Офіцер відповідає, що це потрібно не йому, а чоловіку: треба змінити орієнтири, визначитися з партійністю і починати рухатися по кар'єрній драбині. Чоловік же не хоче все життя бути погодинником?
Офіцер за допомогою кількох безособових речень відтворює події, що мали місце шість з половиною років тому в регіоні півострова Крим. Чоловіка, тоді ще студента, було затримано в той момент, коли він сходив з автобуса іноземної марки. При ньому було знайдено нові джинси і журнал з ілюстраціями політичного змісту.
Чоловік пояснює офіцеру, що так, він справді тоді їхав на відпочинок, і його дійсно підвіз іноземний туристський автобус. Але не встиг він з нього вийти, як із легкової, що повзла слідом за автобусом, вихопився міліціонер. Він наказав чоловікові підняти руки вгору, обшукав його, заніс у свій зошит чоловікові паспортні данні і конфіскував джинси, які йому щойно подарував водій автобуса. Восени чоловіка викликали в деканат, але він чесно розповів їм, як усе було. Декан йому виніс усну догану, і на тому все скінчилося.
Із чистюль, робить висновок офіцер. А на цю категорію у його психологічному арсеналі є достатньо вбивчих ходів. Пригрозити повісткою з військомата і двома роками скніння в пустелі. Чи пообіцяти, що хтось час від часу пускатиме в колектив чутку, що чоловік – стукач.
Офіцер раптом перехоплює на собі чийсь погляд, тому швидко тікає, але перед цим нагадує чоловікові про зустріч о сьомій.
Чоловік пішов на пару. Але посеред заняття збаламучені думки приспали свідомість і обвалилися на його студентів. Що чоловік їм наговорив – невідомо. Він пам'ятає, що ні на крок не відхилявся від плану, але, мабуть, відповідаючи на питання, відволікся, ступив на слизьке, і його десь занесло.
Ватажок, він же староста групи, оголошує, що йому не подобається ця розмова. Він тут не для того, щоб дозволяти шмаркачам здіймати ніжку на їхні підвалини. Не для того він все дитинство проходив по стерні, босоніж, надголодь, щоб якась городська штучка розводила тут вільнодумство. Що знає цей салага про життя? Може, він гнув колись горба на полі? Або в шахті? Може, він пережив війну? Чи бачив, як німці женуть селом колону наших полонених?
На заклик старости вся група з десяти брандспойтів обдає чоловіка ненавистю. Та згодом уся група вже думає, що чоловік просто перевіряє їх! Так! Весь життєвий досвід підказує студентам, що їхній викладач навмисно провокує їх. Бо така у нього служба.
В кутку, за спинами студентів сидить якийсь незнайомець і стежить за всім, що тут діється. Студенти відчувають його присутність, але про всяк випадок не поспішають озиратися. Хто б це міг бути? Чоловік не виключає, що це якийсь перевіряльник по лінії ООН. Студенти не сумніваються, що це за один. Це – їхній справжній куратор! Він працює на тому рівні, де приймаються рішення, і зараз він із командної висотки стежить за ходом провокації. Майор або підполковник. Мабуть, на поїздку за кордон є п'ять вакансій. А їх тут десятеро. І його завдання – у п'ятьох з них виявити гнильцю.
Коли десять сердитих дядьків виходять з аудиторії на законну перерву, а чоловік залишається сам-на-сам із Полковником. Чоловік переконує себе, що той йому – не загроза. Він, може, ніякий і не полковник, а цивільний, що помилково забрів сюди. Чоловікові й без того є про що журитися. Про те, наприклад, як після перерви звести цю ситуацію на жарт. Або про те, як йому бути з гебістом.
* * *
Чоловік іде у підвал, де його друг-художник працює кочегаром. Художник-самоук є доказом того, що можна жити в суспільстві і бути вільним від суспільства. Це втіленням чоловікової мрії про Митця. Про незалежного й безкомпромісного Мислителя. Внутрішня еміграція й метафізічність заслання – це ті дві теми, над якими б'ється художник як в житті, так і в своїй творчості. Він знає, що для режиму він є першим кандидатом на знищення. Бо опорі режиму – мовчазній більшості міщан – митці не потрібні.
Чоловік питає в художника поради. Розповідає йому і про зустріч під деканатом, і про готель, і про поведінку старости. А про Полковника мовчить, бо не знає, чи він був насправді.
Чоловік завжди буде зобов'язаний художнику, бо коли він поступав до університету, то недобрав однин бал. Художник того року також поступав на той самий факультет, і пройшов, як той, що служив у війську і провчився рік на підготовчих курсах. У перший же день зайнять він раптом зрозумів, що, насправді, не хоче сидіти за партою, а хоче бути художником. Сталося так, що саме тоді в кабінеті декана опинився батько чоловіка. Він переконував декана в тому, що його синові навмисно знизили оцінку, бо історію син знає не гірше за вчителів. Декан сказав, що списки першокурсників вже затверджено. От якби хтось із першокурсників прийшов і сказав: я не хочу вчитися. І в цю мить до кабінету увірвався художник і забаг назад свої документи. Так чоловік став студентом.
Художник вже рік страждає від творчого запору. Він не малює, не пише і навіть не читає. Всі тільки й роблять, пояснює він, що повторюють те, що було колись мовлено. Крадуть! В наглу! Я ж, навпаки, шукаю нове.
Художник радить чоловіку: "Що б вони тобі не пропонували, ти мусиш сказати "ні". Як хочеш. Словами чи ногами. До цього все зводиться. А не можеш сказати, розвернися й біжи". Художник навіть знав, куди конкретно тікати – у Вотилівку. Там саме будують церкву і треба намалювати ікони. Ця церква будується підпільно, хоч митрополит по своїх каналах вийшов на політбюро, а на рівні району підмаслив кожного з паханів. І тепер там, де менти десять років тому спалили пам'ятку архітектури, бригада західників-шабашників будує новий храм.
Чоловік говорить, що ніколи не малював ікон і в церкві бував півтора рази за все життя! Художник каже вибирати: або Вотилівка, або партком, бо не можна служити їм і оминути партком.
Того ж дня, через півтори години після розмови з художником чоловік опиняється в парткомі. Напроти нього сидить доцент, він же заступник секретаря факультетської партійної організації. Між чоловіком і доцентом стоїть пляшка вірменського коньяка. Доцент похитує головою і каже: ну що ви, голубчику, їй-богу. Заберіть. Це вам не личить. Цей коньяк дав чоловікові батько і ледве вмовив подарувати доценту на знак вдячності, бо кілька років тому доцент узяв чоловіка до себе на кафедру. Як свого колишнього студента. А чоловік йому і досі не подякував як слід. Тому, на думку батька, синові і не дають ставку.
І от зараз чоловік дає доценту коньяк і наливається люттю. На себе, на батька і на офіцера органів безпеки. Ціпеніє, шаріється і мовчить.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
* * *
Мовчить і доцент. Він пам'ятає чоловіка ще першокурсником. Колись він до свого светра нашив аплікацію у формі п'ятірні… Доцент у них тоді читав свій курс. Після пари він попросив першокурсника залишитися і сказав йому: я вас прекрасно розумію, але будьте обережні, не варто так підставлятися. Кілька років по тому доцент бачив студента лише здаля. За цей час доцента обрали секретарем факультетської парторганізації, він очолював боротьбу з фіктивними довідками, з буржуазним націоналізмом, з палінням та з мужоложеством. За успіхи в роботі його на пів року було відряджено на стажування за кордон.
З колишнім першокурсником доцент зіткнувся на концерті, за кілька місяців до його державних іспитів. Доцент запитав, чи знайшов студент роботу. Той сказав, що ні. Доцент сказав, що в такому разі у нього є ідея. Вони зі студентом призначили зустріч наступного ранку в університетському парку. Був перший п'янкий день весни. Якщо, сказав доцент без прелюдій, вас цікавить викладання, то я міг би спробувати влаштувати вас на свою кафедру. Тільки спробувати. Ставки я поки що вам не обіцяю. Походите трошки в погодинниках, а там побачимо. Але ви мусите пообіцяти мені, що не будете робити дурниць.
З першого вересня чоловік став викладати на факультеті, на якому він щойно вчився.
А зараз не розуміє доцент, що це все означає. Коньяк – це уявлення про вдячність? Гаразд. Припустимо. Але чому зараз, після стількох років? Невже й його спокусили? Ставкою, скажімо, чи закордонним відрядженням. Що ж, сумно, але це життя. Всі так чи інакше спокушаються. Невже хтось копає під доцента? Ну-ну, хай стараються. Він захищений з усіх боків. Факультет, ректорат – в нього скрізь свої люди. І в органах теж.
Заберіть, наказує чоловікові доцент, воно вам не личить! Той хапає пляшку й задкує на вихід. Дякую, тату, за пораду. До кінця семестру вони мене, мабуть, не чіпатимуть, а тоді без зайвих слів просто не продовжать контракту. Чоловік навіть почав уявляти, як розписуватиме сільську церкву.
* * *
Чоловік йде до художника і несе пляшку коньяку. Та він чомусь думає, що ніякої Вотилівки не існує. Художник цілком міг її вигадати. Чоловік стискає батьківську пляшку. Що з нею тепер робити, він не знає.
* * *
Дружина вдома плаче після походу в поліклініку, де мала взяти виписку з карточки дитини для її нового садочка. Дільнична врачиха вислухала її і заявила, що в неї немає зошита, в який би вона могла внести запис. І наказала завтра принести зошит. Лікарка сказала, що в дитини діагноз, але чи знають про це у новому садочку? Чи вони приховали від них цей факт? От саме тому треба приходити до лікаря із зошитом. А для розумово відсталих є відповідні заклади.
Коли ховали чоловікову маму, дівчинку взяли на похорон і пояснили, що баби нема, й що, коли люди помирають, їх кладуть в труну (це така дерев'яна люлька) й ховають у землю.
Дівчинка – татова дочка, мріє бути фігуристкою. Щодня вигадує якісь нові піруети і чекає вечора, щоб батько їх схвалив. По вихідних вони ходять в новий ботанічний сад. Якось взимку чоловікові довелося розгребти кілька кучугур, щоб видобути з-під снігу жмуток трави. Так хотіла дівчинка. Вдома дочка поклала траву в іграшкову люльку. Їй тут краще, оголосила вона. Хто ще про неї подбає?
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
* * *
Чоловік лежить і думає, що робити з переходом дочки в інший садок, де всі з неї насміхаються, і що робити з врачихою.