Потім Іван підійшов до полиць із книгами, котрі належали чоловікові Маріїної сестри. Чоловік Надії показав Іванові книги Філянського, Боддера, Пачовського, Славинського, Свідзінського, Тагора… Коли Марія сказала: "Будемо прощатися. Нам далеко повертатися", вона не знала тоді, що ці слова наберуть глибшого значення: сестра її незабаром помре, а її чоловік пропаде − була це так само бездітна пара. Іван і Марія йшли, поки опинилися на Чуднівській. Саме тут, унизу, біля річки, це й сталося. Тривало всього кілька секунд, але за них він пізнав більше, ніж пізнавав за місяці й роки: велике світло пролилося в його груди, і це вже на все життя. Марія відчула безпомильно його стан, цього разу вона вже не страшилася за нього.
Уранці він устав, поснідав молоком із хлібом, поцілував дружину і вийшов з дому, як завжди виходив на роботу. На місце служби він, однак, прийшов тільки для того, щоб узяти розрахунок.
Вулиця вивела його до Сінного базару, Іван спинився коло огрядної баби, котра тримала прив'язь із трьома козами. Іван купив кіз і навіть не торгувався. З козами він пройшов повз установу, в якій пропрацював вісім років, з її вікон висунулися всі працівники. Вони зійшлись на думці, що їхній завжди пунктуальний співтовариш по роботі зсунувся, бідолаха, з глузду. А Іван зрозумів, що те, чого він шукав, знайдено і що п'ять синів, про яких мріяв, він народить, хай будуть це лише п'ять паперових зшитків (два із них уже списано).
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
ЗАПАХ СЕРПНЕВОГО СОНЦЯ
Олександра Панасівна, її старший син, Марія Яківна, сторож Степан, Галя, Хлопець і Володимир готували школу до нового начального року. Вони мастили стіни, лагодили і фарбували парти, мили вікна. Хлопець носив від річки воду, а старша дочка Олександри Панасівни червоніла, дивлячись на нього. Дівчинка розповіла йому, що ледь-ледь не згубила вона скляної кулі, яку він їй подарував, власне, хотіла її присвоїти молодша сестра, але вона знайшла й відібрала.
Пізніше Хлопець згадає той день, сидячи самотньо на веранді Марії Яківни в тому-таки лозовому кріслі, що в ньому любив сидіти старий Іван, − буде він тоді дорослий і куритиме люльку.
Тим часом тиха осінь ступала на землю золотими черевичками, поклавши собі на вуста пальця. Старий Іван надто виразно побачив цю жовту постать, тож звівся, склав стільця і пішов додому. Марія Яківна, яка уздріла була той похід зі шкільного подвір'я, змушена була підійти до Володимира й відпроситися додому. Вона покидала цей двір із жалем та тривогою, бо те, що її чоловік покинув гору передчасно, не могло її не стурбувати.
Галя і Олександра Панасівна мастили стіни. Вони завели спокійну і лагідну пісню. Володимир, що працював на подвір'ї, вирішив зайти у школу. Хлопець і старша дочка Олександри Панасівни фарбували парти, а підстарший син Олександри Панасівни у цей час чкурнув у сад сторожа Степана і набрав повну пазуху яблук. На щастя, Степаниха не побачила шибеника. А Степан, приміряючись, щоб забити нового цвяха, і куштуючи яблука, запитав хлопця, де це він їх узяв.
Іван важко підіймався під гору, за ним плелися кози. Марія Яківна уже стояла в воротях. Вона хвилювалася, але блідий Іван сказав, що йому просто захотілося трохи пописати.
Серпень цього року видався багатий. Серце Володимира наливалося тихої, трохи сумної, але напрочуд погідної музики. Під цю хвилю йому дивно ставало, що ще недавно чулися над цією землею вибухи і розрізали повітря кулеметні черги. Тепер світ перед ним був такий прозірчастий і так гарно уладнований! Стіни школи уже було побілено, підлоги вимито, парти розставлено, в порожніх класах приємно пахло не до кінця просохлою фарбою та глиною. Він полюбив заходити туди щодня і вдихати цей запах: ще зовсім трохи − і в ці чисті, сонні й такі запашні кімнати ввірветься весела і завзята гурба.
У той ранок Хлопця покликало сонце. Він устав і, ступаючи навшпиньки, щоб не розбудити матері й прабаби, вийшов на ґанок. Ясно-синю дорогу побачив у той ранок Хлопець − клалася вона мостом з їхньої гори на гору протилежну, перерізала Варваровий сад і тяглася туди далі, до лісу. Дім його ще спав. Спали там сотні книжок, що встиг він уже прочитати, і спали інші сотні книжок, які він прочитає значно пізніше. Рушив по вогкій від ранкової роси стежці і біг, аж доки зупинився захекано на скелі. Глибока й далека долина розстелилася перед ним, і він спрагло й тужно вдивлявсь у неї. На її краю синів гребінь лісу. Вулиця, яка добігала до школи, була залита сріблистим серпанком − стояли там білі й рівні стовпи диму. Там, у долині, полоскало білі, аж світилися, полотниська юне, ясне дівча − старша дочка Олександри Панасівни. Хлопець зітхнув і рушив по стежці вниз. Каміння осипалося з-під ніг і котилося додолу. Він ішов, і тепло в серці розширялось у ньому й розросталось. "Доброго ранку!" − сказав Хлопець, стаючи коліньми в пісок. "Доброго ранку!" − тоненько відгукнулася Неоніла й освітила його привітною всмішкою.
