У першій частині тетралогії ("Посол Урус-шайтана") розповідається, як Арсен Звенигора, їдучи з Січі додому провідати хвору матір, виявив у степовому вітряку трьох зв’язаних дівчат. З’ясувалося, що їх викрав зі своїми поплічниками сотник Чорнобай для того, щоб продати татарам. Арсен хотів визволити нещасних, але сам потрапив до рук злочинців. З намови найзапеклішого з них — Тхора — Звенигору було продано тим же татарам. У Кафі молодого запорожця купив Га-мід-бей і завіз у Туреччину. Через якийсь час Арсену пощастило втекти. Після багатьох пригод він приїхав додому, але тут виявилося, що зникла його менша сестра-красуня. Звенигора з односельцями знайшов її в ямі на хуторі Чорнобая. Боючись справедливої кари, сотник утік у Крим, а Тхора послав на Запорозьку Січ убити Арсена.
Ще в молоді роки Гамід украв у Болгарії двох діток — п’ятилітнього Ненка і трирічну Златку. Хлопчика під іменем Сафар віддав у школу яничарів, а Златку перейменував на Адіке й виховував разом зі своєю дочкою. Діти забули одне одного. Через багато років Златка з допомогою Арсена повернулася до своїх батьків, її брат у той час уже командував сотнею яничарів. Життєві шляхи Арсена, Сафар-бея та всіх інших персонажів багато разів переплітаються. В основу зображеної далі події покладено історичний факт.
У Лубенському курені спали не всі. Кілька козаків, а серед них Звенигора, Воїнов, Метелиця і Сікач, накрившись ряднами, схилилися в найдальшому кутку біля свічки і грали в карти…
Діда Шевчика з ними не було. Йому ще звечора не пощастило, і він, програвшись до цурки, з досади ліг спати…
Десь ген-ген за північ дід Шевчик раптом прокинувся. Йому приснився страшний сон… Обливаючись потом, Шевчик лупнув очима… Дід Шевчук виглянув у вікно і побачив… яничарів.
Уперше в житті по-справжньому злякався козак Шевчик!
Шевчик притьмом скочив з полу, підбіг до картярів — і потушив свічку і попередив картярів, що у Січі було повно яничарів.
Козаки розбудили побратимів, за хвилину весь курінь був на ногах.
Поскільки курінний ночував у кошового перед радою, то всі мимоволі почали прислухатися до слів Арсена. Арсен командував козаками, наказував готувати зброю , і почалася пальба!
Гримнув залп. Потім — другий, третій. Курінь заволокло димом. У відповідь знадвору пролунало страшне нелюдське виття. Яничари подалися назад, залишивши на снігу кілька десятків убитих і поранених. Але тікати їм нікуди. Ззаду колихалася суцільна жива стіна.
Цілитися козакам не доводилося: яничари стояли так густо, що одна куля пронизувала зразу двох, а то й трьох.
Після перших залпів уся Січ схопилася на ноги. Кожен курінь ощетинився дулами мушкетів. Безперервно гриміли залпи. З веж ударили гаківниці й гармати. Рясний дощ куль і ядер лився на січовий майдан, де зібралося найбільше ворогів, і косив їх десятками й сотнями.
Збожеволілі від жаху яничари заметушилися, заметалися по Січі, як звірі у ловчій ямі. Ті, що були ближче до воріт, намагалися відчинити їх, але марно. А коли з надбрамної вежі ударили гармати, натовп відхлинув назад.
Вже ніхто не слухав нічиїх наказів. Кожен думав тільки про порятунок. Бачачи, що звідусіль гримлять постріли, ошалілі яничари і спагії згадали про хвіртку, якою входили до Січі.
Туди! До неї! Втекти з цього пекла, де кожен курінь, старшинська хата і військова скарбниця, ба навіть церква — хоч насправді то різнокольорові вікна миготіли в ній від вогню, що вилітав з дул мушкетів, — сіють смерть!
