Вони, як земляки, триматимуться плече в плече і в час відпочинку згадуватимуть одні й ті ж місця в Житомирі. Того чоловіка зватимуть, правда, Віталієм, і, може, він був тільки рідним братом Анатоля. Коли перестрінуть їх кулеметні черги, першим упаде Віталій. Волею долі, може, проясниться в Анатоля, чи б то Віталія, розум, і він згадає всіх своїх покинутих та покривджених. Згадає серед них і Галю...
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Розділ четвертий
ВОДА ІЗ КІНСЬКОГО КОПИТА
Років за 35 до того, коли відчув старий козопас Іван Шевчук осінь, що її сплітали павуки, він теж прийшов додому, ледве пересуваючи ногами. Лице його незвично виблідло, і це дуже вразило Марію. Дружина побачила, що з ним щось коїться. Вона проти звичаю спустилася з гори, щоб швидше зустрітись із чоловіком. Жінка сказала йому, що йде в магазин, але він попросив її вернутися з ним додому.
Вдома Іван розповів Марії, що сидів у своїй конторі, було душно, і щось йому приключилося. Відчув, що, коли залишиться довше в тій конторі, то розірветься голова. А коли вийшов надвір, так легко й просторо стало на душі! Жінка порадила йому кинути службу. Іван спитав, за що ж вони житимуть. Марія відповіла, що має материні коштовності і може піти працювати. Був вдячний їй за таке розуміння, а вона думала: може, це якась хвороба в нього почалася? Вночі довго про те думала, не можучи склепити повік, і вже під ранок знову дійшла до тієї ж думки: коли у нього є вичерпаність, хай вона зникне, а коли це хвороба, варто поставитися до нього, як до хворого.
Іванова хвороба першого разу тривала два роки. Тоді й було винесено на веранду стіл і замовлено в палітурні кілька обшитих шкірою зошитів. Через два роки Іванова хвороба закінчилася − він дописав одного з зошитів і поклав його на горішню полицю етажерки. Знову пішов на роботу, і вони знову почали жити, як усі.
Вдруге це сталося, коли йому минуло 40, він прийшов з роботи так само незвично блідий і такі самі вимовив слова. Вона прореагувала теж так само, хіба що нічого не сказала про материні коштовності, замість того вона вже мала працю в школі...
І все-таки Марія Яківна й зараз не до кінця знає, що таке з ним приключилося. Іван наче виключався з реального світу. Вона не намагалася всього зрозуміти − мала досить клопоту на роботі і вдома. Страхалася тільки, що це початок психічної хвороби, і з дня на день чекала вибуху. Але ні разу за всі ці 35 років не вчинив він нічого такого, що свідчило б, що дух його й справді хворий.
Першого разу Марія гаряче молилася того особливого для неї 1911 року, і їй у дивний спосіб здалося, що хвороба її чоловіка і те, що не мали вони дітей, − це один вузол. Коли розказала це чоловікові, він коротко засміявся і сказав м'яко, але безапеляційно: "Не переймайся!" Вона миттю послухалася і зрозуміла: те, що відбувається з Іваном, таки не руйнує його душі.
Першого разу вона продасть свої коштовності, щоб можна було прожити, навчиться простої роботи і зароблятиме на хліб учителюванням. Він допомагатиме їй тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад. Пізніше він заведе кіз, і вона научиться тих кіз доїти. Жодне слово докору не зірветься з її уст. Іван же лишатиметься до неї уважливий та чулий, але тільки на смертному ложі зможе виміряти силу її відданості. Іван тоді зрозуміє, що любов, про яку він стільки міркував і яку добачав у кожній живій істоті, звела найкоштовніше гніздо перш за все в його подвір'ї.
У той день, коли Марії Яківні заболіло серце, вона вперше й почала згадувати весь їхній довгий спільний шлях. Боялася помирати, бо Іван був безпомічний у житті, і хто зна, чи міг би прожити сам. Вона не знала, що Іван раптом відчує її тривогу. Ввечері він спитав про це, жінка сказала, що в неї щось з серцем. Він порадив піти до лікаря і побачив її серце, вперше так близько в нього зазирнув. Не міг їй допомогти, міг тільки бачити й відчувати. "Ми вже старі, Марійко!" − сказав теплим і смутним голосом.
Дивився на неї і побачив її такою, якою зустрів уперше. Вона щиро й широко всміхалася, і на щоках у неї цвіли найдобродушніші в світі ямки. Побачив він зимовий день, почув іржання коней і легенький подзвін збруї. Марія ховала руки в муфту, переступала черевичками по рипливій стежці, − хотіла так відігнати холод, − і пересміювалася. Іван підходив до неї, як молодий лев, − груди були в нього розпрямлені, а в м'язах співала молодецька сила…
15 років по тому пригадала Марія Яківна той вечір, і їй, як ніколи, стало соромно за свою слабкість, адже турбуватися тоді треба було за Івана, а не за неї. Наштовхнув її на ці спогади Галин Хлопець, якому було вже 27 років. Він 10 років блукав по світі і оце сидів перед старою вчителькою, спонукаючи її до розповіді. Була Марія Яківна вже зовсім ветха. Вона дивилася на нього: широкоплечого й трохи заповного, з енергійним обличчям, схожого і водночас не схожого на її Івана з часів молодості: той був високий та худий, цей середнього зросту і повний. І все-таки було щось разюче спільне між них, і вона з того дивувалася. Мимовільно переносилась у той далекий 1911 рік, коли все оте в Івана почалося…
Так настирливо розпитував її про старого, що в неї все мимоволі сколихнулося. Коли хлопець уже пішов, а вона лежала сама в порожньому домі, знову опинилася на синій дорозі. Іван ішов по ній сам, без кіз, високий та рівний, озирнувся на неї й начебто попросив чогось очима.
