Того ж таки 1934 року вийшла ще одна збірка Тичини. Вона мала всього десять сторінок, але дуже промовисту назву: "Ку-ку".
Нова збірка нового Тичини була вища за всяку критику і одностайно схвалена всім радянським народом. 1935 року збірка "Партія веде" виходить знову. До видання 1934 року додалось: "Друга пісня трактористки"; "Країна героїв"; "Пісня про Кірова"; "Комсомолія"; "Пісня під гармонію".
1936 року було повністю повторене видання 1935 року, а 1937 — видання 1936 року. Єдина зміна: замість вірша "Партія веде" книжку став відкривати вірш "Ленін".
1938 року в світ виходить збірка "Пісня молодості", щоправда, поки що не поетової. Вона мала такий зміст: "Пісня молодості", "Партія веде", "Пісня комсомольців", "Пісня під гармонію", "Комсомолія", "Пісня трактористки", "Друга пісня трактористки", "Країна героїв", "Розцвітаймо піснею", "Повітряний флот", "На "суботах" М. Коцюбинського", "Перше знайомство", "Як ми писали листа М. Коцюбинському", "Зелен-золот".
Як бачимо, поет став переписувати свій родовід, розповідати про своє революційне минуле, ця розповідь органічно в'язалася з Тичиною без минулого, і певна річ, того минулого не пояснювала. Але в 1938 році була вже нова редакція історії української літератури, і треба було припасувати Тичину до цієї редакції — без Олеся, Філянського і, тим більше, Чупринки.
У ці роки постала загроза, що пропагандистський конвейєр скоро працюватиме впорожні. А видати бодай вибране вибраного було ще рано. Шлях до перевидання своєї, правда, вже відчуженої молодості полегшив сам поет, видавши того ж року нову збірку поезій "Чуття єдиної родини". Нові шанувальники нового Тичини одержали поживу, і проблема поетової молодості значно спростилась.
1939 року нарешті з'являються — після семирічної перерви — "Вибрані твори" Тичини. Тичину було остаточно канонізовано. У видання не було включено 63 вірші і одну поема з усієї творчості. Мало цього: чимало віршів зазнало авторських (та й чи тільки авторських?) правок: поет звільнювався од релігійної лексики, формальних експериментів, ідейних нечіткостей, "абстрактного гуманізму", національних забобонів.
Стус зауважує, що найживішими і справді людяними у Тичини були, здебільшого, вірші про смерть — чи не єдина жива тема його вигаслого генія.
Тичини не одживили і роки після 20-го з'їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг.
* * *
Доля Тичини багато в чому схожа до Маяковського. Його так само стали вводити примусово і від того самого часу: збірка "Партія веде" поставила Тичину на пропагандистський конвейєр. Цікаво, що офіційне визнання прийшло до Маяковського після фізичної смерті, а возведення Тичини в канон — після смерті духовної. Мимоволі закрадається підозра, що та доба потребувала для себе тільки мертвих співців.
Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.
Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога.
У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.
Двадцяте століття заправило від митця такого характеру, який здатен витримувати і понадлюдські перевантаження. Тичина такого характеру не мав. Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку.
Його не стало 16 вересня 1967 року. Відтоді з поета спав обов'язок — ховатися од життя. У 1965 році він записує:
На те я лірик, щоб запитувать,
не тільки холодно озватися,
не тільки лозунги почитувать,
а — дивуватись,
дивуватися!
І Бог його знає, про що думав поет, коли того ж таки року записав:
Радощі і чорну днину —
все я з вами розділю.
Любите ви Україну
я ще більш його люблю.
Доля Тичини звинувачує і застерігає.