Ярослав Стельмах — Вікентій Прерозумний (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Ярослав Стельмах

Вікентій Прерозумний

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Казкова повість про пригоди, яких зазнав піонер Віка, єдиножди сумнящеся у доцільності обов'язкової освіти і возомниша о собі премного.

І

Жовтневого полудня Віка йшов додому. Не радував погожий суботній день, ані завтрашній вихідний. На душі шкребли коти: брудні й жилаві коти задвірків і горищ, коти, які наповнють вулиці нявчанням уночі. Причиною була сьогоднішня розмова із класним керівником – Людмилою Петрівною. Після п'ятого уроку вона говорила, що четвертий клас – поріг зрілості. Після четвертого Вікентій буде у п'ятому і стане зовсім дорослим. А його ставлення до навчання дуже погане. Вчителька розуміла, що недавно було літо, Віка відвик від навчання. Вона ставить в приклад Мишка, котрий все літо писав оповідання про природу, Сашка, котрий ліпив скульптура. І нічого, що описи природи позичені у Гоголя, а Сашко ліпив себе. А що ж улітку робив Віка? Керівничка хотіла знати, чим живе, про що думає, чому віддає вільний час Вікентій.

Віка мовчав, бо літом він гуляв, грався з хлопцями, ходив у кіно, дивився телевізор, бігав, стрибав, повзав, лазив по деревах, катався на велосипеді, їздив до бабусі в Малин. І не думав розвивати в собі почуття прекрасного.

Вчителька запитувала, чому в хлопця погані оцінки з математики, з української, з природознавства, з історії. Вважала його не дурним хлопцем. І вчителі вважали, що він може гарно вчиттися. Просила підтягнути навчання.

Дивіться також

Вікентій пішов у сквер. Він роздумував, що на цьому місці колись було старе місто, залізна брама. Але навіть найкращий і найточніший підручник у світі не передасть поховане віками життя.

Віка поминув старовинні руїни, пройшов у глуху алейку і опустився на лаву. Додому йти не хотілося.

Було безлюдно, сонце припікало, і Віка замислився. Та не про розмову з учителькою і не про оцінки. А про почуття приреченості, яке опанувало хлопчиком. Вчитися не хотілось, а нікого ж це не обходить. Ніхто не додумувався запитати його: "Чи хотів би ти не вчити на завтра англійську? Чи погодився б ти не піти завтра до школи?". Зате кожен цікавиться: "Ти вже зробив уроки?", "Ну як, багато двійок нахапав?".

"Як багато від нас вимагають, — думав Віка. — А яка сила-силенна предметів! Одразу й не перелічиш. А що ж буде попереду в старших класах?"

Погляд хлопця спинився на стародавніх руїнах, і думки трохи змінилися. Хлопець думав, що в стародавні часи було легше вчитися: вмієш рахувати, отже знаєш математику, історія тоді була куца, іноземних мов не було. А якщо додати Вічині знання з інших предметів, кількість побачених кінофільмів, телепередач, уміння кататися на велосипеді і на роликах.

Уявив, якби з'явився у своєму місті у ХІІ-ХІІІ століттях. Ким би він тоді був? Звісно, князем ні, але першим міністром чи боярином – точно. Казали б: "Такий малий, а такий мудрий". Чого б тільки хлопець їх не навчив! Віці стало приємно від цих думок. Поганий настрій зник і Віка побіг.

Хвилин із п'ять розглядав усе, але нічого особливого не побачив. Знайома вуличка спускалася до пустирища, де хлопці палили вогнища, пекли картоплю й рили окопи. Коло дошки об'яв хлопець зупинився. На ній нічого цікавого ніколи не було. Тут була афіша про концерт заїжджої співачки, котрій Віка домалював окуляри. Раптом збоку хлопець помітив наклеєний папірець, а на ньому напис: "Тільки сьогодні проїздом! З 14.00 до 15.00 у нашому місті, в приміщенні пункту прийому склопосуду (вул. Південна) ПРОДАВЕЦЬ ЧУДЕС".

Віка не розумів до чого склопосуд і продавець чудес? Халабуду склопосуду хлопець знав, вона стояла в кінці вулиці, саме на пустирі. В ній сидів здоровенний дядько й причіпливо оглядав кожну принесену йому банку чи пляшку. О другій годині йшов на обід, а о третій повертався. Хлопців він лаяв і не дозволяв бавитися поруч. То чому ж чудеса продаються саме в цьому місці?

Віка підрахував, що зараз саме близько третьої. Він дременув вулицею вниз, до зеленої будки, в якій, якщо вірити оголошенню…

Будка була на місці. Але на дверях не висів замок, і від протягу вони злегка рипуче прочинялись, хлопець навіть трохи злякався. Довкола не було нікого. Віка постукав. Хтось промовив: "Спробуйте-спробуйте!". Переступивши поріг, Віка у півтемряві побачив молодика із дженджуристою борідкою та довгим волоссям. Він одягнений був у майку з буквою "Д" і спортивні штани, а на ногах були пишні ботфорти з острогами. У руці мав бутерброд. Молодик сказав, що радий приходу хлопця і його спостережливості. Бо минулого тижня Віка не був таким спостережливим, не побачив оголошення про екскурсію на електростанцію. Звідки молодик це знав?

Молодик ще й розповів, що без спостережливості ми багато втрачаємо, не можемо як слід прислужитися людству.

