Він шукав Ольгу в інших жінках.
В ті дні, коли він втратив Ольгу, прийшов у гості до Ольги Білинської. Сів у кутку кімнати й слухав, як у вечірніх сутінках журливо бринять пісні. Франко у сумному настрої дивився на долівку. Нагло встав і, не оглядаючись ні на кого, вийшов з хати. Під опущеними повіками не вдержались сльози. Вони покотилися по лиці.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Частина 2
"Явилась друга – гордая княгиня"
"Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою, Юзефою Дзвонковською..."
(З листа І. Я. Франка до А. Ю. Кримського)
1
1 листопада 1880 року у Станіславі почали ширитися листівки із закликом порвати пута рабства і визволити рідну Польщу. Поліція розуміла, що писали листівки польські емігранти, котрі після постання 1863 року, рятуючись від Сибіру та шибениць, після довгих років блукань по Європі, осіли в Галичині, котра тепер входила до складу Австро-Угорської імперії. А ще тут жили польські емігранти після повстань 1846 та 1848 років, спрямованих проти німецької династії Габсбургів, що окупувала західну частину земель теперішньої Польщі.
Були ці емігранти здебільшого босі-голі, але величали один другого, як і раніше, "граф", "барон".
Автором листівок був Фелікс Дашинський, а копії зробив його брат Гнат (Жегота). Але суд виправдав Дашинських, зазначивши, що тут справа йде про чужих монархів, і обидва молоді хлопці нараз стали героями серед станіславської молоді.
Вбивство народниками Олександра І в Росії було сприйняте станіславськими емігрантами як сигнал до більш рішучих дій. У 1880 році польська еміграція була очолена Броніславом Дескуром, учасником січневого повстання 1863 року. Саме в його домі знайшли пристановище молоді поляки, які шукали нових шляхів визволити батьківщину.
Гурток поляків познайомився з молодими українцями з селянських або попівських родин. Певного дня наступило братання народів.
Після виступів Гната Дашинського (за дорученням таємного гуртка) перед учнями гімназії про революційні події 1863 року, президія намісництва спостерігала за Франком пильніше. Але він сидів у Нагуєвичах.
Поліція отримала фальшиве донесення якогось неграмотного агента, що в Станіславі мали бути збори таємного товариства з соціалістичними цілями, на котрі мали прибути керівник Української соціалістичної партії в Женеві Михайло Драгоманов та Іван Франко. Усюди снувала поліція. У архівах лишились документи про страх, який наводив на владу Франко.
Гната Дашинського виключили з гімназії. Для того, щоб можна було продовжувати навчання, він у 1882 році виїхав до Дрогобича, де познайомився з Іваном Франком. Про це у своїх спогадах Гнат Дашинський написав так: "Тут же я познайомився з тодішнім найголовнішим українським соціалістом Іваном Франком. Мешкав він у недалеких Нагуєвичах у свого вітчима, якого я відвідав. Спав у нього у хлопській хаті, працював при жнивах або ходив з ним на риби. Усі наші прогульки були повні розмов про соціалізм, притім я був захоплений бистротою ума і дотепністю цього рудого хлопського сина, нащадка німецьких колонізаторів…".
З учасниками того таємного гуртка, який існував у Станіславі, Франко познайомився трошки пізніше, ніж з Гнатом Дашинським. Франко писав: "…познайомився я також з двома станіславськими учениками: Дзвонковським та Феліксом Дашинським…".
II
Франку було дуже важко: втратив Ольгу, жив з мачухою і вітчимом – Гринем Гавриликом. У Нагуєвичах, після тифу загострилася хвороба, котра кінець кінцем зведе Франка в могилу. У селі Франко пасе коні, худобу, жне, звозить до стодоли снопи, а у вільні хвилини працює. Хотів вирватись з села, заробити якісь гроші. Планував, що він, Павлик і Павликова сестра Анна вестимуть спільне господарство. М. Павлик, без згоди на це сестри, пропонує Франку одружитися з нею. Анна теж була соціалісткою, відсиділа в тюрмі, тому, на думку Павлика, Франкові підходила.
Франко пояснює М. Павлику причини своєї відмови. Шлюб з Анною – не вихід зі становища. Та й не було грошей для прожиття. Франко був надто слабкий, щоб працювати фізично.
Павлик, розгніваний відмовою, вважає, що Франко не викинув ще з голови Ольгу.
Про тодішнє становище Франка як не можна краще говорять листи до його товариша Івана Белея. Франко пише, що немає навіть чобіт, його часто "провідують" шандарі, після важкої роботи в селі не залишається сил писати.
Михайло Павлик знову наполягає на тому, щоб організувати спільне господарство. Франко пише до нього, що постарається отримати премію за свою нову повість. Цими грошима Франко планував сплатити трохи свої борги, допомогти трохи видавництву часописів і долучитися до купівлі хати і землі з Павликом. Франко і Павлик вибирали, де краще купувати хату: в Коломиї, чи в Дробобичі, звідки ближче до Львова.
Повість, на яку розраховував Франко – "Захар Беркут". 17 листопада 1882 року Франко йде з Нагуєвичів на пошту в Дрогобичі і відсилає готову повість в "Зорю".
Повість не сподобалась редакторові О. Партицькому, але він надрукував її, бо пообіцяв перед тим. Бачачи становище Франка, Патрицький диктував свої умови. Та й заплатив менше.
Однак доля посміхнулась Франку, на цей раз з Німеччини. Один журнал попросив Франка написати історію російської і, як додаток до неї, історію української літератур. Франко звертається до Белея, щоб він написав листа до Олександра Кониського (Перебенді) у Київ і запропонував таку роботу. Нехай пишуть чи по-українськи, чи по-російськи, а він, Франко, перекладе на німецьку мову. Однак за таку роботу ніхто у Києві не взявся, і Франко береться сам. Франко радиться з Драгомановим, планує їхати в Київ і в Росію.
Франко приїздить у Львів, сюди приїхав і Павлик, котрий погодився до співпраці над історією української літератури. Але Франко не може поїхати в Київ, бо не має грошей. А без Києва він не може написати задуману роботу, гонорар за яку потрібен для організації спільного господарства. Однак доля знову посміхнулася Франкові: у березні він отримує запрошення від Владислава Федоровича, а разом із запрошенням гроші, щоб приїхати у його маєток в село Вікно на Тернопільщині. Федорович дав таку роботу: скласти біографію його покійного батька, перечитавши його кореспонденцію.
Франко працює цілий місяць, а відтак на короткий час приїздить у Нагуєвичі. У селі голод.
У травні редакція "Зорі" оголошує передплату на повість Івана Франка "Захар Беркут". Невеликий гонорар від журналу, гроші, зароблені у Федоровича, дають Франкові надію на поїздку в Київ.
З Вікна він їде у Дрогобич і подає прохання на видачу паспорта для поїздки в Росію. Паспорт видали і Франко їде у Станіслав – між 10 і 26 вереснем 1883 року. Чого їздив туди? Для біографів Франка ця поїздка так і залишилась загадкою.
Можливо, він поїхав у справі організації комуни до Дзвонковських, яких він знав і у яких був невеликий запущений маєток? Він навмисне не пише про це в лисгі Павлику, а, скажімо, повідомляє його про це при зустрічі.
Можливо, причина була інша. Розповіді Фелікса та Гната Дашинських, Владислава Дзвонковського про гурток, що існував у Станіславі, про еміграцію, а також про Дескурів та інших керівників минулих повстань зацікавили Франка, і він починає збирати про них матеріал. Тема польської інтелігенції завжди цікавила Івана Франка.
Станіславські друзі Франка постійно згадують одне ім'я – Юзефа Дзвонковська. З їх розмов Юзефа надзвичайно вродлива, розумна дівчина з досить-таки поступовими і оригінальними поглядами. Юзефа була прикрасою їхнього гуртка, Всі чоловіки були закохані в неї. Однак Юзефа нікому не відповіла взаємністю.
Розмови про Юзефу інтригують Франка. Перед від'їздом до Києва Франко планує побачити її.
III
Будинок Владислава Дзвонковського у Станіславі любив приймати гостей. В основному це були польські емігранти, котрі вже давно примирились зі своєю долею і сиділи спокійно на провінції. Тон серед гостей задавала дружина Броніслава Дескура – Текля Бобровницька. Вона вперто вважала себе парижанкою, хоча їй у цьому заважало не дуже французьке ім'я. Ця жінка мала сильний вплив на виховання Юзефи Дзвонковської.
На Франка Юзефа справила сильне враження. Він покохав її і вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може бути його дружиною.
На жаль, не вдалося виявити до цього часу ні одного листа, котрі писав Франко до неї. Десь у вересні-жовтні 1883 року Іван Франко написав листа до матері Юзефи з просьбою "о руку і серце" її дочки. Батька вже у Юзефи не було. Мати відмовила, написавши: "…вже саме положення моєї дочки противиться тому...". В цей час Франко написав вірш:
Любов єдиная мене,
Що нею жив я весь, —
Найтяжча рана се моя,
Болить іще й до днесь.
Ольга просила його одружитися, а Франко сприймає ці слова як насміх. Він не може пристати на пропозицію Михайла Павлика, щоб одружитись з його сестрою Анною. І тут Юзефа. Її відмова вразила його. Спочатку він думав, що аристократичне походження заважає їй поріднитись з ним. Юзефа пише: "…Не знаю, на якій основі обвинувачуєте мене в кастовості, якої і сліду немає в моїм поводженні... Щодо національності, я ж до українського народу, хоч його ще мало знаю, прив'язалася щиро…".
В цей час Франко пише Драгоманову, що написав новий роман "Не спитавши броду". Поліція конфісковує роман. Франко прагне видати альманах, бо в той час часописи могли конфіскувати, а альманахи ще можна було видавати. На альманах не вистачило грошей. Тільки у 1890 році журнал "Зоря" почав друкувати роман уривками. Повністю роман за життя Франка так і не був надрукований.
До Михайла Возняка дійшов він у вигляді окремих сторінок. Літературознавець зв'язав ці сторінки в одне ціле. В основу роману було покладено події, зв'язані із станіславським колом знайомих Франка, а за образом Густі Трацької криється сама Юзефа Дзвонковська. "Бліде ніжне личко з буйними золото-жовтими косами, з синіми глубокими очима, з калиновими губами", "струнка, скромна, навіть дуже просто скроєний одяг". Такий приблизно портрет Юзефи, якій він присвятив рядки:
Не схиляй своє личко прекрасне,
Не затулюй повіками віч,
Із котрих то мигоче, то гасне
Промінь світла в життя мого ніч…
Юзефа була хвора туберкульозом.