Найдивніше в цій історії було те, що ніякого шуму, ніякого декадентизму ніхто не зауважував, коли друкувались у свій час окремі вірші, що пізніше ввійшли до збірки.
Михайло Коцюбинський писав про Франка: "Але людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного...".
Можна вважати, що три жмутки збірки – три періоди любові, кожен з яких починається якимсь фактом, якоюсь подією і закінчується теж якимсь фактом чи подією. Зустріч, знайомство, любов ліричного героя, і "не надійся нічого", з уст героїні, — зміст першого жмутка. Другий жмуток – смуток за втраченим, оплакування... Третій – відчай за втраченим назавжди, коли вже нічого чекати, після чого вже не варто жити...
Коли ж була затіяна суперечка про те, кому ж присвячена збірка, то виявились справді дивні речі. Багато віршів Франко написав і особисто подарував іншим жінкам. Правда, тут не потрібно забувати однієї дуже суттєвої деталі: Франко розглядав свою лірику як літературну фікцію з правами громадянства, а тому, наприклад, вірші, написані для Юзефи Дзвонковської, він з цих же міркувань посилав Уляні Кравченко. Поет писав:
І ти прощай! Твого ім'я
Не вимовлю ніколи я...
Але факти... Після шлюбу Целіни зі Здіславом Зигмунтовським починаються у Франка вірші, що ввійшли до третього жмутка збірки. А може, прийнявши до уваги факт шлюбу, можна й по-іншому протрактувати три жмутки? Перший жмуток – знайомство з героїнею, її відмова та байдужо-вбивче: "Не надійся нічого". Франко одружується, тобто герой виходить із гри. Але знову "сумні рефлексії". Мучить туга. Це – другий жмуток. Третій – героїня втрачена назавжди. Виходить заміж.
І в "Лелі і Полелі", і в "Маніпулянтці", і в "Перехресних стежках" є дві лінії: особисте щастя і громадський обов'язок. В "Перехресних стежках", куди Франко вводить героїню Регіну, ніби з попередньої повісті "Лель і Полель" (де героїня теж зветься Регіна), головний герой уже не закінчить життя самогубством. Хоч і доведений до найкритичнішого моменту життя, Рафалович цього не зробить. Він знайде сили вистояти. Вистоїть і після того, коли згине Регіна.
V
У Львові Целіна Зигмунтовська після одруження зі Здіславом Зигмунтовським довго не затримується. Пара виїздить у Станіслав. Там чоловік помер, а Целіна у 1900 році перебирається до Дрогобича, де живе в з сином Здіславом та донькою Софією. Після Дрогобича Целіна повертається до Львова. Справи були погані, часто змінює місце проживання.
Сім місяців (з грудня 1914-го по червень 1915 року) вона живе у Франка. Після того, як приїхав з Нагуєвичів племінник Франка Василько, Целіна залишає дім Франка, син вступає до війська, а вона оселюється недалеко – вул. Софії, 16 (зараз вул. Івана Франка, 120).
Збереглось вісім її листів до Івана Франка. Вони звичайні, буденні, прості. Часом писані поспіхом на куснику паперу олівцем або ручкою.
У 1912 році, коли Франко їде до Криворівні, ключі від хати він залишає Целіні Зигмунтовській, котра акуратно звітується перед господарем, що нового на ґаздівстві.
Занепокоєний початком війни і хворою дружиною, Франко просить Целіну заопікуватись Ольгою Хоружинською. Целіна згоджується.
У 1940 році, коли було організовано музей Івана Франка в його колишньому будинку по вулиці Понінського, 4, і його першим директором став син Франка Петро, одного дня в музей прийшла Целіна. Петро Франко знав її і був справді здивований, що Целіна Зигмунтовська ще живе. Вона ж була ровесницею батька. Целіна попросила скористатися зв'язками Петра і "вибити" їй гарний будиночок. Петро допоміг.
Целіна Зигмунтовська стала частим гостем музею, її можна було побачити у президіях багатьох зборів чи конференцій, які проводив музей. Вона охоче погоджувалась на зустрічі з учнями шкіл, студентами інститутів та університетів.
Целіна не хотіла, щоб друкували її єдиний портрет, бо боялася, що надрукована копія з портрета погано виглядатиме.
Про зустріч Ольги Федорівни Франко з Целіною Зигмунтовською у тільки що створеному музеї Івана Франка одна з тодішніх наукових працівників залишила спогади. Ольга, побачивши Целіну, сказала, що Целіна дуже постаріла. Потім Ольга частує Целіну чаєм. Ольга каже: "Мої діти дуже не любили вас, пані Зигмунтовська. Тоді, як я була хвора, а ви управляли господарством в нашому домі. Вони були дуже цим не задоволені". Та пані Зигмунтовська пошукала щось в закамарках пам'яті і спитала: "Правда, пані Франкова, що у вас були близнюки? Я знаю, що були, а мені це заперечують. Бо колись, — це було в часі мого короткого подружнього періоду, — пан Франко написав листа і просив бути кумою вашим дітям. Я сподівалась тоді дитини, тому не могла прийнята запросин". Ольга заперечує про близнюків і каже: "А ви забрали нам усі гроші, через вас ми дуже бідні були". З рук Целіни падає тістечко. Целіна каже, що грошей від Франка не брала.
