Після Шрама він також поцілував Тура, на що той відповів, що вони дивні люди: у них викрадають доньку, а вони його обіймають. А Сомко тільки дивувався запорожцю.
Розділ 8
Козаки не довго гуляли, бо поблизу церкви не було прийнято пити. Вже до опівночі всі полягали спати. Козаки хропіли на весь двір, бо там вони вирішили переночувати, адже прохолодне повітря та чисте небо були гулякам по душі.
Ніч тоді була казковою. Знаєте, чому на місяці плями? Бог там відмітив гріх Каїна як знак того, що людина свій тягар носитиме до смерті. А зорі – це душі, які покидають уві сні свої тіла і піднімаються в небо до ангелів. Коли погасне зірка, то козак обов’язково має помолитись за померлу людину.
Пишною ніч була для усіх, крім одного козака. Сердега Петро не спав і все тужив за коханою, а потім вийшов у гай, аби відволіктися. Він не міг комусь розповісти, бо неньки та сестри в нього не було, а козаки не визнавали цих любощів.
Петро ще довго ходив по саду, наближався ранок. Раптом він почув тупіт коней. Петро сховався у кущах, аби не зустрітись ні з ким, а потім почув голос Кирила Тура. Запорожець розмовляв з побратимами щодо викрадення Лесі. Тепер балачки Тура вже не здавалися жартами. Запорожець від'їхав і Петро більше не міг чути розмову.
Хлопець спочатку хотів бігти та рятувати Лесю, а потім заспокоїв себе тим, що не по-козацьки викрадати дівчину посеред товаришів. Тим паче, що Леся тепер йому не належить, тож стерегти її має Сомко. Після недовгих роздумів побачив козак дівчину на сідлі, а Кирило Тур її держить. Петро засумував, жаль йому стало Лесю, яка тільки стогнала, наче страшний сон бачить. Він вже хотів вийти зі своєї схованки, заступитися, та зрозумів, що в нього немає з собою шаблі.
Петро не знав, що робити, аж почув дівочий крик, що пройняв його до глибини душі. Василь Невольник подумав, що цей шум здійняли цигани і почав галасувати. Петро швидко побіг за шаблею і сказав дідові не кричати, а піднімати усіх на ноги, бо викрали доньку Череванів, а потім скочив на коня і помчав.
Тим часом викрадачі хотіли якнайшвидше вибратись з Києва. Леся від зілля знахарки була сама не своя: хиталася, не розуміла, що з нею роблять. Коли прокинулась від холоду, то подумала, що цей їй просто сниться. Дівчина почала кричати, проте серед поля її ніхто не чув, а козаки тільки почали сміятися. Леся почала благати, щоб вони її відпустили, проте Тур відповів, що вона тепер його здобич і дівчина згодом звикне. Від таких слів їй стало ще страшніше.
Вони виїхали з пущі, поступово світало. Кирило Тур за своєю спиною побачив вершника – Петра. Чорногор запропонував тікати, проте запорожець заперечив, бо кінь слабкий, та й по-козацьки буде прийняти бій. Кирило Тур вирішив, що це буде сутичка, яка принесу одному славу, а іншому – смерть.
Побачивши, як Леся махає Петрові, козак прискорився. Кирило Тур передав дівчину побратиму, а сам вирішив перевірити, чи гідний хлопець поєдинку з ним: розібрав міст через річку, аби Шраменя не змогло перестрибнути. Петро наблизився до провалля і зупинився. Козаки на іншому боці почали сміятися. Петро відповів, що Тур зрадник, адже його так прийняли, цілували і обнімали, а він відплатив тим, що викрав наречену господаря.
Кінь ніяк не хотів стрибати і козаки знову підняли регіт. Петро пожалкував, що не взяв з собою пістоль, на що Тур відповів, що міг би давно його пристрелити, проте чекає його, аби позмагатися на шаблях. Петро кинув коня і відійшов, щоб розігнатися. Леся зрозуміла його намір, закрила очі і почала молитись.
Петро з усієї сили перестрибнув провалля, але приземлившись, похилився назад. Якби не Тур, який подав йому року, хлопець загинув. Петро тепер не хотів битися з запорожцем, адже він його рятівник. Та після того, як Тур відказав, що не віддасть дівчину, Петро погодився, щоб доля розсудила їх.
Зіткнулися козаки шаблями. Леся не могла прийти до тями від жаху, адже сутичка була дуже хвилюючою. Шаблі в обох козаків розламалися навпіл. Петро наполіг на продовженні битви без зброї або на пістолях, що ніхто не говорив, що він не зміг подолати Кирила Тура.
Вони схопилися в поєдинку, аж раптом бачать, що до них наближається погоня: попереду Сомко, за ним полковник з п'ятьма комонниками. Кирило Тур та Петро узяли кинджали та встромили один одному в плече. Коли гетьман з полковником наблизились до річки, то побачили, що обидва козаки впали у провалля.
Розділ 9
Чорногорець одразу побіг до Тура, а дівчина до Петра. Леся забула про сором, накрила хусткою рану, а сама пригорнулася до нього і плаче. Вона б віддала своє життя, тільки б козака від смерті врятувати.
Шрам заспокоїв дівчину, сказав, що сльозами рани не вилікувати. Сомко кинувся рятувати запорожця і промовив, що краще взагалі не одружуватися, ніж бачити товариша в такому стані. Шрам відмовив до гетьмана, щоб той покинув Тура подихати. Сомко відповів, що наречену він собі ще зможе знайти, а такого товариша – ні. Леся почула ці слова і її серце від гетьмана назавжди відвернулося. Шрам мовчав, але про себе подумав, що його син кров'ю стікає, а Сомкові все одно. Та гетьману не було байдуже: після Тура він підбіг до Петра, питав у полковника, чи є надія. Шрам відмовив понуро, щоб Сомко за запорожцем наглядав, а в його сина є батько. Петра поклали у рясу, яку натягнули між коней.