У ту ніч не спав і Хлопець. Хтось невидимий підійшов до нього, розчинив йому груди і поклав туди сокровенний згорток із сокровенними письменами.
Марія не могла собі вибачити, що якось стежила за Іваном. Подався він поді під Просиновську гору, звернув на Молочанівську, і гадки не маючи, що стежить за ним жінка. Він завернув до Михайлівської, на Київській завернув ліворуч і подався до Кафедрального майдану. Подався вздовж базару, тоді рушив на Замкову і стежкою, що зводила із Замкового крутосхилу, спустився до річки Кам'янки. Довго сидів, потім ішов берегом річки, так само задуманий і так само відсторонений. Потім звернув на Андріївську вулицю й подався вгору між ряди розсипаних пообабіч одноповерхових хат. В той день він і приніс Марії невеличкого букетика диких гвоздик, яких назбирав на кручах, і вона припала до нього вустами. Саме ця дрібниця й дала їй силу знову беззастережно повірити йому, і, хоч було то вкрай сентиментально, потай зірвала кілька найкращих квіток і поклала їх між сторінки. Одну із цих квіток вона знайде через 37 років, коли їй буде ще дуже важко лишатися самій у порожньому домі.
…Кілька разів на тиждень Іван сідав до столу, якого виставив на веранду, довкола цвіли й плелися кручені паничі, перед ним лежали два білі поля, клав на ті поля великі й незграбні літери, хоч на службі писав почерком легким та швидким, повільно виписував слово за словом. Часом відривався від писання і дивився довгим поглядом крізь зарості. Бачив дахи хат їхньої околиці, чотирикутні дека дворищ, утоптаних у землю, жінок біля літніх печей, наповнені плодами сади. Вся вулиця лежала тут, у нього перед очима.
Іван не цікавився ні сімейним бюджетом, ні тим, що він їсть, начебто те, що людині треба здобувати гроші, харчуватись і вдягатися, були жалюгідні дрібниці. Пізніше, коли пригасав, до нього знову вертався інстинкт годувальника сім'ї, знову ставав приземлений та елементарний, як більшість чоловіків навколо, і вона, яка звикла вже до життя дивнішого й особливішого, часом мала до нього й жаль. Тоді й виникали поміж них типові подружні сварки, від яких страждали обоє однаково...
Марія Яківна згадувала про це найбільше того 1963 року, коли прийшов до неї в гості Хлопець і своїми розпитами розворушив давно заснулий вулик її спогадів. Хлопець страшенно нагадував їй Івана з молодих літ, коли були вони ще нареченими. У той вечір далекого 1963 року Марія й сама дивуватиметься, що так розговорилася вона перед Хлопцем. І здалось їй, що колись давно таки народивсь у них із Іваном син: круглолиций та кучерявий, і саме від того сина прийшов у світ цей Хлопець.
Хлопець і Марія Яківна говорили про війну. Стара говорила, що виручали їх тоді Іван, який ловив саком рибу, та Олександра Панасівна, яка кроїла із шкіри заготовки для чобіт. Марія Яківна, Олександра і Галя плакали в ті тяжкі часи: Олександра Панасівна бачила Миколу, який пробирався у цей час десь через болота й чагарники, Галя бачила свого Хлопця й бабцю, а Марія Яківна співчувала і їм, і цілому світу.
Марія знову побачила синю дорогу, по якій ішов високий сивий чоловік (було це вже тоді, коли Хлопець пішов і коли лежала вона без сну). Вона побачила там себе, молоду й веселу; здається, це був той момент, коли вона з так само молодим та веселим Іваном покинула біля узлісся візника, а самі вступили в ліс. Він смішив її, розповідаючи всілякі історії, і Марія зупинялася і аж згиналася, так сміялася. Потім Іван обійняв її за плечі, і вони пішли, як по воді, по тій дорозі, наслуховуючи спокійний пташиний спів і одновимірне биття власних сердець. Він зупинив кохану й сильно, гарно її поцілував. Вони вийшли на галявину, усю засипану квітами. Дівчина раптом притулилася до Івана, а його руки щільніше обняли її. Стояли, й дихали, і наче вбирали собі в груди розсичений у повітрі мед. "Маріє, − сказав він. − Народи мені п'ятеро синів"...
Вона залишила на тій галявині своє дівоцтво і кілька сльозин, які упали на траву; на тому місці пізніше виросте дика груша, − Іван знайшов був її пізніше, коли почав приходити сюди по гриби. Було вже то через 20 років по тому…
З галявини вони поверталися до узлісся, на якому покинули візника, в легких та прозорих сутінках. Відчули раптом, що пізнали якийсь великий сакрамент людського буття, тож притислися одне до одного раменами й пішли отак по залитій вечірнім фіолетом дорозі − здалося, що йтимуть так вони завжди.
…Утретє навідало Івана його дивне світло в 1931 році. Вони були тоді в гостинах у Маріїної сестри Надії, і доки сестри балакали, Іван мовчки ходив по просторому, засипаному квітами саду.