Тисячний натовп ринув до хвіртки. Але прохід там дуже вузький. В нього може протиснутися за раз лише один утікач. І кожен намагається бути тим щасливцем. Дехто прокладав собі дорогу шаблею, стинаючи голови своїм єдиновірцям.
Задні напирали на передніх. Кожен кричав, лаявся, погрожував, проклинав. Хрипи вмираючих, стогін поранених, вигуки поодиноких старшин, що намагалися навести хоч який-небудь лад, безперервний гул пострілів — усе злилося в дикий нелюдський рев.
Широкий майдан, усі січові вулички й провулки поміж куренями були вже завалені трупами й пораненими. Поміж ними причаїлося, рятуючись від куль, багато яничарів. Сніг почорнів од крові.
Зненацька в неймовірний шум і ґвалт ввірвався тривожний рокіт тулумбасів, а потім — зазивний клич бойових козацьких рогів, що кликали до атаки.
Звуки лунали зі старшинського куреня.
Стрілянина почала вщухати.
І тоді почувся сильний голос кошового Сірка.
— До шабель, браття-молодці! До шабель! Припиніть стрілянину! Виходьте з куренів! Бийте клятих! Смерть бусурменам!
Стрілянина враз припинилася. Крізь розбиті вікна, крізь розчинені навстіж двері з куренів повалили запорожці з шаблями, з ятаганами, з келепами в руках. З криком, з бойовими кличами ринули вони на ворогів, що, ошалілі від жаху, металися в передсвітанковій морозній імлі.
Коли з куреня ударив залп і десятки яничарів упали в сніг, Сафар-бей відчув, як щось гаряче бризнуло йому на обличчя і руки. "Поранений!" — промайнуло в голові. Інстинкт самозбереження примусив його кинутись додолу. Розпластавшись на снігу і переконавшись, що він цілий і неушкоджений і що кулі перелітають поверх нього, ага оглянувся навколо.
Сафар-бей зрозумів, що його обличчя й руки заляпані кров’ю вірних охоронців, і з огидою витерся шапкою. Трохи прийшовши до тями, почав думати, що робити далі. Тікати? Але куди? Не встигнеш підвестися, як тебе пронижуть козацькі кулі…
Ні до чого не додумавшись, Сафар-бей вирішив передусім рятуватися самому. Поволі відплазувавши з-перед вікон, рвучко підвівся і кинувся в суточки між куренями. Сюди кулі не залітали. Перечекавши деякий час, визирнув з-за рогу. Весь широкий майдан перед церквою був усіяний тілами яничарів. Сафар-бей аж застогнав од болю й розпачу. Все пропало! Військо, Честь, Майбутнє, навіть саме Життя!.. Аллах екбер, чому ти допомагаєш гяурам? Навіщо знищуєш славних синів падишаха, вірних захисників ісламу? Врятуй їх, о Аллах!.. Чи, може, твоя велич і твоя могутність — то тільки пуста вигадка, нікчемний обман?..
Сафар-бей швидко перебіг коротку відстань, що відокремлювала його від фортечної стіни. Тут було просторо і не дзижчали кулі. Вузький мертвий простір, яким, крім нього, скористалося ще кілька десятків яничарів, надійно захищав його від смерті. От тільки — чи надовго?
Зорієнтувавшись, де хвіртка, Сафар-бей почав обережно пробиратися до неї попід стіною.
Раптом стрілянина стихла і з куренів висипали козаки. Вони були — хто в чому: в кожухах, у жупанах, свитках, а більшість — просто в білих сорочках. Видно, як спали, так і кинулися до зброї.
Сафар-бей зупинився. Ні, до хвірточки добігти він не встигне. Та, здається, там і не проб’єшся крізь тисняву. До того ж майже всі козаки ринули туди, сіючи смерть серед яничарів, які майже не чинили вже опору… Розпач охопив агу. Ніколи ще перед ним так явно, так зримо не стояв привид смерті, як тепер. І якої безглуздої смерті! По суті, доводиться гинути не в бою, не лицем до супротивника, а показуючи йому спину. Ганьба!
