Сюжет так закручено, що неможливо відірватися. У останньому розділі студента підбирає іноземець. Водій здоровенного туристичного автобуса. Австріяк жене своє порожнє одоробало на інший кінець півострова. Там він забере свою групу і повезе її на захід. Австріяк дарує студентові джинси. У студента відбирає мову. Поки він трясе своєю вдячною головою і перепаковує здобич в рюкзак, водій туди ж йому пхає паштет французький, австрійський журнал і баварське пиво. Через пару кілометрів їхні дороги розходяться. На під'їзді до розгалуження, студент у бокове дзеркало бачить міліцейську "волгу". Він знає, що зараз в його життя увірветься капітан міліції. Студент це знає, бо він вже пройшов всю цю книжку.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ПЕРША ЗУПИНКА
Зараз йому 5 років. Він ніде не поспішає, а закинув голову й лізе очима на небо. Допитливість штовхає його все вище. Хлопчик хоче відламати собі шматочок неба. Крім неба, тут ще є річка і хата на пагорбі край села. В хаті вже місяць живуть дід і баба (татові батьки), і тато з мамою, й хлопчик з сестрою. Хто їм дав цю хату і як надовго – хлопчика не цікавлять такі речі. Він живе тим, що бачить. З вікна хати він бачить річку і долину з коровами, плямами гаїв і павутинням стежок. У садку хлопчик грається зі своєю подружкою. Її батьки працюють у тій самій школі, де й його дід.
А ще тут є дуже високе дерево, яке росте на самій кручі. З нього звисає тарзанка. Стара корабельна линва, яку діти використовують для стрибків в воду. Вони хапаються за неї руками й ногами (на кінці для опори зав'язаний вузол), розганяються, набирають висоту й летять прямо в річку. Побачивши, як сільські діти стрибають з тарзанки, хлопчик теж хоче так. Батьки його відмовляють. Він біжить на кручу. Вони його зупиняють. Він проситься, вимагає, плаче і, нарешті, б'ється в істериці. Мама притискає його до себе й пояснює, яка страшна небезпека походить від дерева, від линви й від річки. Якщо йому зараз не прищепити страх, він все життя буде лізти в халепи. На таких деревах, лякає вона сина, отакими мотузками вішали колись людей. Тому ніколи не підходь до нього. І не торкайся линви. Щоб вона тебе не обвила і ніде не затягла. Бо чим вище ти злетиш, тим нижче падати. І, коли заходиш в річку, тримайся берега, подалі від бистрини й чорториїв. Той, хто потрапляє туди, вже назад не вертається.
Мама змалку живе в страсі. Її рідного тата забрали, коли їй ішов п'ятий рік. У ту ніч вона була у діда баби, й батько для неї тепер – не жива людина, а фотографія, яку і досі не можна нікому показувати. Він у неї – ворог народу.
Хлопчик не слухає маму і рветься до дерева. Батько вирішує застосувати інший підхід. Він питає у сина, ким той хоче бути. Заслуженим вчителем, як його баба? Майбутнім вченим, як тато (син не розуміє цього, але тато його щойно став аспірантом, без відриву од виробництва!)? Чи, може, бухгалтером, як мама? Хлопчик каже, що хоче стрибнути з тарзанки. Як інші діти. Йому кажуть, що сільські діти до такого звикли. А ти можеш покалічитися. Скажи краще, ким ти хочеш бути? Хлопчик каже, що льотчиком. Йому кажуть: щоб бути льотчиком, треба не стрибати з кручі, а вчитися, опанувати всі правила, знайти таку позицію, з якої тебе ніхто не спихне у вир, і триматися її.
Йому показують дядька без ніг, він, мабуть, теж колись стрибнув у воду, а там була бомба. І от що з ним сталося! Хлопчик починає плакати. Він тепер боїться річки і проситься додому, в місто, подалі від жахливої линви.
Хлопчик бачить, що баба не любить маму. У баби помер перший син. Вони з дідом довго чекали на другого сина, а коли він народився, то баба не випускала його з рук і нікому його не довіряла. А, може, справа у тому, що в дитинстві у неї не було друзів. Або те, що всі її сестри й брати вийшли в люди, а їй замість принца дістався сільський вчитель. Все в світі має пояснення. І всі тягають його із собою, щоб, коли треба, використовувати як захист або виправдання. Хлопчику дуже хочеться, щоби ця баба була така сама, як мамина мама, його улюблена баба, яка так сильно кашляє, що їм з сестрою дозволяється ходити до неї тільки в гості, і то дуже рідко і так, щоби не засиджуватися.
