Опісля вдається влаштувати Ольгу до Харківського інституту шляхетних дівчат.
У Києві молоде подружжя Трегубових активно включилось у життя "Громади". Єлисей Кипріянович входить у склад редакції "Киевской старины". Саме тоді, коли у Києві був Франко, з Харкова приїздить Ольга Хоружинська. Позаду інститут шляхетних дівчат. Тепер вона стала слухачкою Вищих жіночих курсів. Ольга була розвиненою і освіченою дівчиною з демократичними поглядами.
Ольга, як свідчила Антоніна, "була привітна й дотепна" і відразу "впала в око" Франку. Він їй теж сподобався. Дійсно, така енергія, такий розмах, культура, розум. Франко часто навідується до Трегубових, і Ольга потім своїм товаришкам розповідає, що Франко людина "передових поглядів", на жінку дивиться, як на товариша і друга, сподвижника у боротьбі.
II
Франко повертається у Львів і незабаром просить Є. Трегубова посватати за нього Ольгу. Єлисей Кипріянович сказав, нехай Франко сам звернеться до Ольги.
Франко пише Ользі: "…Що сказали б Ви, якби який-небудь галичан, приміром, я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?.. Я на хвилину лишаю на боці те, що може сказати Ваше серце... Припускаю тілько, що серце Ваше не скаже безглядно veto, — бо в такім разі всяка дальша розмова неможлива і безхосенна, і коли б справді серце Ваше було противне сему ділу, то я надіюсь, що Ви одним одвертим і щирим словом зробите конець усім моїм мріям і надіям.
Ну, але сли так зле не буде, то що скаже Ваш розум? Поперед всего він може повстати проти зв'язку з чоловіком, живучим в другім государстві, серед інших порядків і зовсім чужих людей та обставин. Я дуже добре розумію всю вагу сего аргументу; знаю, як тяжко чоловікови, що зжився з певними обставинами і людьми, покидати їх, покидати родичів і свояків і йти за границю, та ще й до чоловіка, котрого майже зовсім не знаєш".
Лист до Ольги Хоружинської холодний і розсудливий. Франко ще пише: "В Галичині аби тілько руки, а діла всякого доволі найдеся. Чи схочете занятися школою, обученєм дітей, чи так-таки працею пропагандовою між жіноцтвом, чи працею літературною або науковою, до всего сего найдете у нас поле і спосібність…".
І Ольга приймає пропозицію. Правда, вона писала Франку, що для остаточної відповіді мусить ще переговорити з "одним родичем з Одеси" та, крім всього, їй дуже соромно, що вона не вміє добре говорити та писати по-українськи. Франко пише, що це нестрашно і: "…Нехай ті встидаються, котрі не дають українцям вчитись на своїй рідній мові".
Згода Ольги стати дружиною Франка наводить страх на її родичів, котрі почали відраджувати, а то й просто залякувати: Франко не такий вже й ідеал, Галичина – чужий край.
Ольга мала над чим задуматись. І все ж таки, геть сумніви, вона буде дружиною Франка! Франко їй детально описує, за які кошти вони би мали жити. Він надіявся на гроші за роботу у часописах, планував з Ольгою займалися літературною діяльність. Та в майбутньому на нього чекає страшна бідність.
Ольгу не лякали "економічні питання". Вона збиралася працювати.
Франко радіє, що Ольга відважилась через кордон подати йому руку і поділяти його трудне самотнє життя. Вона просить його почекати до червня.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Франко не кривить душею: "Я мусив хоч крихітку полюбити Вас"... Так, Ольга знає, що ніколи їй не скаже і не напише того, що колись писав другій Ользі – Рошкевич. Нехай та далека і загублена любов буде його зіркою. Вона ж буде тою, хто піде з ним поруч. Буде ділити з ним кусник черствого хліба; буде ділити з ним горе, біду, все... Буде його захисником і пристанищем. Зробить те, на що не відважилась ще ні одна жінка...
Вістка про заручини Франка з Хоружинською швидко облетіла Львів. Галичани були обурені, чому Франко не шукав жінку на своїй батьківщині.
Збираючись їхати до Михайла Драгоманова в Женеву, Антоніна Хоружинська вирішує взяти із собою Ольгу, щоб подивилась на Львів. Антоніна була рада за сестру, хоч і знала, що Франко сидів у тюрмі. Але ім'я Франка говорить багато.
Львів 1886 року справив на сестер неабияке враження. Антоніна та Ольга не могли надивуватися тій вдаваній ввічливості і чемності галичан.
У Львові Ольга і Франко часто зустрічаються і остаточно домовляються про шлюб. По від'їзді сестер Франко пише про свої почуття до Ольги: "По Вашім від'їзді щось таке зо мною сталось, що я й сам не знаю. Немовби мені половину життя взято, такий я почувся слабий, безсильний і безвладний. Се, мабуть, була натуральна реакція після тої несподіваної і великої радості, яку Ви вчинили мені своїм приїздом. Як я Вас люблю, Олічка! Як горячо бажаю я бачити Вас щасливою! Одного тільки боюсь, щоб щастє не вбило мене!".
Після того листа були інші, сповнені щирості й доброзичливості наречених. Іван Франко повідомляє про себе, про свої справи, про батьків. Він оповістить їй, що його батько був сільським ковалем, що мати його вдруге вийшла заміж за Гриня Гаврилика, котрого він тепер зве батьком, що після смерті матері вітчим женився ще раз.
У відповідь Ольга пише про себе, про те, що Олена Пчілка та її дочка Леся Українка запрошують їх по весіллі приїхати на декілька днів у Колодяжне.