Він стояв за рогом зовсім один. Усі яничари, з якими щойно ховався від козацьких куль, десь зникли, розбіглися, можливо, помчали, як і тисячі інших, до рятівної хвірточки.
Раптом перед ним промайнула знайома бекеша Гаміда. З шаблею в одній руці і пістолем у другій спахія прудко перебіг від одного куреня до сусіднього, видно, маючи намір непоміченим пробратися до хвіртки і крізь неї утекти з Січі. Сафар-бей, забувши про своє становище, іронічно посміхнувся. Цікаво, чи далеко зуміє втекти Гамід? Дуже вже помітна в нього постать.
Гамід не бачив Сафар-бея, хоча був від нього всього за якихось півтора десятка кроків. А Сафар-бей вважав за доцільне не нагадувати Гамідові про себе, бажаючи прослідкувати, що ж робитиме спахія. Невже він ризикне вискочити з своєї засідки і перебігти на очах у сотень козаків широкий майдан? А тільки так він міг добратися до хвірточки.
Однак Гамід явно не поспішав. Притиснувся до стіни, перекинувши шаблю в ліву руку, а пістоль — у праву. На когось вичікував… Ось він весь напружився, завмер, підвівши вгору дуло пістоля. Нагадував собою відгодованого чорного кота, який приготувався до стрибка на свою жертву. В кого ж цілиться спахія?
Гамід, був помічений Арсеном. Звичайно, козак міг би відразу вбити беззбройного колишнього свого турецького володаря, але, щоб усе було чесно, Арсен дає йому шаблю. Двобій був важкий, але славний козак здобув перемогу, а ворог його лежав "горілиць, великий і важкий, зовсім не страшний, розплющеними очима дивлячись у чуже небо, яке він хотів зробити своїм".
Арсен знову підняв шаблю, але турок раптом простягнув уперед обидві руки і тихо промовив:
— Салям, Арсене! Не впізнаєш?
— Ненко!
— Так, я Сафар-бей… Нещасний Сафар-бей, якому Аллах присудив померти сьогодні від твоєї руки, як помер щойно Гамід… Арсене, убий мене! Бо в самого рука не здіймається завдати собі смертельного удару.
— Ненко, про що ти говориш! Забудь це бридке ім’я — Сафар-бей! Тільки через цю потвору,— Звенигора показав на труп Гаміда,— ти став яничаром…
— Мені від цього не легше. Я мушу сьогодні померти…
— Нещасний! Навіщо доля занесла тебе сюди! — вигукнув Арсен.— Хіба, може, для того, щоб ти прозрів!.. Ходімо зі мною!
— Куди?
— Ходімо, я врятую тебе. Виходу з Січі зараз немає. Але я посаджу тебе в холодну, і ти будеш там у безпеці. А завтра — побачимо.
Він схопив агу за рукав і потягнув з майдану.
Роман Воїнов помітив якісь дві підозрілі темні постаті, що, відокремившись від гурту яничарів, навзгинці перебігли січову вуличку і вскочили у відчинені двері першого ж куреня. "Хто б це міг бути? Турки? Не схоже. А своїм — чого б тікати і ховатися",— подумав він і повернув слідом за ними. У сінцях причаївся, прислухаючись до глухого шепоту, що доносився з куреня.
— Ось чийсь жупан — переодягайтеся швидше! — почувся перший голос.— Під виглядом козаків здеремося на вал, а звідти плигнемо вниз, на той бік,— і шукайте вітра в полі!
— Ні, у мене інша думка, Тхоре,— відповів другий голос.— Ми повинні відчинити браму. Хан з військом увірветься в Січ і затопить її ординцями! Їх тут — сорок тисяч!
— Ви збожеволіли, пане Чорнобаю! — обурився Тхір.— Нас запорожці схоплять раніше, ніж ми відчинимо браму! Натягайте глибше на лоба шапку — і гайда на вал!
— На валу нас так само можуть схопити, дурню! Слухай, що я кажу! З валу скотишся — поламаєш ноги та й будеш якраз у руках запорожців!..