Йти довелося близько години. А коли на два відра не вистачило, бо ще доварювали, друзів залишили чекати. Коли відра з їжею були вручені хлопцям, вони не знали, чи вертатися назад, чи чекати командира. Тому друзі вирішили піти з відрами в місто і купити собі морозива. Отак вони й проїли Сергійкові гроші. Наласувались морозивом, аж язики подубіли. А тоді хлопці зрозуміли, що загубилися. Вийшло так, що інші призовники рушили у Полтаву без них. На залізниці, дізнавшись, що хлопці відстали, відправили їх слідом. Хлопці їхали у відкритому тамбурі. На платформі, перед самісіньким тамбуром, було вугілля, і друзі прибули чорні, як сажотруси, − тільки зуби блищали. Від супровідника друзям трохи дісталося за "самоволочку". Та їх прикро вразило інше: далеко за Полтавою дізналися вони, що всіх їх везуть в одну частину. Не в матроси, не в танкісти − в піхоту! Царицю полів.
ЯК ВОНО В ПІХОТІ
Друзі опинилися в Дзигівці, в 371 стрілецькому полку. Толю з Мишком поселили в одній казармі. Хлопцям важко було звикнути до ранніх підйомів, до зарядки, бігу, купання в річці в холодній воді. Хлопцям видали форму і взуття, навчили замотувати онучі. Толі довелося вперше в житті орудувати голкою.
У частині ними постійно опікувався їхній помкомвзводу, який чомусь вважав, що солдата треба тримати у заячій шкурі. Він завжди був насуплений і сердитий. І дуже любив читати нотації. Неділя була єдиним днем, коли Толя міг посидіти з книжкою. У Дзигівку їх ще не випускали.
Командир їхнього взводу мав орден Червоної Зірки за участь у боях на озері Хасан. Він був суворий з вигляду: майже ніколи не всміхався. Але й ніколи не гнівався, хоч що б там сталося. За весь час служби Толя так і не почув, як він кричить. А одного разу, коли Толя заснув в бур'яні, хоч мав шукати "ворожу засідку", лейтенант став розповідати про бої на озері Хасан. Пригадав випадок, як два бійці були послані в розвідку, як злякалися і, так і не розвідавши до ладу, повернулись назад. І скільки потім наших бійців загинуло, коли пішли в наступ. Толі стало соромно за свій вчинок.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
АТЬ–ДВА!
Так тривали армійські будні. Кожного дня незмінна стройова, потім − "укріплена смуга", дві години − статут і під кінець − вправи на фізкультурному майданчику. Найважчою була "укріплена смуга", на якій були: довжелезна колода над глибокою ямою з водою, за нею − макет двоповерхового будинку: дощана стіна з єдиним вікном на другому поверсі, далі − півтораметровий паркан і широкий рів з водою, вже без колоди, і аж у кінці − опудало ворожого солдата, виготовлене з лози.
Помкомвзводу показував солдатам, як долати смугу, потім першим спробував повторити Толя. Першого разу багато солдатів скупалися у рові з водою, багато не могли видертися на стіну, але коли доривались до опудала, кололи його з такою люттю, наче воно цю укріплену смугу й побудувало.
Крім стройової, крім укріпленої смуги, крім спортивних занять, вивчали ще статут. Перш за все мали навчитися розпізнавати командирів: од молодших аж до маршалів.
Найбільше в армії хотілося спати і їсти, хоч годували добре. Вдома Толя і Мишко не з'їдали б і половини армійської пайки. Однак, вони завжди ходили голодні. Їхньою найзаповітнішою мрією було потрапити в наряд при їдальні, де можна було наїстися од пуза.
Якось солдатам видали справжні бойові гвинтівки і навчили розбирати і складати. Чистили гвинтівки щодня перед відбоєм. Хлопцям дуже кортіло постріляти, і от настав день, коли їм видали справжні бойові набої. Під час першої стрільби по мішенях Толя так захопився, що випустив відразу усі десять куль. Він уже був налякався, що його насварять, та коли капітан підійшов до його мішені, то виявив, що було вибито дев'ять куль у яблучко, а десята − у сімку! Толя був просто ошелешений несподіваною удачею. Усі ним гордилися, а він написав додому листа, що став снайпером, що сам командир полку тис йому руку й обіцяв послати на стрілецькі змагання. Толя писав, що, мабуть, довго тут не затримається: після змагань його обов'язково заберуть у дивізію або й вище. Так що хай чекають нової адреси, а тоді вже напишуть відповідь. А через день йому вручили десять набоїв і повели до мішеней. Цього разу десять куль пішли "по молоко". Толі дали ще десять набоїв і наказали не поспішати − старанно цілитись. Та знову нічого не вийшло. Довелося слідом за першим посилати додому другого листа. Що стрілецькі змагання відкладаються на невизначений період, і тому хай пишуть на стару адресу.
СЛУЖБА, СЛУЖБА…
Ідучи в армію, Толя думав, що там легко, але було зовсім не так. А за три місяці служби в армії Толю уже не лякала ні стройова, ні фізичні вправи, він долав "укріплену смугу". Минув період попереднього навчання, почалась справжня служба.
Якось вони з Мишком днювали. Величезна казарма порожня: рота пішла на навчання. Надворі вже справжня зима, а друзі розкошували у відносному теплі. Можна було трохи посидіти, але тоді нашорошуй вуха, щоб не застукав зненацька командир.
Інколи під час днювання з Толею траплялися смішні пригоди. Якось опівночі, коли він куняв біля тумбочки, одчинилися раптово двері і зайшов комбат. Толя до того розгубився, що замість доповісти упівголоса − рота, мовляв, спить, і нічого не сталося, ревонув на все горло: "В ружйо!" Вся рота так і сипонула з ліжок. Лаяли Толю того разу не тільки командири, а й бійці.
В караул вони з Мишком попали аж на четвертому місяці служби, вже після того, як склали присягу. Поставлять, наприклад, оберігати стодолу з соломою, що йшла на матраци. Мороз, завірюха, а ти стій. Та ще й вночі може навідатися командир роти, а то й батальйону, або й полковник, щоб перевірити. І ось Толя на посту. По той бік на посту − напарник Баташвілі. Була вже ніч, коли Баташвілі крикнув: "Стій, хто йдьот?" Толя налякався, а напарник тим часом спіймав "диверсанта", яким виявився… помкомвзводу. Баташвілі потім довго виправдовувався, мовляв, чому ж помкомвзводу мовчав і не говорив пароль.
На другому місяці служби солдати пішли у справжній великий похід, що тривав з раннього ранку аж до пізнього вечора. Ще звечора до походу довго готувалися. Помкомвзводу перевіряв речові мішки, кожен мав важити рівно два пуди. Крім речового мішка, боєць ніс у поході шанцеву лопату, патронташі, набиті учбовими патронами, протигаз і гвинтівку, а влітку ще й скатану ковбасою шинелю.
Зимові маневри Толина стрілецька дивізія провадила в полі, за кілька кілометрів од полкових казарм. Танків вони так і не побачили: атакувала їх тільки піхота. Щоправда, в розпалі бою з'явилися й танки, але тільки в багатій уяві посередника. Під час цих тренувань ніхто і не думав кидати шанці, навіть газова атака, що її оголосив посередник, не могла викурити їх із окопів.
Наприкінці травня вся дивізія рушила будувати доти. Замість гвинтівок видали кайла й лопати. Спека стояла страшенна, тому було важко.
Мишко разюче змінився: став поважний і стриманий. Він тепер був єфрейтором. Толя не мав такого звання, бо на заваді став отой разючий успіх під час першої стрільби по мішенях. Командир роти не забув, як хлопець його підвів перед комбатом, коли вдруге вистрілив мимо 20 набоїв. Єдине, що Толю непокоїло, це те, що казатиме мамі, коли повернеться рядовим, адже він уже писав в листах, що має звання сержанта. Хлопець надіявся, що за ще один рік служби йому таки присвоять звання сержанта.
За перший рік Толя багато чого навчився, багато чого пізнав, став воїном. Недалека війна готувала суворий екзамен на мужність і зрілість.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Війна почалася для Толі і його друзів нескінченними маршами і копанням траншей і окопів. Протягом майже п'ятнадцяти діб вони йшли по сорок, по п'ятдесят кілометрів. Двічі вони бачили ворожі літаки. Всі дуже схудли і ще більше втомилися. Солдати були отруєні втомою, єдиною мрією було виспатись. Напівсонний, Толя прикопав якось гвинтівку. Був переполох на всю роту. Докотилося аж до комбата, та командир роти помітив приклад, що витикався із бруствера. Толю примусили почистити гвинтівку до останнього гвинтика поки всі спали, він мордувався над рушницею та кляв свою долю. Неприємна пригода ота й спричинилася, мабуть, до того, що їхній лейтенант виділив Толю зв'язковим до командира роти.
* * *
Їхня рота зайняла оборону на лівому березі Дністра, у невеликому селі Садківці (село і справді тонуло в садах).
Подвір'я монастиря було єдиною відкритою площиною, яка проглядалася з їхнього боку, і троє зв'язкових, серед був і Толя, ходили щоденно на спостережний пункт − пильнувати німців. Щоразу, повертаючись із спостережного пункту, вони підходили до командира роти і доповідали, що ворога не виявлено. Так вони гралися у війну майже тиждень, а потім штаб полку наказав послати на той берег розвідку, і командир роти виділив десять бійців на чолі з сержантом. Капітан дуже переживав за успіх розвідки, бо то була перша бойова операція. Толя прибігав до лейтенанта і щоразу питав, чи нічого не чутно. Той відповідав, що нічого.
Врешті десь по обіді на тому боці, глибоко в лісі, здійнялася рясна стрілянина. Командир роти, політрук та зв'язкові побігли до річки. До берега рухалися обидва їхні човни. Серед бійців був один поранений. Сержант доповів, що на тому березі знайшли чотирьох німців, які, роздягнувшись, смажилися на сонці. Двом німцям вдалося втекти, вони навіть не відстрілювалися.
* * *
Мінометна батарея, розташована поруч, обстріляла монастир. Фашисти ж не появлялися, вони навіть не обізвалися на постріли, хоч Толині командири були переконані, що, окрім монастиря, ворожому командуванню ніде бути. Фашисти одмовчувалися весь той день і ніч, а на світанку перейшли у наступ.
Довкола аж ревіло од вибухів. Солдати сховалися у бліндаж, але виявили, що політрука нема. Капітан хотів вийти, а сержант просив не йти. У ту ж мить пролунав особливо оглушливий вибух. Вибухнуло вже у бліндажі, осліпило, рвонуло, жбурнуло один на одного. Сержант загинув, а Толю поранило в праву руку. Він дістав з протигазної сумки індивідуальний пакет, роздер зубами, став бинтувати поверх мокрого од крові рукава гімнастерки.