Сомко вже хотів і Тура туди віднести, але раптом з'явилися два городових козака. Вони вимагали, щоб їм дозволили відвести пораненого та самим вилікувати, бо не можна покинути запорожця серед чужинців. Не встиг ніхто і слова промовити, як вони його схопили та помчали на конях, а Чорногор слідом за ними.
Петра везли дуже обережно. Сомко все голубив Лесю, говорив їй лагідні слова, проте дівчина не була цьому рада. Ось вже вони наближались до подвір'я, вийшла Череваниха, яка була дуже щасливою побачити Лесю, а разом з нею Василь Невольник. Шрам привітав жінку та грізно промовив, щоб вона подивилися, якого лиха наробила її донька. Череваниха погодилась з цим і наполягала, аби відвести молодого козака на Хмарище, де вона зможе його поставити на ноги. Вони домовилися, а Черевань почав запрошувати усіх присутніх до себе на хутір.
Череваниха з донькою поїхали першими, аби встигнути дома навести лад. Леся в дорозі постійно розповідала матері про сутичку двох козаків. Вдома дівчина турбувалися про Петра: постелила йому ліжко, прикрасила свіжими квітами кімнату, завісила вікна гарними хустинками. Черевань з гостями тільки їли та пили, а Леся в в цей час варила зілля та піклувалась про козака разом з Василем Невольником.
Петро крізь марево бачив, як Леся все дивилися на нього і гадала, чи прийшов він до тями. Хоч хлопець і був слабкий тілом, проте його серце раділо такій турботі. Завдяки Лесі козак поступово одужував. Усі раділи цьому, а особливо Шрам. Тільки Леся сумувала від того, що мусить пов'язати своє життя з гетьманом, якому військова справа понад усе. Вирішила дівчина, що підкориться долі і нікому не скаже про свої почуття. Леся намагалася усіляко уникати зустрічей з хлопцем і він це помітив. Петро запропонував їй бути йому другом, наче сестра, на що та відповіла, ніби краще взагалі не бачитись. Обом було важко та смутно на душі. Сомко навіть не переживав за це, а Шрамові з Череванем взагалі було байдуже.
Петро вже став на ноги. Сомкові прийшла звістка, що царські воєводи прибудуть до Переяслава. Гетьман мав швидко їхати з хутора, аби прийняти гостей. У Шрама була на думці тільки генеральна рада, у Череванихи – весілля, а в її чоловіка – бенкет. Вони вирішили, щоб Черевань з Лесею їхали в Ніжин до Гвинтовки, а полковник з сином до Сомка, аби після прийому відгуляти весілля, на якому вони зможуть закликати старшину до походу проти Павла Тетері. Нарешті Вкраїна отримала шанс об'єднатися.
Як тільки вони виїхали за Броварський бір, то побачили гінця – переяславського сотника. Сомко відчув, що новини будуть погані. Іван Юско розповів, що "зіньковський, миргородський і полтавський" полковники перейшли на сторону Івана Брюховецького, який володіє тепер великою частиної території і заручився підтримкою царя.
Сомко хотів зібрати військо та помститись зрадникам. Шрам відказав, що це поганий план, бо тоді замість боротьби проти Тетері, вона відбудеться проти козацьких полків. Тоді він порадив, аби Сомко їхав у Переяслав та написав усім полковникам, аби вони відкрили очі та побачили, яким насправді є Брюховецький. А Шрам тим часом разом із Череванем поїдутьу Ніжин до Васюти та пригорнуть його на сторону Сомка, а тоді і всі за ними двома підуть.
Вони попрощались та поїхали з тягарем на душі та смутком у серці. Шрам все роздумував у дорозі, що вся козацька боротьба, яка тривала стільки років, може так просто закінчитись.
Раптом попереду почувся шум: поряд з дорогою працювали косарі, а один із них напився і потрапив під колеса Василю Невольнику. Натовп почав галасувати та ображати козаків. Один з косарів навіть підкрався до карети з сокирою. Шрам заспокоїв їх мудрим словом та рясою панотця.
Та такі халепи траплялися з подорожніми аж поки не приїхали до Ніжина: усюди говорили про чорну раду. Люди згадували часи Богдана Хмельницького, як їм тоді добре жилося: і земля була, і господарство, і козаки зі шляхтою не влаштовували свавілля.
Шрам послухав ці балачки і промовив до народу, що це Іван Брюховецький підбурює їх, аби вони згадали старі образи. А потім він скличе чорну раду і гетьманом зробиться. Та не зможе Брюховецький своє отримати, бо вони його переможуть.
Розділ 10
Наступного дня подорожні вже приїхали до хутора Гвинтовки. Шрам спитав у дружини місцевого коваля, чи вдома осавул. Жінка відповіла, що він у хаті святкує з запорожцями. Шрам здивувався, на що ковалева дружина відповіла, що "запорожці тепер перші люде в світі". Шрам розлютився і пішов геть.
Наздоганяючи своїх, Шрам зустрів Божого чоловіка, який розповів, що він у Ніжині опинився через прощальників, які попросили вилікувати їх курінного, за що пообіцяли грошей дати, а вони йому потрібні для викупу невільників. Потім чоловік додав, що це той самий запорожець, з яким Петро бився. Шрама це розлютило, а той відповів, що для нього усі люди рівні, а у сварки він не втручається.