Олесь Гончар — Берег любові (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Олесь Гончар

Роман "Берег любові"

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

І

У білі, сліпучі дні весни чи раннього літа дівчата з місцевого медучилища на території фортеці проводять заняття протиповітряної оборони. З сумками Червоного Хреста, з ношами усе когось рятують і рятують. На території занять горби, бур'яни, ями, у яких археологи мають роботу. Сама фортеця римських або й раніших часів, туристи тут лишають свої сліди, лиш з боку моря має вигляд: силует на скелястій кручі над виноградним містечком. В її вежах – пам'ять часів, відгомін давніх пристрастей.

В перерві між заняттями медички у халатах ласують морозивом, позирають у люстерка, жартами зачіпають археологів. Дівчата роздумують, чи міцна любов була в античних, чому свого поета, співця кохання, вигнали з рідної землі. Археологам не до розмов, у ямах жарко, усі заклопотані.

Коли з дівчатами часом є Віра Костянтинівна – улюблена викладачка, то увага приділена їй. Викладачка була у Бенгалії з місією Чевоного Хреста. Для дівчат це країна зимівлі наших журавлів, країна вічної весни, любові, чорних очей, жінок, що можуть зачарувати змію. Та Вірі Костянтинівні бачиться зовсім інше: натовпи голодних дітей, знеможені матері, повалені холерою люди, хмари москітів, парке повітря, вода з мікробами. В молодості Віра Костянтинівна була фронтовичкою, а зараз уже посріблена сивиною, не першої молодості. Невже її вихованки такими ж стануть?

Дивіться також

Інна Ягнич – гордість училища, відмінниця, поетеса (її пісню "Берег Любові" виконує хор медичок) з материнської лагідністю дивиться на викладачку, запитує, чи лишається частка серця там, де колись побуваєш. Світла Вусик – весела студентка жартує, що це може і до серцевої недостатності привести.

З Віри Костянтинівни важко видобути слова, вона самолюбива. Десь лютують епідемії, шторми, а тут на березі такий спокій. Зрідка промчить "Метеор", пропливе на обрії судно, стоїть незрушно баржа (витягає пісок для будівництва), а в іншому місці працюють водолази. Вони підіймали судно, що у 1941 затонуло з зерном, розбомблене німцями. Водолази випадково натрапили на рештки античного міста, тому тут і працюють тепер археологи. Зрідка з-за обрію з'явиться "Оріон", навчальний вітрильник, повен хлопців-курсантів.

Дівчат уже розподілили на роботу. Дехто радіє призначенню, дехто засмучений. Інну Ягнич направили в рідне село Кураївку. Виклик для неї дав знаменитий Чередниченко – колишній комбайнер, а тепер голова передового на все узбережжя господарства.

Інна справді рада, що повернеться в село, зустріне відкритий приморський степ. Деякий сумнів був, бо який там рай, якщо треба бути і лікарем, і фармацевтом, бинтів-марлі немає, механізатори йтимуть з кривавими саднами, жінки із задавненими хворобами, каверзні пенсіонери хотітимуть безсмертя, а лікарня недобудована.

Та Кураївка жде її. Батько, мати і той, кому складала спраглі листи – коли відіслані, коли пошматовані.

ІІ

Пісню "Берег любові" склала в одну з тих ночей, коли душа плакала за Кураївкою. Мелодію підбирала з дівчатами, тому авторство для себе вважала скромним. Хоча їй закидали, що вона новоявлена Сафо чи кураївська Маруся Чурай.

Інна пам'ятала батьківську науку – життя любить терплячих, але творче самовідкриття давало бажання, щоб пісня долинула до його слуху. Уявляла, як йому зараз важко. Відбуває те, що заслужив – врізався мотоциклом у натовп дітей піонерського табору, ще й під хмелем був. Не любить його п'яним, мати і сусідки відмовляли її. Та доводи розуму розлітаються, коли згадує ласки, що вперше відчула, коли купалися в заповідній, забороненій зоні (а для нього заборонених зон нема). Перед силою його рук, зовсім не грубих, не хуліганських, а ласкавих, голублячих, відступають усі аргументи. Він рідко їй писав. Найбільше непокоїло Інну, яким він повернеться. А в Кураївці Інна не раз буде сумувати за фортечними вечорами, за прадавнім камінням, за місяцевою доріжкою на морі.

Двадцять віків проминуло, відколи прийшли римляни до фортеці на чолі з Августом і його легіонами. Як усе змінив час! Незмінною лишилася ця тремтлива доріжка над морем, доріжка закоханих і поетів. Коли сходить місяць, дівчата ще ближче туляться до свої водолазів. А водолази похваляються дівчатам своїми знахідками. Підходять і археологи, причепурені, поголені (хто не носить бороди), просять дівчат до танцю під звуки транзистора, а потім розказують про знахідки. Студент-практикант розказує, що знайшли стелу з написом, хай ось Росавський розшифрує (він поліглот). Худорлявий бородатий юнак цитує уривок, що розшифрував зі стели. В уривку жінка Теодора розповідає про свої щасливі дні плавання на морі, а народивши дочку – помирає. Інна, хвилюючись, запитує, а що далі? Та мармур надщерблений.

Інна знайома з цим хлопцем. Його очі ясні по-дитячому. Можна заслухатись, коли він дошукується у викопних предметах магічного, священного змісту. Він вважав, що Інна цікавиться археологією, постачав їй книжки, альбоми. Їй справді було цікаво. А пам'ять хлопця містила цілі поеми Овідія, трактати античних авторів. Хлопець звертав на Інну особливу увагу.