Франко шукає для себе і Ольги квартиру. По приїзді Ольги до Львова він планує поїхати в Нагуєвичі представитись вітчиму та мачусі, а коли вже отримає відпустку, то поїдуть разом "у далекий і тихий куточок у гори...".
У відповідь Ольга пише хвилюючого листа, розповідає про своє сіре й малоцікаве дитинство... Вона усвідомлює, що жити їй у Львові буде важко. Але Франко її потішає.
16 травня 1886 року в Павлівській церкві в Києві відбувся шлюб Івана Франка з Ольгою Хоружинською. Йому було 30, їй – 22. Про весілля залишилось багато спогадів. Близькі Ольги згадували, що Франко не привіз із собою необхідних документів, потрібних для одруження іноземців із підданими Російської імперії, а тому весілля відбулося не у квітні, як хотіла Ольга, а в травні. Ольга, як стверджує Антоніна, вважала, що травневі шлюби нещасливі. Вона мріяла про красиве весілля: щоб молодий ішов до шлюбу у фраку та білих рукавичках, а вона у фаті і щоб неодмінно їхали четвіркою білих коней. Нічого подібного, звичайно, не було. Щоправда, молодий позичив фрак і білі рукавички, але до церкви йшли пішки.
На додачу перед виходом до вінця Франко побачив у бібліотеці Є. Трегубова один дуже цікавий давній документ і тут же у весільному одязі сів вивчати його.
Ольга до останніх днів жалувала, що вони обвінчались у травні. Якби у квітні, може б, життя склалося щасливіше. Франко і Ольга сфотографувалися.
На весільний обід було запрошено багато гостей і передусім тих, хто горнувся до "Громади". Молодих вітали, бажали здоров'я, успіху, багато дітей і "многая літа". Павло Житецький, поздоровляючи молодих, сказав, що в їхньому шлюбі він бачить відтворення сокровенної мрії українського народу, розділеного кордоном, про возз'єднання. Ці слова гості зустріли оплесками. Хтось крикнув "гірко", і молодий розгубився, не знаючи, що робити. Тоді Єлисей Кипріянович підказав йому. Після поцілунку Франка Ольга заплакала...
Після від'їзду Івана Франка над учасниками весілля почалося слідство. На квартирах було проведено обшук. За всіма було встановлено таємний нагляд. Власникові пансіону "Минеральные воды" В. Качалі, де зупинявся Франко, було відмовлено у російському підданстві.
Після цих подій кияни вважали, що відтепер Франкові назавжди заборонять в'їзд на територію Російської імперії. Справді, в'їзд Франкові був заборонений, але пізніше, в 1892 році.
Коли Наукове товариство ім. Шевченка делегувало Франка на археологічний з'їзд у Києві, Іван Франко звернувся до генерал-губернатора М. Драгомирова з проханням зняти цю заборону. Генерал-губернатор не задовольнив прохання Франка.
ІІІ
У Львові Іван Франко та Ольга вселяються у "партеровій кам'яниці" на вул. Голембій, 9 (нині вулиця Глібова). Львів одруження Франка з "росіянкою" зустрів неприязно. Львів'яни їх уникають, і вони живуть самотніми. "Живемо, як пустельники", — писав у той час Франко.
Лиш Осип Маковей часто навідує Франків і веде щоденник "про свої візити". Франки, знаючи про матеріальну скруту Маковея, запрошують його обідати. Маковей записує: "Шість днів я в нього обідав".
На новий, 1887 рік Ольга їде до рідні в Київ, вона збирається стати матір'ю. "Відколи ти виїхала, — пише Франко, — я прямо стався сам не свій, чую, що мені хибує цілої половини мого существа. Еге, Олічка, признаюсь тобі, я й не думав сам, що так сильно зжився з тобою. Ходжу цілими годинами по хаті, то по вулиці, щоб заповнити нуду, хапаюсь до роботи і рука опадає...".
Франко пише про те, як ходив шукати нову квартиру, та всюди великі ціни, а тому найкраще пересидіти в старій до літа, а там, може, ціни впадуть.
З осені 1887 року Франко змінює квартиру і переходить жити па вулицю Зиблікевича, 6. У Франків народився син, якого назвали Андрієм і ласкаво кличуть Андрусем, або Андрусиком.
Франко залучає Ольгу до громадського життя, вона стає його помічником. Вона живе, як любив говорити Франко, цільним життям, її цікавить етнографія, вона пише і висилає Н. Кобринській для "Першого вінка" (жіночого альманаху) свою розвідку про бойків.
На світ одне за одним з'являлись діти. У 1889 році народжується Тарас, у 1890 — Петро і в 1892 — дочка Ганна, яку в сім'ї кличуть Гандзею.
По-різному говорять про Ольгу. Практичні галичанки не можуть наговоритися про той "демократизм" Ольги: купувала суниці у босих селянок і платила не 1, а 10 крейцарів; останні гроші давала на випуск "Життя і слова".
Григорій Величко писав, що Ольга, вихована в вигодах, в буржуазній родині, звикши до послуги, не була доброю господинею, не вміла дати ладу хаті й забезпечити своєму чоловікові вигоди і спокійного життя; їй доводилось без служниці самій працювати, самій варити, мити підлогу, але все це робилося без ладу, системи, і в хаті у Франка панував нелад і хаос, не було вигоди, а був нестаток.
Дехто вважав, що її одинокою провиною було те, що вона вийшла заміж за Франка в чужі для неї, мізерні галицькі обставини. Сама вона була добра, чула до людського горя, але непрактична в житті, не навчена до біди, не підготовлена до того, щоб великій людині влаштувати безтурботне життя.
Ольгу Франко звинувачували ще й у тому, що вона була "малороска" і ніколи не навчилася добре української мови.