Скоріше чи пізніше хвороба мала привести її в могилу. Тому не могла стати його дружиною. Відмовила, як і всім іншим. Інші не знали нічого, а Франку вона сказала про це.
Відмова Юзефи стати дружиною Івана Франка прикро вразила нових його друзів. Фелікс Дашинський, безмірно і безнадійно закоханий у Юзефу, котру у своїх листах до Франка називає не інакше, як тільки "Мовчанням", старався теж якось розрадити Франка. Він навіть писав Іванові: "…Юзефа не вартує Вашої любові. І не тільки любові, але навіть одного волоска з Вашої рудої голови...". Фелікс вважає, що на Юзефу мала вплив пані Дескур, яка не допустить, щоб Юзя, отой її ангелочок, її херувимчик, стала жінкою Франка. Фелікс співчував Іванові Франку, як товаришу по нещастю. Адже Юзефа і йому відмовила. Фелікс писав: "…Це якийсь диявол, а не жінка… тримає людей на поводку – нічим не ділиться і нічого не говорить, і тим доводить людину до шалу". Схоже, що Фелікс ревнував Юзефу до Франка. Фелікс пише, що коли Юзефа почула повість "На дні", то суспільна думка повністю заполонила молоду душу, вказала мету і шлях до життя.
Зрештою, Фелікс знайшов іншу дівчину і був щасливий.
IV
Франко все ще сподівається, що спільне господарство з Михайлом Павликом вдасться налагодити. До спілки він думає залучити також Антоніну Дзвонковську (маму Юзефи) та її дітей. Франко переконує Антоніну Дзвонковську, що вигідніше буде організувати спільне господарство, ніж здавати землю в оренду. До такої спілки він пропонує себе, Михайла та Анну Павликів. Антоніна Дзвонковська спочатку погодилася.
Франко ділиться радісною звісткою з Павликом, а той з Драгомановим. Павлик звертається до Антоніни Дзвонковської і питає, коли йому приїхати жити до неї разом із сестрою. Анна Павлик візьме на себе ведення всього домашнього господарства.
Антоніна Дзвонковська відписала Павлику, що їхати нема чого... Обурений на Франка, Павлик пише Драгоманову: "…Франко дуже світло дивиться на людей, а тим часом не бачить діла так, як воно є межи людьми… устроїти своє життя з Франком нам поки що не вдалось. Будемо старатися і разом писати історію укр. літератури…".
Можливо, Антоніна Дзвонковська боялася Павликів. Для чого їй, шановній вдові, зв'язуватися з тими, хто скомпрометував себе перед урядом. Павлики залишаються такими бідними, що Михайло просить Михайла Драгоманова вислати йому бодай трохи грошей, бо йому в нічому на вулицю вийти, а вже осінь.
Перед Франком Антоніні Дзвонковській, мабуть, незручно. Коли вся ця історія пізніше стала відома Денису Лукіяновичу, то він сказав, що Антоніна Дзвонковська просто-на-просто не захотіла мати справу з жебраками.
Однак несподівано Антоніна пише Іванові приїздити, щоб все обговорити. Франко повідомив М. Павлика про наступний раунд переговорів з Антоніною Дзвонковською відносно комуни, а той у свою чергу М. Драгоманова, котрий радив Франку і Павлику обов'язково організувати спільне діло, щоб мати з чого жити, а відповідно і стати на ноги.
Та нічого не вийшло, бо господарство було запущене, видатків треба би надто великих. Нарешті, Дзвонковська свій маєток продає, і на цьому історія з комуною закінчується.
Франко не порвав стосунків з Юзефою. Якщо вона хоче працювати і бути корисною для людей, то він їй допоможе. Він пропонує їй перекладати, писати власні твори.
Юзефа обіцяла Франку, що візьметься до роботи, але... мабуть, нічого в неї не вийшло.
Юзефа Дзвонковська свою долю вирішила трохи інакше, ніж пропонував їй Франко. Вона не послухала матері, ознайомилась із Анною Павлик і разом з нею вирішила стати поштовим працівником. З цією метою Юзефа приїздить у Косів, де жила Анна. Дослідники встановили, що саме в цей час у Косові перебував польський художник Ройзнер, автор портрета незнайомки, який купив у антикварній лавці у Львові Франко. Ройзнер був добре знайомий з Дескурами, Дзвонковськими. Було встановлено теж, що цей портрет незнайомки власник лавки придбав у Косові. Чи портрет незнайомки з маком у волоссі є портретом Юзефи, — відповісти трудно, бо самої фотографії Ю. Дзвонковської віднайти не вдалось. Портрет незнайомки Франко повісив над своїм робочим столом...
Вдалось встановити, що Юзефа Дзвонковська вчителювала недалеко від Станіслава, у селі Княгиничах.
Тихе, з усіх боків закрите високими будинками, кладовище в Івано-Франківську. Так вже вийшло, що, будучи колись за містом, воно тепер стало мало що не в центрі його. Тут віддавна нікого не хоронять. Її могилу віднайшли зовсім недавно на кладовищі в Івано-Франківську. Звичайнісінька плита з пісковику, котру теж не пошкодував час. Вона понадтріскувалась і поросла мохом. На ній написані дати народження і смерті Юзефи Дзвонковської: 21. 10. 1862 – 5. 05. 1892 pp. Всього тридцять років життя...
Вона жила серед здорових людей, котрі любились, раділи життю. Юзефа ж мусила чекати смерті і тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася від нього заради нього. Він зробив би так само...
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Частина 3
"Явилась третя… — І очам приємно…"
"Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ; під її впливом були мої писання "Маніпулянтка", "Зів'яле листя", дві п'єски в "Ізмарагді" і ненадрукована повість".
(З листа І. Я. Франка до А. Ю. Кримського).
Почалась весна, але дні ще були похмурі. У хаті було холодно. Він стояв біля вікна і виглядав сонце. Щулився від холоду і скаржився, що десь раніше був старий рудий кіт, а з тих пір, як хата спорожніла, і той щез. Нічим стало погріти руки.
Хтось подзвонив у двері, і панна Зося (Софія Монжеєвська), побігла відчиняти. Вона доглядала за немічним Іваном Франком у притулку по вулиці Петра Скарги, 2.
Сюди його привезли після того, як він залишився сам. Сини пішли на фронт, дочка Анна поїхала в Київ до тітки Трегубової, дружина лікувалась у закладі на Кульпаркові. Довідавшись, що Франко залишився сам, брат Захар з Нагуєвичів прислав свого сина Василя. Стан здоров'я різко погіршився. Друзі впрохали Франка, щоб він погодився перебратись до притулку, де він матиме теплу їжу, ліжко та лікарський догляд. Панна Зося без вагань погодилась доглядати за хворим.
Одного дня вона прийшла на чергування, але Франка в притулку не було. Знайшла його разом з племінником Василем у недобудованому будинку по вулиці Понінського, 4. Франко стояв коло печі і трясся від холоду.
Він пояснив, що не хоче нікому заважати, що хоче померти у своїй хаті. Софія попросила, щоб Василько роздобув хоч трохи вугілля, бо в хаті дуже холодно. Відтепер Софія постійно чергувала коло Франка. Часом її заміняли студенти, часом хтось зі знайомих, котрих тепер можна було порахувати на пальцях, а найчастіше приходила її сестра Ірина. Тоді Франко просив, щоб йому заспівали оту: "Ой зацвіли фіялоньки, зацвіли". Вони робили все, про що просив.
Одного разу до Франка прийшла стара жінка, доста висока, в маленькому ясному капелюшку, що ледве прикривав її сиве волосся. Вона говорила польською, казала, що Франко її прийме, бо написав про неї книжку "Маніпулянтка".
Коли Софія доповіла про неї Франку, він сказав, щоб її не впускала й на поріг. Жінка приходила того дня, коли до Франка приходив посланець від митрополичої канцелярії Галущинський, щоб висповідати його, але Франко відправив монаха ні з чим.
Микола Вороний, відомий український поет і перекладач писав: "…все своє життя він кохав тільки одну пані, і кохав її платонічно, як Данте свою Беатріче. Не назову її прізвища, а тільки, що під іменем Регіни Франко виводить її в своїх поетичних і прозових творах ("Лісова ідилія", "Перехресні стежки"). Власне, це дало мені право в іншому вірші, присвяченому Франкові в час його 40-літнього ювілею, писати:
Стоптані перли, зів'яли листки
Волали його перехресні стежки...
Зрадила доля мужицького сина,
Але, й останній свій ронячи цвіт,
Серце їй слало привіт "Ave Regina".
Нею натхнений, він написав "Зів'яле листя" та інші поезії. Честь їй висока за це. А ще більша честь належить їй за це, що коли вже умирав наш поет... це була вона, та єдина і поважна старша пані, що приходила його навідувати і своєю пестливою рукою назавжди закрила його згаслі очі...".
Насправді не вона закрила йому очі. Софія Монжеєвська, яка запам'ятала Целіну Зигмунтовську, стверджувала, що більше Целіна до Франка ніколи не приходила.
Саме Софія закрила очі і обмила тіло Франка. Пізніше її до дрібниць випитували про відвідини Зигмунтовської. Софія ніяк не могла пояснити, чому Франко не захотів бачити цю поважну паню. Спогади Софії навіть записали на магнітофонну плівку.
II
Особа Целіни Зигмунтовської цікавила багатьох. Целіна Зигмунтовська навіть жила якийсь час в домі Франка, він сам признався, що через неї з'явилось його "Зів'яле листя".
Франко писав 1915 року до Трегубова: "Бувши змушеним іще в грудні минулого року віддати жінку до закладу божевільних, я рівночасно був змушений прийняти до свого дому одну вдову з двома дорослими дітьми й дати їй, окрім квартири, майже повне вдержання".
До В. Якіб'юка писав, що сини при війську, а він жиє з панею Зигмунтовською, її сином Здосем і дочкою. А коли прийшов син брата з Нагуєвич, паня з дітьми вибралася. Франко лишився дома вдвійку з братаничем.
Про Целіну Зигмунтовську оповів син Франка, Тарас, у книзі "Про батька", що вийшла у Києві в 1964 році: "Пізнався Іван Франко з Целіною Журовською, замужем Зигмунтовською, ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці, і обслуговувала різношерстну публіку. Вона і була тією маніпулянткою, яку так живо описав письменник в однойменній новелі. Франко почував себе при ній несміливим, ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було. Не дивно, отже, що вони не зійшлися вдачами і не спарувалися.
Целіна вийшла заміж за поліційного комісара, мала з ним двоє дітей і швидко повдовіла. Вдова Зигмунтовська служила на поштових відділеннях різних міст, коли ж вибухла війна 1914 року, вона опинилася у Львові.