Любов, міркує собі хлопчик, яка це дивна річ! Ніхто її не бачить, але вона тут скрізь. Всі кажуть: "у нас нема грошей". Або: "нема часу". Чи солі, чи потреби. Ніхто ніколи не каже: "у нас нема любові". Значить, вона у них є. І коли хтось кричить: "я не люблю", то це означає, що він її має, але не хоче ні з ким ділитися. Принаймні, не з усіма. Хлопчик знає, що всі його люблять. Крім, хіба, сестри. Бо їй перепадає набагато менше любові, ніж йому.
Біля тарзанки нікого немає. Якщо хлопчик зараз побіжить, схопиться за линву й гойднеться на ній туди-сюди над водою, не пірнаючи, бо він ще не вміє плавати, і зразу ж назад, то ніхто цього й не помітить. Він чує, як з хати кличуть обідати. Що буде далі, якщо він, помивши руки, сяде з усіма за стіл, він не знає. Зате він як зараз пам'ятає, що станеться з ним і з усіма його рідними, якщо він побіжить, схопиться за линву, розженеться й відірветься від землі. Його витягнуть з води, обмацяють з усіх боків і, ледь здихавшися переляку, почнуть сваритися. Мама схопить дітей, скаже, що її ноги тут більше не буде, і як є, в халаті, потягне їх на пристань. Батько побіжить слідом за нею, почне умовляти її, а тоді запитає, з ким їй було краще, з ним чи з тим, від кого у неї дочка. Мама скаже, що не з ним. Батько сяде на свій мотоцикл, довго їхатиме десь, заблукає в лісі і ночуватиме там. Через тиждень він приїде до тещі і забере маму з дітьми назад. Як би там не було, а туберкульоз – дуже заразна хвороба.
Тато покине аспірантуру й почне пити. Тоді йому хтось порадить завести коханку. Мовляв, його жінка із ревнощів, і, щоб не втратити його, буде як шовкова.
Невже, питає себе хлопчик, я цього хочу? О, ні! Якщо щось погане і мусить статися, то тільки не через мене. Почекай, каже йому хтось, хвилинку! Єдине, що ти знаєш, це те, що зараз через тебе в родині вибухне скандал. Але подумай! Що вона, ця линва, додала в твоє життя? Щастя? Вдачу? Безпеку? Добробут? Що?
Хлопчик обертається в бік хати, бачить батьків, які товчуться на кухні, і переводить погляд на дерево. Там, де линва, пролягає межа. Зараз там закінчиться їхнє і почнеться його життя. В нього немає страху. Ноги самі несуть його на кручу, руки хапаються за добре відшліфовані канатні вузлики. Линва, відчувши дотик, підхоплює хлопчика й заносить на небо. Йому тільки п'ять рочків. Зате він ширяє над усіма, хто потрапив в його поле зору, й радіє за них. Виявляється, серед них немає добрих чузлих, гарних чи потворних. Зухвалі частки суцільного руху – ось хто вони такі! Й тому безглуздо на когось ображатися, заздрити комусь, засуджувати когось чи, навпаки, оголошувати когось із них взірцем. Де тут вірний, а де тут хибний напрямок? Все з усім сполучається й зчеплюється, немов коліщатка в годиннику. От і все, що нам треба знати.
От якби його батьки були з ним тут! І сестра, і дід, і обидві баби. Тільки якщо вони розженуться, і схопляться за линву, і відірвуться від землі, тільки тоді їм відкриється те, що він зараз бачить. Але вони й досі не знають цього, то, скоріше за все, так і не дізнаються. Зате, заспокоює він себе, я не такий. Я завжди буду при линві.
"Ан-дрю-шо! – стрілою прошиває його розпачливий жіночий крик. Він здригається, розкидає руки і падає.
ПІСЛЯ ТОГО
Він розплющує очі і бачить обличчя дружини. Від крику її рот звело судомою. Рівчаками по щоці повзе сльоза. За дружиною стоїть лікар.
Дружина змахує сльозу. Довкола її очей — пустеля. Павутиння зморшок, розсипи пігментних плям. Але під тим — та сама дівчина, яку він зустрів у коридорі університету.
Він бачить на обличчі дружини бурю, що вщухає. Біль, застарілі кривди та збурені гнівом питання гулькають на дно. Вона нахиляється над ним. Жіноче обличчя, освітлене любов'ю. Початок і кінець. Кінець і початок.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу