич виписував часописи "Слово", "Політика", читав "Друга" і пильно стежив за диспутом молодих студентів з М. Драгомановим. Він знав дещо про соціалізм, нічого проти нього не мав.
Одного разу в Лолин наїхала "єпископська візитація", тобто приїхали перевіряти, як ідуть мирські та духовні справи у отця Рошкевича. Він надіявся, що його переведуть в інше місце. Отець влаштував гостям пишний обід, на який запросив і Франка. Раптом ще молодий Франко виступив з промовою, коли заговорили про бідність народу. Рошкевич був розлючений, але шанований в окрузі старенький Заячківський, вислухавши Франка, сказав, що Франко – розум, що стане щонайменше університетським професором. Гості заодно поздоровили й отця з гарною партією для доньки.
Рошкевич був не проти, щоб Ольга стала дружиною Франка, майбутного професора. То того ж, усі пророкували Франкові велике майбутнє.
Коли Рошкевич довідався про арешт Франка "за соціалізм", то спершу не повірив. Він потішає Ольгу, що все буде добре. Але у долинське староство (Лолин знаходиться у Долинському районі) приходить наказ з'ясувати характер зв'язків Франка і Михайла Рошкевича, бо Франко дуже часто там перебував. Отця Рошкевича переконали, що тут справа не лише в соціалістичних ідеях, а в таємній організації, яка діє проти віри, бога, власності, монарха.
Одного разу до Рошкевича приїхав ксьондз із Велдіжа. Вони довго розмовляли про те, що завтра тут буде ревізія, що про неї просив попередити його слідчий з Долини. Обшук відбувся за всіма правилами. Але нічого не знайшли. Ольга всі листи і книжки від Івана Франка заховала на пасіці. Ревізія закінчилась пишним підвечірком. Слідчому сподобалася Ольга.
А в селі через обшук репутація отця падала.
Згодом отця ще допитували, чи Франко не старався налагодити зв'язки з робітниками тартаків у Велдіжі, чи не намагався дізнатися, скільки годин у день працюють, яку одержують плату, як живуть, скільки платять податків.