Коли уже Інна та хлопець стояли окремо, дівчина вловлювала в його словах глибший і додатковий зміст. Інна запитала, чому вежа називається Овідієвою, адже він тут не міг побувати. Хлопець вважав по-іншому. Хоч дослідники не вірили, що Овідій тут був, Росавський вірив, що Овідій міг тут бути. Легко сказати: не був. У Трою теж не вірили, поки не відкопали. Звідки тоді у Овідія стільки відомостей про степові племена? До Овідія хлопець був не байдужий. Розказував і про інші викопки, міркував, як змінилася людини від печерних часів.

Був уже пізній час, молодь розбрелася, але хлопець не відходив від Інни. Він знає про направлення Інни, про її пісню. Але вважає, що вона не хоче помічати його зацікавлення, його перше кохання, яке соромиться, паленіє, шукає її. Хлопець пропонує Інні руку і серце. Та дівчина не могла йому відповісти, хотіла облишити цю розмову. Попросила хлопця йти, хотіла побути з Овідієм наодинці.

Фантазія місячної ночі

Бачила, як морем наближався до берега той самий Назон, у довгій римській одежі, в сандаліях. Із Вічного міста – у вигнання. Античне крайсвіття зустріло його хуртовинами, сірою пустельністю, льодовими вітрами. Сам центуріон, начальник залоги, воїн у шкурах нагадував варвара. І сам Овідій змушений ходити у шкурах. Рим покарав поета безвістю, самотою, забуттям, вигнанням між криги і сніги. А можливо не так тужить Овідій за Римом, богами, лавровими вінками, вином, жінками, як за безповоротністю літ, бо насувається старість.

Тут люди примітивні, підступні, ніби неподільні – кінь і вершник. Ці люди ніколи не бачили Вічного міста. Проте вміють рахувати та навіть лаються латиною.

Центуріон виказує знаки уваги до Овідія, бо йому подобається поетова творчість. Центуріон навіть надіється, що Октавіан помилує поета.

Настає весна, Овідій може безтривожно заглиблюватись у степи, він вражений тутешньою красою природи. З пережитої катастрофи поет виносить спокій. Тутешні люди виявилися здатними на приязнь, на мудрість, на жарт, частували римлянина, а потім – співали. Співали, як Орфеї, краще за давніх богів. Серед цих людей Публій Овідій Назон зустрічає молоду дівчину, яку називає Даная (її справжнє ім'я – Кигитка, за іменем птаха). Вона покохала Овідія, бо він був співцем слова. Дівчина відродила його. Вирішив віддячити їй – ввести у поему її образ. Від цього часу поет відмолодів, тепер його ніщо не страхало.

ІІІ

Усі розійшлись. Лише Інна, схилившись на мур, слухає тишу цикадної ночі. Дівчина прощається з пагорбами, з налитими гронами, зі щасливими днями роботи у виноградниках, коли дівчата з училища допомагали збирати врожай. За роки навчання вона зріднилася з цим містечком, з його античністю. Ця темна нічка-петрівочка усе не відпускає дівчину. Коли зібралася йти, з далечини моря з'явилося судно – це "Оріон".

ІV

"Оріон" повертався пошарпаний. Судно було в районі Мальти, коли його постиг скажених балів шторм. Курсанти були до краю виснажені, капітан усвідомлював усю небезпеку, вітрила, що так легко несли судно, у цей момент могли стати для нього згубними. Молоді матроси весь час чергували з ножами, готові за першою командою різати паруси.

Цієї ночі травмувало Ягнича. Ударом хвилі його кинуло через палубу. Він страшенно стогнав. Він був найнадійнішим майстром, назамінним знавцем вітрильної справи, він був наставником, батьком, втіленням непохитності духу. Майстер помирав, у курсантів зовсім опала душа. Судновий лікар встановив діагноз – апендицит, потрібна була операція. Лікар звелів прив'язати хворого до койки і прив'язати себе, бо при такому штормі не дуже легко оперувати, до того ж – операція перша у житі молодого лікаря.

Наступного дня бурю пронесло, капітан полегшено зітхнув: люди живі, судно тримається на воді, курсанти навіть дозволили собі пожартувати з Ягничем, коли провідували його. Ягнич знав, що вижив лише заради цих хлопців, не міг залишити їх, жовторотих, у таку ніч. Рейс тривав, судно підібрало греків-рибалок, яким після загибелі їхнього судна вдалося врятуватися на плотику. Греків мали залишити в Піреї, хворого Янгича теж планували там лишити на доліковування. Та старий був проти, якщо викидатимуть його, то тільки на берег рідної Кураївки. Лякала Ягнича самотність. Він згадував Піреї, де було його перше завдання: пропливти непоміченим і забрати на борт болгарських революціонерів, врятувати від розправи після поразки повстання. Відлежуючись під лікарським наглядом, Ягнич хотів скоріше побачити стан судна, яка погода.

Якось провідав його капітан судна – Янченко, ще молодий чоловік, закоханий в "Оріон". Не кожному така честь випадає – бути капітаном у такому віці. Коли Янченко одружувався, Ягнич був весільним батьком. Ягнич питає капітана, як там його чулан (майстерня), бо дуже любив старий строгий порядок, всі речі були на своїх місцях, усі підписані. Зараз там порядкують курсанти. Капітан пропонує видобути путівку на курорт для Ягнича. Коли капітан виходить, Ягнич довго думає, що не хоче ще залишати свою роботу.

1 2 3 4 5

Інші твори Олеся Гончара скорочено:


Дивіться також: