Вона теж дивилася на нього розпачливим і сумним поглядом. Вдома Іванка докоряла йому, що він забагато п'є, що байдужий до сім'ї, але Сава думав про Мар'янині очі, згадував уривки розмов з нею.
Після того побачення він був запив, але потім довідався, що вона працівниця однієї з їхніх партій. Прийшов він до їхнього офісу, а Мар'яна начебто знала, що він прийде, очі її засвітилися привітно. Вони домовилися через два дні зустрітися на Золотоворітській. За ці дні Сава багато передумав. Вважав, що коли піде на побачення, то його, нехай фантомна, сімейна ідилія розвіється. Сава згадував знайомство з Іванкою, смерть її батька, їхню подорож на Черкащину і шлюб, народження дочки, життя у гуртожитку і на своїй квартирі, терпеливість дружини і її перевтому за останній рік. Саві скоро 34 роки. Не треба йти, цей вир затягне, у Мар'яни прекрасна сім'я.
Та Сава пішов. У кафе вони призналися: йому вона зразу впала в око, а вона, побачивши його, зраділа, наче першокласниця. Саву спочатку шокувала її відвертість, але він повівся. Пили алкоголь, розрахуватись Саві не вистачило, Мар'яна доплатила. Три години просиділи і домовилися знову зустрітися. І пішло-поїхало. Стали відтоді коханцями. Іванка стала ще нервовішою, а доня іноді дивилася таким невеселим поглядом. Мар'яна не розповідала про свою сім'ю. Саві інколи здавалося, що такі жінки можуть працювати у контррозвідці, однією рукою приймаючи букет, а іншою при потребі безпомильно вціляючи у скроню. Вони зустрічалися на квартирі Мар'яниної знайомої, яка виїхала кудись. Сава вважав, що їх притягувало щось більше, ніж жадоба спарування. Мар'яна, на його думку, не знала, що таке страх. Їй би личило бути супершпигункою, а не валятися на чужій білизні із коханцем…
Вислухавши "сповідь" Сави, Кирило сказав, що тут може бути три розв'язки: 1 – історія вичерпується, і вони розбігаються, 2 – вони одружуються, кидаючи власні сім'ї, 3 – найменш ймовірний варіант – стосунки тягнуться ще так зо 5-10 років, сім'ї не змушені робити перестановки. А потім Кирило сказав, що поспішає на вокзал, щоб забрати пакунок з Херсону. Та ще порадив Саві, щоб не обожнював і не ідеалізував свою пасію, треба бути тверезішим. Друзі ще домовилися, що Сава знайде молодого галичанина-галичанофоба Остапа і негайно зв'яжеться з Кирилом відносно можливого продажу деяких картин.
Сава відчув полегшення, коли зізнавався Кирилу по зраду Іванці, а от Кирило після цієї розмови почувався не зовсім добре. Добираючись до вокзалу, обдумував сказане приятелем. Його не вразило ні Савине захоплення коханкою, ні факт зради дружини, ні роздвоєння, бо кого зараз цим здивуєш? Кирила зачепило інше – впав один із малочисельних бастіонів його власної віри. Бо завжди було приємно спілкуватися із трохи нервовим, але справедливо-жорстоким приятелем, що любив своїх рідних і жив для них. Орленка аж розчулювало Савине борсання у пошуках заробітку для своїх жінок, як той іноді любив пожартувати. А тепер художник знає щось гидке і мерзотне. Сава зламався, вже нема підсвідомого захоплення його сімейною цнотою; ще й посмів ламати і трощити чужу родину.
Пустка у Кириловій душі несподівано наростала. Чи є на цій землі, у цьому Києві хоч маленька оаза, де прості і щирі стосунки між людьми, не обтяжені ні сектантськими ритуалами, ні маскою щирості, ні розрахунком, ні випаленим і порожнім так званим подружнім обов'язком? Чи вірить у цьому місті хоч хтось комусь, чи любить тут хоч хтось когось безкорисливо, виключивши батьківський інстинкт? Всі вони хочуть любові до себе, примітивні і малорозвинуті егоцентрики, а самі любити і шанувати не вміють. Психушки розростаються пацієнтами, злочин – буденне явище, як приправа до їжі, а на біса ті всі інтернети і євроблага, коли немає любові? Навколо королівство ерзаців – ерзацні люди, ерзацні сім'ї, ерзацні ідеї, ерзацна держава.
Кирило вважав, що він теж ерзац. Хоче грошей, успіху, слави. Та чи спасе той успіх його душу? Він йшов вокзалом, а люди поспішали, проходили мимо, ці нещасні українські homo sapiens, обділені талантом і фортуною. Їх гнали вокзальними протягами Європи і світу безвихідь, нестатки, апокаліптичні пальці голоду. Бідні і добрі наші українські люди, подумав Кирило, всякий пуцьверінок-егоїст, що трішечки вбрався у пір'я, зневажає їх, називаючи лінивими неробами, олігофренічними салоїдами, невдахами-хохлами. Та Кирило вірив, що виросте нове покоління, яке відродить мову, і на теренах східної Європи буде могутня і щаслива держава.
З поїзда Кирило забрав передачу від молодшої сестри. Людмила писала, що батьки ще клигають, чекають Кирила, скучили, переживають, що він малює і не має коли про сім'ю власну подбати. Чоловік прочитав записку і уявив стареньких батьків, що все життя були рабами на Херсонських колгоспах. От би намалювати спрацьованих батьків. Та не можна, бо звинуватять у псевдопафосі, антропоцентризм нині немодний. Його і без того не долюблюють "пахани", бо не розшаркується перед ними у вірнопідданому гопачкові. Приходить епоха підмайстра, подумав Кирило, зоряний час мистецького козачка. І вже не потрібно таланту – важлива лише його імітація. Імітація завжди привабливіша від справжності, вона має лощений прикид і пещене обличчя, вона ввічлива та висококультурна. Вона насміхається із тих диваків, розпізнаючи їх за версту, котрі мають подаровану Богом, на щастя чи горе, антиімітаційну вакцину.
Кирило раптом подумав, чи не прикривається він цими роздумами перед своєю власною поразкою. Можливо, він бачить передусім себе у мистецтві, а не мистецтво у собі. Треба відродитися для справжньої праці, а якщо і вона не дасть бажаного результату, треба зуміти визнати свій нищівний програш. Треба робити, як сумлінний професіонал, те, що під силу.
Художник оглянув свою майстерню. Всюди був безлад. Кирилові було 40 років, і він звик до самотності. У Херсоні залишилася колишня дружина і син. Вони навіть не розлучені офіційно, але відколи Кирило у Києві, вже 8 років, бачив свого сина лише раз. Не раз Кирило цілував світлину, на якій малому Орленкові було 3 роки. Зараз синові 12 років. Кирило уявляв, що син з дружиною приїжджають до нього в Київ, і разом усі щасливі. Та насправді немає нічого. Нема тут любові, нема щастя, повітря київське просякнуте медикаментозним смородом інфекції невідомого походження, що нищить і труїть людські душі, заражуючи їх хвороботворними пристрастями і уявленнями. Сльоза очищення котилася неголеною Кириловою щокою. Він невиразно відчув, що наступив якийсь екватор, перелом у житті, що Савина розповідь щось сколихнула у душі, таке тихе, дрімаюче і обросле мохом повсякдення.
Перед Кирилом два виходи: або йти на поклін до деяких "паханів", або плюнути на їхні кічушні концепції і комерційні надсади і звільнитися від цих кайданів несвободи, безперервного прорахунку можливостей, мишачої метушні дрібних людей, що схована за лаштунками комерційного живопису. Та при другому варіанті треба приготуватися до шляхетної самотності генія, нова сім'я відпадає, а старі батьки і сестра будуть змушені передавати їжу. Та ще можуть початися неврози, алкашики, які приходять, відречуться його. Отож, треба добре подумати, перш ніж вибрати другий шлях.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА VI
Назар кілька разів ходив на книговивчення до свідків Єгови, що провадилося у просторій райцентрівській квартирі одного подружжя, чи то пак брата і сестри. Спершу хлопцеві було цікаво. Він давав багато запитань, доки єлейне лице старійшини не почало темніти, мовляв, забагато думаєш, хлопче, у Біблії усе сказано, а ми – лише пропагандисти великого учення. Учора хлопець питав, чому свідки не голосували за українську незалежність. Адже це наша держава дала їм можливість бути п'явками-проповідниками. Назар вирішив, що це не зала Божого царства, а корпорація обмежених космополітів, без традицій і любові до тієї землі, на якій живуть і проповідують. Хлопець почав собі навіть докоряти: як він міг думати про вступ до свідків Єгови, якщо його батьківщина агонізує. Назар думав: "Ви, українці, інфіковані, слабуєте національним СНІДом, ще трошки – й інфекція запустить отруйні щупальця метастаз, а ви далі будете співати про пришелепкуватого хлопця, що розпрягає і запрягає коні, і хвацько вибивати лакейського малоросійського гопака…"
Крім цих питань, Назар мучився ще через Наталку – найпершу красуню у школі. Три рази Назар казав їй про свої почуття, та вона зустрічалася з 25-річним Василем, п'яницею, який відслужив і вчився на заочному у якомусь ветеринарному чи зубопротезному технікумі.
Якось у клубі була бійка, Василь залишив Наталку, а Назар напросився провести її додому. Дорогою хлопець признався, що любить її. Під якоюсь стиртою сіна вона віддалася йому. Назар уже думав, що вони одружаться, та виявилося, що дівчина провела з ним ніч, щоб помститися Василю. Наталка просила нікому не розповідати про те, що сталося, бо вона хоче вийти за Василя, який випиває і буває злий, але якого вона кохає.
Назар почувався розбитим: брат зрадив, батьки старі, їм нецікаві його проблеми, свідки закомплексовані і примітивні, сірі друзі, для яких жити і робітничих гуртожитках обласного центру – недосяжна і манлива мрія; Наталка любить нарваного пиячка. Хлопець помолився до ікони Марії, просячи сил і поліття, лагідності і рахманності, витримки і любові.
А житейське колесо крутилося. Київ зустрічав новий день року Божого 1997. Українська незалежність була старшою від маленької Софійки Чорнокрил, котра щойно розбила тарілку і була насварена мамою.
Іванка розуміла, що стала нервовою, наче в спадок перейшли гени Софійчиного дідуся. Згадала, як малою завжди боялася батька, боялася за батька, боялася тихої матері, боялася за матір. Недавно був рік, як вона преставилася. Сава поїхати на похорон не зміг, тож Іванка їздила з Софійкою. Вони мандрували у загальному вагоні до Тернополя, далі автобусом. Іванка знайшла листи, які їй писала мати, але в Київ не відправляла. Всього було 68 листів, а 69 був тільки розпочатим. З тих листів багато Іванка дізналася про тяжке життя своїх батьків.