Справді, за що вона могла брати гроші від Франка, якого відкинула, бо він не був брюнетом, не мав "гарного прізвища", ані доброї посади? Від Франка, з яким ніколи не зблизилась, хоч він писав їй і кидав на вітер листівки, зміст яких вона вивчила напам'ять пізніше, коли довідалась про ціну його словам.
Такі зустрічі надовго виводили зі спокою Ольгу Франко. Але вона чекає, виглядає Целіну. Якось, не дочекавшись, попросить її адресу. Повертається щаслива і розповідає, що пила з Целіною чай, говорили про Франка.
Невідомо, коли померла Целіна Зигмунтовська.
В чому вина Целіни? Вини ніякої немає. Була звичайна жінка, яких повний світ. Мала свої плани, свої розрахунки. Чи винна була в тому, що її обрав Франко? У передмові до "Зів'ялого листя" Франко писав: "Я вирозумів лиш стільки, що небіжчик влюбився був у якусь панночку, дістав від неї коша (видно, розумна панночка була, знала, який муж їй потрібний), а потім мучився своєю любов'ю довгі літа, поки його улюблена не вийшла заміж". От і все. Але чому він говорив про свою любов до Ольги Рошкевич всім? Не приховував перед ніким, чим зобов'язаний цій жінці. Чому мовчав про Юзефу Дзвонковську і Целіну?
6 вересня 1889 року на клаптику паперу, який потім ледве можна було прочитати, він напише сонет:
Ні, не любив на світі я нікого,
Ось до чого додумавсь ум болющий,
І серце, мов слимак в шкарлющі,
Не корчилось від дотику живого.
Я навіть не любив себе самого…
Лиш привиди, а не живі істоти
В житті любив я і за ними йшов.
Слова без змісту, руки без роботи.
І от вони живу зіссали кров
Із серця мого і обдерту, в сльоти
І студінь вигнали мою любов.
Його любов, котра народилась колись давно в маленькому, закинутому в горах Лолині, промайнула холодною тінню в Юзефі Дзвонковській, щоб весь біль, муки, радість, горіння вселити в особу Целіни Зигмунтовської. Чи вина її в цьому?
Частина 4
Жінка. Котра була поруч…
1
"З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну та дарма, судженої конем не об'їдеш".
(З листа І. Я. Франка до А. Ю. Кримського)
1885 року І. Франко зумів уперше вибратись до Києва.
Після Емського указу 1876 року на території України, підвладній Російській імперії, видання часопису було неможливим. У Галичині, що була під владою Австро-Угорщини, це було можливим. Більшість українських письменників та діячів культури, що на той час згрупувались навколо київської "Громади" звернули свої погляди на Львів, як один з найбільших центрів української культури. Франко звернувся до киян за грошима. Зупинився Франко в пансіонаті "Минеральные воды", власником якого був Володимир Качала, знайомий Олександра Кониського, до якого фактично і їхав Іван Франко.
У цей час до Києва прибула делегація російських вчених, опікуватись якими "Громада" доручає Павлу Житецькому, відомому вченому та письменнику. До цієї групи пристав Франко та разом з нею відвідує Андріївську церкву, Лавру, Софію, залишки будов княжих часів та ще не добудований Володимирівський собор. Іван Якович приємно здивував усіх своєю обізнаністю і відразу припав усім до вподоби. Микола Вороний пізніше сказав про Франка так: "…Франко – це розмах і енергія, поєднана з елементарною простотою, але він перевищував наддніпрянців своєю культурою, хоч і не любив і не вмів виставляти її напоказ".
У Києві Франко знайомиться з багатьма письменниками та діячами української культури, в тому числі і з Миколою Лисенком, якого зачаровує співом галицьких пісень. Лисенко просить Франка вислати тексти цих пісень, що Франко і зробив, виславши 22 пісні.
Молодь часто збиралася на різних квартирах. Часто – у Єлисея Трегубова, який жив у будинку приватної колегії П. Ґалаґана, де він працював учителем. Ця посада йому далась нелегко, бо був Єлисей Кипріянович учнем і приятелем Михайла Драгоманова. Трегубов пересилав Драгоманову інформацію про терор на Україні, про дії царської охранки. Трегубов вчителював у Глухові, у Курську, у Сумах. У Сумській гімназії Єлисей познайомився із вчителькою підготовчих класів Антоніною Хоружинсьою, котра тільки недавно закінчила Харківську гімназію. Вони одруилися і перебралися в Київ.
У Трегубова Франко і познайомився з Ольгою Хоружинською, молодшою сестрою Антоніни. Родом Ольга, як і всі Хоружинські, з Слобожанщини, з маленького села Борки на Харківщині, в якому вона народилась 1864 року. Батько Ольги по роду служби дуже часто переїздив з сім'єю з місця на місце. Дітей у сім'ї було багато. Діти жили то при батьках, коли це дозволяло помешкання, то по бабах та тітках, а найчастіше відсилали в село Тимофіївку коло Сум. Коли помер батько, сім'я залишилась без засобів до життя, і мама почала працювати вчителькою місцевої двокласної школи. В цій школі і здобували освіту старші її діти. Праця сільської вчительки остаточно підірвала здоров'я матері, і вона змушена була покинути вчителювання. Антоніну і Ольгу вдалось "пристроїти" до гімназії в Харкові, а брата до чоловічої гімназії.
Після смерті матері на плечі старшої Антоніни лягають турботи про сім'ю. Вона влаштовується працювати вчителькою у Сумській гімназії і забирає до себе молодших сестер.