…Іван розгорнув зошита, але писати не став. Дивився вниз, де розстелялися обійстя і лежала спокійна долоня вулиці, по якій сновигали жінки й діти. Чоловіків було зовсім небагато, та й то самі діди. Не біля кожної хати стояла й жінка, − їх випило на цілий день місто зі своїми заводами та фабриками. Ті жінки, що залишалися вдома, неквапно прятали хатню роботу… Іван обережно потягся за олівцем і почав виводити в зошиті літеру за літерою, слово за словом. Пізніше доля примусить розшифрувати ті знаки Іванового правнука в перших… Сльози вибивалися Іванові на очі, і вже не бачив через них і того, що мережила його рука, а коли вона зовсім омліла й олівець викотився безсило з пальців, ще довго сидів блідий, як полотно, і довго слухав, як шалено калатає в грудях серце.
Отямившись, побачив він шкільне подвір'я. На ньому брунатно блищали свіжопофарбовані парти. Неподалік завмерло з пензлями в руках двоє хлопчаків і одна дівчинка; почув він од школи повільний та погідний спів жінок. Побачив раптом, як Галю і Володимира пов'язала срібна нитка. Іван всміхнувся. Перестала тремтіти втомлена від писання його рука, − на душу опускався мир, ім'я якому втома.
Дивно змінилася Галя відтоді, коли вийшов на їхню гору отой кривий директор. Стара бачила, що відбувається з онукою, і хотіла дочекатися правнучки. Синю дорогу побачила баба і високого, чорноволосого, вусатого чоловіка на ній. Чоловік той озирався до неї, немов зважувався: пізнавав її чи ні. Побачила на тій дорозі ще двох: дочку свою і її чоловіка. Дочка була в такому віці, як тепер Галя, і майже нагадувала Галю. Чоловік її теж був високий і темноволосий, але за дружину свою старший. Простягли там, на синій дорозі, руки одне до одного і з'єдналися. Стара подрімувала. "Ти вже мені вибач, але я таки дочекаюся дівчинки", − сказала вона своєму чоловікові на тій синій дорозі, і він, розуміючи, ствердно їй кивнув.
Коли ремонтували школу, Галю і Володимира наче в'язала якась нитка, але жінка поводилась холодно, уникала дивитись йому в вічі. Марія Яківна й Олександра Панасівна усе добре бачили, але обоє вдавали з себе заклопотаних. Зрештою, Володимир не витримав перший, кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пішов через греблю до водокачки. Відтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потім приходив щодня. Знайшов раптом на тому горбі спокій. Була в тому спокої тиха відреченість та враза, тисячолітній біль. Сидів нерушно на камені, невідривне дивлячись на той бік річки, де жовтіло перше осіннє листя.
В другому кінці цього світу сиділа так само здивована, вражена й посмутніла Галя й тихо плакала. Отаку змалілу, зарюмсану і знищену й застала її Марія Яківна. Вона обняла Галю за плечі й ніжно отерла їй сльози. "Чоловіки, − сказала тихо й розсудливо, − наче малі діти бувають. Нам же, любонько, бути дітьми не випада...".
Хоч не була заздрісна, відчула Олександра Панасівна, дивлячись на Володимира й Галю, що їй шкребе під серцем. Часом це приходило до неї, як приходить на землю негода, і тоді вона починала майже фізично пізнавати: покидає її сила − вирлоока самотність зазирала їй під той час у вічі. Тоді найбільше й згадувала Миколу, їй навіть снилося, що обіймають її сильні й шарудяві руки, чула навіть той струм, яким був він виповнений. Такі настрої тривали в неї недовго, але то й був її жаль за минулим. Це саме відчула вона й того сонячного ранку, коли її дочка поставила на бік миску з білизною й пішла на річку полоскати. Тоді прийшов до неї з гори Хлопець, став біля неї на коліна (Олександра Панасівна стежила за тим усім у вікно) і почав пересипати з руки в руку пісок, її старша дочка повернулася тоді до Хлопця, і в Олександри Панасівни тьохнуло серце, таку дорослу й дівочу усмішку побачила вона на доччинім обличчі. Ці дві постаті на піску дивно схвилювали Олександру Панасівну, хоч Хлопцеві до парубкування, а Неонілі до дівування було ще далеко.
Якось зайшов до неї літній уже чоловік у білому парусиновому костюмі і в солом'яному капелюсі. Цей чоловік був чисто виголений, мав утомлені очі й тихий, лагідний голос. Самітно сиділи вони в хаті, дітей було спроваджено надвір. Він оповідав, як виходили вони разом із Миколою з оточення, як він був тяжко поранений, той чоловік, і німці прийняли його за вбитого. Його виходили селяни, і після того йому довелося випити не один ківш лиха. В нього випадково збереглася адреса, яку дав був Микола, і от тільки зараз довелося прийти до Олександри Панасівни, щоб розповісти про те, що знав. Чоловік розповів, що мав жінку і дітей, які під час війни загинули. Коли він вийшов, щоб іти вже, на подвір'ї оточили його діти. Він наділяв їх цукерками і тихо плакав...
Стара після тієї події з Володимиром змінювалася на очах. Несподівано помолоділа, вона почала сама пересуватися по хаті, голос її став добродушний − зробилася стара незвично говірка. Вона радила Галі подивитися в альбом на свої діда й батька, які схожі з Володимиром, бо всі ці чоловіки, що приходять напитися, схожі.
Баба спала вночі спокійно, а вдень говорила внучці: "Нам, жінкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й підлягати, і то не такий уже лихий жеребок, повір ти мені.