Чоловіки відвели його додому.
Докія, Петро, старенька бабця йшли в ліс на поминки, коли побачили перед собою чотири постаті – Григорій, дружина його, Рахіра та мати Анни. Петро сказав, що він би приклав кулак до тієї чорнявої, що очевидно приклала руку до смерті хлопця та "кланцату", що не залишала в спокої свою вагітну дочку. Докія пішла додому, сиділа над хворою Анною і молилася.
Частина 23
Через десять тижнів люди все одно обговорювали смерть Михайла, Івоніку, що майже розум втратив, Марію, що проклинала майже всіх і чекала на повернення Сави з арешту, Анну, що народила близнят, Рахіру, що на поминках вела себе як невістка і саркастично відповідала Марії.
Частина 24
Чоловік та жінка йшли до суду. Марія плакала, а Івоніка думав над долею сина. Він знав, що це він винний у смерті Михайла, але ніколи, здається, не любив сина так сильно, як в той момент, коли міг втратити його назавжди. Він звинувачував у всьому Рахіру – це вона наставила Саву на хибний шлях, це Бог їх так покарав за те, що вони мали стосунки, це ця зла відьма відібрала у нього двох синів.
На суді Марія сказала, що Сава був з нею в момент смерті Михайла, але заприсягтися відмовилася. Коли суддя став на неї кричати, знепритомніла.
Частина 25
Анна була матір’ю двох хлопчиків. Горе забрало від неї останні сили, знаходила щастя лише в дітях, що були дуже схожі на батька свого. Якось Докія вмовила дівчину сходити до Марії та показати хоча б одного внука, можливо вона захотіла б взяти його до себе на виховання. Анна спочатку відмовлялася, але згодом пішла. Марія вигнала її, образивши грубими словами, і дівчина мовчки пішла. Івоніка більш добре ставився до дівчини, вірив у те, що його син мав стосунки з бідною наймичкою, проте не міг нічого вдіяти проти дружини, тим паче, що дівчина привселюдно назвала їх Саву вбивцею.
Частина 26
Був Святий вечір. Сава все ще сидів під арештом, Марія була в хаті в самоті і плакала, а Івоніка ночував у бурдеї. Він думав над тим життям, що тепер мав: як так сталося, що минулого Різдва сиділи всією сім’єю і сміялися, а зараз зустрічають його поодинці, до того ж не всі. На вулиці була завірюха і чоловік почув свист – так завжди свистів Михайло, коли йшов до бурдею: Михайло тут! Івоніка знайшов ікону і став молитися.
Марія сиділа в хаті сама, коли в двері хтось постукав. Жінка подумала, що це жандарм, бо вони вже декілька разів приходили без попередження, але голос запевнив, що він давній знайомий. Залишився стояти на вулиці і розповів, що тієї ночі, коли Михайло залишив цей світ, бачив як він та ще один хлопець з рушницею йшли до лісу. Голос не назвав імені супутника Михайла, але жінка зрозуміла, що це був Сава. Чоловік попрощався і зник без сліду. Серце матері вперше наповнилося ненавистю до свого сина – вона остаточно переконалася, що її Сава братовбивця.
Частина 27
Марія посилала Домніку ходити по ворожках, щоб ті щось розказали про вбивцю Михайла, але ніхто нічого певного не сказав. Лише одна вказала на брата його і сказала, що він ще батька свого вб’є, якщо той не дасть йому життя вільного. Почувши це, Івоніка вдарив дружину, щоб вона такими справами не займалася і не вірила всьому, що говорять ворожки.
Частина 28
Сава повернувся додому із в’язниці назавжди. Прийшов до батьків, але перед тим заходив до Рахіри – не забував про неї ні на мить. Із його присутністю в хату прийшло щось недобре та темне, це відчувалося кожної хвилини.
Частина 29
Кожного разу, коли Анна бачила Саву, кидалася на нього з кулаками і воліла б задушити його, якби він не тікав і люди не розбороняли їх. Дивно те, що зі всього села, хлопець боявся лише її одну; всі інші слова йому не сказали, лише перешіптувалися за спиною, а дівчина завжди становила ніби загрозу для нього.
Одного разу сиділа Анна в полі з товаром і зустріла Саву, накинулася на нього та залізними руками стала душити хлопця. Він ледь не впав на землю, але відштовхнув дівчину і втік.
Через тиждень близнята Анни загинули – вона майже втратила розум. Ніби уві сні прийшла до будинку Федорчуків і бездумним поглядом дивилася повз стіни. Стояла певний час, а потім крикнула, що то Сава вбив її коханого і побігла геть. Івоніка звинуватив Марію, що та прогнала Анну тоді, коли та приходила з дитиною, бо тепер вони втратили шанс викохувати онука від Михайла, тепер на старість будуть глядіти дітей Рахіри та Сави. Марія заплакала і намагалася відшукати дівчину, але її швидко відвезли в лікарню.
Частина 30
Минуло шість років. Марія та Івоніка зовсім постаріли та змарніли. Досі працювали на полі, витрачаючи всі гроші на службу Божу та на посмертні обіди, що влаштовували два рази на рік, щоб люди помолилися за спокій душі синочка Михайла.
Батько відділив Саві половину хати, щоб той жив окремо і наказав самому працювати – землі не дав, як і обіцяв. Син все більше ночей проводив у Григорія вдома, через що батьки злилися на нього. Марія ненавиділа свого сина. Рахіра, зустрічаючи її, завжди кидалася на неї образливими словами та підло всміхалася.
Тихими вечорами думала Марія про те, що Сава вбив її Михайла. Спочатку вона боялася в це вірити, але згодом все більше фактів переконували її в цьому – Сава вбив брата через землю. Стала проклинати його, спочатку тихо, лякаючись своїх слів, а згодом гучно, так щоб всі чули. Сказала про свої підозри Івоніці, але він це давно знав, але мовчав, скільки жив мовчав би, бо не хотів завдавати болю своїй дружині. Проте, хоч і знав, але нишком любив сина, по-своєму любив.
Частина 31
Івоніка віддав трохи землі Саві і велів йому тяжко працювати. Скоро Рахіра з Савою одружилися, проте батьки хлопця на весілля не прийшли. Він і не знав чи був щасливим, коли отримав те, про що так довго мріяв і чого так тяжко досягав.
Частина 32
Анна вилікувалася і проханнями Докії і Петра повернулася до села. Про трагедію не згадувала, а коли хтось випадково вимовляв ім’я Михайла, втрачала здоровий погляд і блукала очима по світу. Петро взяв її за дружину, п’ятий рік жили разом, вели господарство, виховували хлопчину, якого вирішили віддати до школи, щоб не прив’язувати його до землі – нічого доброго вона не принесе йому. Івоніка таємно від Марії відписав хлопчику найкращий лан своєї землі, що колись мав віддати Михайлові. Анна любила сина несамовитим коханням, так само як і Петро. Тішилися надією, що він виросте і пізнає світ, і сповнить їх надії.