"Звідки ви про мене знаєте?" — поцікавився Віка. Молодик пояснив, що п'ять хвилин тому не здогадувався, що існує школяр Віка. Але щойно він переступив поріг, як молодикові вже все про Віку відомо. А на стіні з'явився напис: "Користуйтеся послугами бюро чудес! Наші чудеса – найкращі! Молодик додав, що для нього людина, її думки, бажання — це все. Його обов'язок – допомогти вибрати, що кому потрібно.

Віка запитав про дивний одяг молодика. На це чоловік відповів, що недавно був в епосі Людовика XIV і не встиг перевдягнутись. Він шмигонув за ящики і з'явився знову у зелених оксамитових пантофлях із загнутими носаками, на плечах мав довгий смугастий халат, а на голові чомусь була пожежна каска початку століття (вдягнута через поспіх).

Чоловік попередив, що чудеса не продає, а дарує. Назва "продавець" — просто традиція. Подарувати може усе в розумних межах.

Віка забажав канікули або відмінні оцінки, але глянувши на обличчя чарівника, передумав, адже такі бажання неважливі.

Чоловік пояснив, що своїми чудесами хоче принести якомога більше користі, а бажання Віки надто примітивні. Для Віки потрібно якесь внутрішнє переконання, таке, що згодилось би у подальшому житті, якийсь урок. Віка дозволив чарівникові вибрати щось на власний смак. Раптом чоловік безцеремонно став підштовхувати хлопчика до виходу.

Віка незчувсь, як опинився надворі. І збагнув — йому ж так нічого й не подарували! Повернувшись до дверей, побачив здоровенний замок. закричав: "Дядю! Відчиніть!". Ззаду почув сердитий голос. Це був приймальник посуду. Дядько грюкнув дверима, хлопця не пустив всередину, хоч подумав, що Віка приніс пляшки. Хлопця прогнали.

Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг, озираючись на приймальника, аж раптом відчув під ногами порожнечу і впав у одну з виритих хлопцями ям.

Віка на дні подумав із неприємністю, що сердитий дядько зловтішається з падіння у своїй буді. Але коли хлопець виткнув голову у світ – остовпів.

Приймальника посуду не було, будки теж. Навколишня місцевість змінилася теж. Пустир з безліччю ям і вибоїн перетворився на порослий травою й чагарем видолинок. Повернувшись до рідного містечка, хлопець відчув страх. Знайома дорога ніби запала у землю, будиночки взагалі щезли. Всюди були кущі і рідкий перелісок.

Покинувши портфель, Віка кинувся вгору дорогою і подолав підйом. Над самою дорогою здіймалася міцна кам'яна башта з важенною прочиненою брамою, крізь яку йшли всі, хто хотів до міста. Біля брами було двоє дядьків у шоломах і кольчугах, з мечами. Віка подумав, може це кінозйомка, але апаратури не було ніде. Хлопець стишив ходу, коли це один із вартових спитав: "Ти хто єси?"

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

II

Хлопчик спробував приязно всміхнутися і справити гарне враження, але вартовий дивився на Віку з недовірою. На запитання "То хто ж ти такий?" хлопчик пояснював, що він Віка, вчиться в школі, йде додому на вулицю Бочарну. Він розумів, що говорить плутано. Один вартовий боляче вхопив Віку за руку, бо думав що це вивідувач, шпигун. Хлопчику зв'язали руки, а ім'я Віка назвали поганським. Другий вартовий гукнув когось на коні. Хлопчину закинули на рисака животом донизу. Наказали везти до князя. Верхівець помчав. Віка бачив дорогу, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Відчував себе у фільмі.

Кінь поминув землянки, далі хати були показніші й просторіші. А ближче до центру жили найбагатші. Біля якихось воріт вершник наказав відчинити. Кінь вбіг у широкий двір і завмер коло ґанку, кладеного з колод, просторого, гарного. Широкі сходи вели до розписних дверей. За теремом, були дерев'яні прибудови, комори, стайні. Прискочив звідкись хлопчина років десяти-одинадцяти у полотняній сірій сорочці, зиркнув з цікавістю на Віку.

Віку привели до зали. Трійко чоловіків дивилися на прибульців.

Перший — худорлявий і сивуватий, невисокий на зріст, у багато розшитій одежі, сидів у кріслі (це був князь). Другий — червонолиций череватий здоровань — стояв поруч (боярин Онисим). Третій же, у якомусь непримітному довгому аж до п'ят балахоні, сидів оддалік за невеличким столиком (літописець, який усе записував на пергамент). Рудувата довга й рідка борода його (Віка помітив, шо всі чоловіки тут носили бороди) спочивала на розкритій книзі.

Вершник сказав до першого, що затримали вивідувача. Чоловік з рудою бородою підскочив і запитав Віку, в кого хлопчик на службі? Віка сказав, що не шпигун. А князь запитав: "Куди ти йшов?" і звелів розв'язати руки.

Віка здогадався, шо якимось дивом опинився в епосі Київської Русі. Він розумів складність свого становища. Опинитись одному, без друзів, без знайомих, без батьків казна-де — ні, це не найкраще, що міг подарувати йому дарувальник чудес. Хлопчик згадав, що мріяв про це. І це щаслива нагода навчити своїх пращурів досягненням науки й техніки.

Череватий здоровань Онисим сказав, що бачить по очах хлопця, що той щось вигадав. "От кабан гладкий", — подумав чемненько Віка. І відповів: "Іду я з тих країв, де люблять слово ласкаве і звикли людей стрічати за розумом". Князеві сподобалися ці слова. Далі Віка сказав: "Знаю я надзвичайно багато і готовий усіма своїми знаннями із вами поділитись. А те, що я вивідувач, то це чиста вигадка і наміри в мене найкращі і щиросерді".

1 2

Дивіться також: