Однак, спершу хотіли переконатися, що шабля справжня.
В сутінках сяйнула гартована сталь. Це була справжня козацька шабля, схожа на місяць-молодик. У волинському торфі вона напрочуд добре збереглася. Руків'я мала просте, без золота й діамантів, і було не схоже, щоб миршавий їх повиколупував. Усі дивилися на шаблю, як заворожені. Тільки з Антипком коїлося щось незрозуміле: він пересмикував плечима, чухав ріжки, переступав з ноги на ногу, наче йому нестримно закортіло в туалет. Він не міг біля неї встоїти і з поросячим виском стрімголов чкурнув додолу з хотинської гори. Чорт і чортиця теж пішли.
Пластуни запропонували миршавому написати про його добродійний вчинок у "Високому Замку", "Галичині", "Літературній Україні" та ще з десяткові газет, а також повідомлять про нього по радіо. Це неабияка моральна винагорода, не кажучи про те, що, врешті-решт, шановний пан одержить і належні йому гроші.
Наталочка слухала й раділа. Северин чудово все придумав!
А якщо не погодиться, усі газети напишуть про його аморальний вчинок, який призвів до знищення славетної козацької реліквії задля власної вигоди.
Дебелий мовчки стояв осторонь. Він повільно й важко міркував. Відколи втекли чорти, він пригадав собі, що перед битвою козаки освятили зброю. І хоч він не був побожний, проте не мав певності, що Бога справді нема, а тому про всяк випадок трошки Його боявся.
Дебелий сказав, що все одно купує шаблю.
Тут сталося щось цілком неймовірне. Над фортецею заколихалися білі постаті. То були привиди, і їх ставало все більше. Попереду виступав знайомий Наталоччин привид. Це були козаки, полеглі в Хотинській битві. Миршавий подав шаблю Наталоччиній матері.
Мама взяла її обережно й урочисто. Тато по-лицарськи став на коліно й поцілував холодну сталь. Враз навколо його голови спалахнуло сліпуче світло. Ні, то не був німб – його осяв фарами, під'їжджаючи, маршрутний автобус "Київ-Чернівці". Його двері розчинилися, і в них з'явився пан Богдан власною персоною. За ним з автобуса висипали численні пасажири, бо не щодень випадає подивитися, як рятують історичну реліквію.
Знайомий привид замахав руками, закивав головою, радісно обняв пана Богдана, тата, далі вклонився мамі, Наталочці, пластунам і пішов обнімати всіх підряд; інші привиди теж уклонилися й вочевидь раділи.
Наталочка тихенько підійшла до Машки й погладила капот.
Северин подарував дівчинці відзнаку пластунських вмілостей. Він приколов їй на рукав пластунську нашивку. Дівчинка зарум'янилася від задоволення.
Епілог
У київській опері відкривався сезон – виставою "Запорожець за Дунаєм". Наталочка сиділа в кріслі, поряд були мама, тато й дядько Богдан, а весь ряд справа займали львівські пластуни. З директорської ложі часом визирало щось білувате: то був знайомий привид. Щоб не привертати уваги глядачів, він чемно ховався за шторкою. Тільки Машки бракувало для повної компанії, але й вона дістала винагороду: її заново пофарбували, у червоний колір. На сцені було щось схоже на Хотин.
3 хати вийшла дівчина Оксана й заспівала про те, як вона чекає коханого козака Андрія. Аж ось і він вилетів з-за куліс, чорновусий, чорнобривий і палкий, мов іскра. Він заспівав, заквапив Оксану вертатися з Туреччини за Дунай, додому. Раптом на сцену вискочили турки, що шукали козака-перебіжчика з України. Андрій вихопив шаблю – вона сяйнула, мов вогонь! Справжня козацька шабля!
Артистам, що грали турків, цим разом повелося нелегко. Андрій був як вихор; він відбивався на всі боки; козацька шабля спадала на них, наче блискавка. Глядачі гаряче аплодували. Вистава йшла прекрасно! Коли співак вийшов на поклін на авансцену, шабля в його правиці сяла, як сонце.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.