Через 15 років він знову зустрінеться з Олександрою Панасівною і заздрісне дивитиметься крізь шибку свого вікна, як дружно береться щоранку до роботи її численна родина. Володимирові любо буде дивитися, як четверо дітей Олександри Панасівни доказуватимуть світові цей закон: старший хлопець нестиме воду від колонки, менший копатиме землю, підстарша дівчинка дмухатиме на загаслий вогонь у літній плиті, а менша сидітиме й видуватиме через розщеплену соломинку блискучі й різнокольорові бульбашки. Не буде серед них в той момент тільки старшої дівчинки: вона сидітиме далеко від хати на камені й митиме ноги. На неї задивиться страшенно худий Хлопець. Підійде він до тієї дівчинки, а вона, помітивши його, раптово підхопиться і швидко-швидко закліпає оченятами. Кине оком туди-сюди, щоб утекти, але їй не буде куди тікати. Тож вона спустить очі й прийме від того Хлопця перший подарунок, який судилося їй узяти від чоловіка: скляну кулю, в якій навіки запечатано золотисту бджолу...
...Микола й Олександра верталися з тої вечірки біч-о-біч. Микола обережно взяв її під руку, і вона довірливо подалася до нього: мали пройти по тій дорозі 10 років. Через рік до них прилучиться на їхньому шляху ще один супутник, і наприкінці десятого року стане їх семеро. Але це ще не буде кінець їхньої історії. Кінець Микола відчує пізніше, коли вибиратиметься з оточення...
...Бійці йшли через болота, мокрі й замерзлі, стояла тоді осінь. Згодом випав перший сніжок, і вони почули, нарешті, далекий гул канонади. Вдень ховалися, а вночі йшли. Німці наскочили на них випадково. Бійці вистріляли решту своїх патронів і попадали один за одним. Вирвався з того кільця тільки Микола. Стрибав на одній нозі через присипане порошею зруділе поле між боліт − одноногий птах, який даремно силиться злетіти. Дві пари очей стежили за ним якраз від тої скирти, до якої він і хотів дістатися. Не дійшов туди тільки на десяток кроків. Застрочив кулемет і перерізав його, наче дерево.
Пізніше він пройде по цій дорозі ще раз. Повільно рушить він по синій дорозі, і той його прихід та відхід помітить, окрім Олександри Панасівни, козопас Іван, який запише цю історію до свого зошита на останніх його сторінках.
Олександра Панасівна стривожиться, а пізніше, коли всі поснуть, почує вона, як тихенько заграє на стіні інструмент, виготовлений колись напівбожевільним, напівп'яним майстром Райком. Той Райко буде під ту хвилю ще живий. Він прокинеться з похмілля і до нього долине тиха музика його інструменту, що її почула й Олександра Панасівна. Райко всміхнеться і єдиний раз за своє існування подумає, що попри все жив він недаремно.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Розділ третій
ДІМ НА ГОРІ
10 років тому біля будинку на горі з'явився джиґун у лакованих туфлях, сірому костюмі і в легкому солом'яному капелюсі. Звідкіля він узявся, не помітив ніхто; знизу, однак, не підіймався він напевне. З тильного боку обійстя проходу не було, там розташувалися одна й друга лікарні, і відгороджувалися вони від гори міцними й високими парканами. Можна було б продертися до дому і з лівого боку, але там були зарості дерези й глинясті урвиська. Відтак створилось у Галі враження, що джиґун спустився до них на гору на крилах − костюм у нього був бездоганно напрасований, а туфлі сяяли, начебто ходив він не по пилястій жорстві, а по асфальту. Джиґун приходив посидіти на скелі, часом він проходжувався по кам'янистих стежках, і Галя не могла на нього не дивитися. Були в джиґуна маленькі чорні вусики, ідеально зачесане на проділ волосся. Спершу Галя тільки байдужно відзначала появу джиґуна на горі, через кілька днів вона вже червоніла, коли він вітався з нею, вночі їй здавалося, що крутиться вона на каруселі, а вранці шкіра в неї на обличчі ставала молочно-бліда. Через тиждень вона вже тайкома стежила за джиґуном із малинових заростей. Одного разу джиґун, проходячи мимо, спокійно привітав Галю в тому її сховку. В цей мент вийшла на ґанок бабця і владно погукала дівчину додому. Бабця розпила Галю, звідки з'явився чоловік, чи піднявся ізнизу. Стара наказала стерегтись його, не вступати із ним у розмови...
Але Галя таки вступила в розмову із джиґуном. Це сталося вже тоді, коли стара пішла спати. Галя тихенько вийшла надвір і пішла до малинника. Коло хвіртки вже стояв джиґун. Він заговорив до неї так просто й тепло, що Галя не змогла втекти. Вони пробалакали коло каштана цілі три години. Вночі їй приснився великий сірий птах у лакованих туфлях і з солом'яним капелюхом на голові, який кружляв над їхнім обійстям. З туфель витиналися гострі кігті, а замість носа був грубо загнутий дзьоб. Птах шугонув униз, де ховалась у заростях малинника вона. Галя закричала й прокинулася. Прокинулась і стара (тоді вони спали в одній кімнаті) і глухо спитала, що там у неї скоїлося. Вона заснула, і їй уже не снився сірий птах, побачила вона тільки шкільних подруг із 2-ї жіночої школи, з якими вона розпрощалася тільки місяць тому. З однією з них вона мала готуватися до вступу у педагогічний технікум. Галя не могла забути джиґуна, і ввійшло їй в серце перше кохання.
Зранку баба почувалася погано, бо вночі їй снилося, що напав на неї великий сірий птах, а це не до добра. Потім баба сказала, що пора вже Галі дізнатися правду: їхній дім незвичайний. Народжуються в цьому домі здебільшого дівчата, чоловіки сюди приходять... Вони підіймаються знизу і, як правило, просять напитися води. Той, хто нап'ється з їхніх рук, переступає цей поріг і залишається в домі назавжди. Так було в бабиної бабуні, в бабиної матері і в баби. Так було і в Галиної матері, так повинно статись і з Галею... Приходять сюди і інші чоловіки. Ці пришельці не підіймаються знизу і не просять напитися води, вони з'являються бозна-звідки... Бабця сказала, що й до неї такий приходив, але вона зуміла відшити його, а в інших не виходило так гладко. Тоді народжувались у їхньому обійсті хлопчики, доля яких майже завжди була сумна: все вони до чогось рвалися й навіть з дому тікали.
Галя сміялася, вважаючи цю розповідь казкою, але була все-таки вражена. Властива кожній дівчині засторога ожила в її серці. Згадала вчорашню розмову з джиґуном Анатолем, і подумала, що це її перший переступ. Їй захотілося послухатись бабці, вигнати із себе непотрібні й зайві думки − хай все буде так, як було. Та ввечері замок на її серці розчинився сам від себе і спав. Дівчина саме була в бібліотеці, яку зібрав дід і батько, і взяла до рук книжку. Дивилася на рядки, а бачила, як у потемнілому небі з'явилася сіра цятка, яка перетворювалася на людину-птаха в сірому костюмі, лакованих туфлях і солом'яному капелюсі. Раптом прийшла баба і сказала, що Галин батько цього місяця не прислав грошей. Галя відповіла, що піде вчитися в педтехнікум, а там дають стипендію. Стара глянула на книжку в Галиних руках і розповіла, що жінки цього дому майже ніколи не поділяли пристрасті їхніх прийшлих чоловіків до книжок. Галя була здивована, дізнавшись, що баба не прочитала жодної з цих книжок. Дівчина згадала майже нереального батька, котрий утік звідси після смерті дружини. Присилав сюди щомісяця гроші, наче відкуплювався від них, і на ті гроші вони сяк-так жили. Але прийде момент, думала розважно Галя, і ця ненадійна нитка урветься (той момент таки прийшов: останній чоловік − поселець цього дому − розтанув, і вони із старою так більше нічого про нього й не почули).
Коли Галя лишилася сама в бібліотеці, чиясь рука з довгими, як кігті, нігтями легенько потарабанила. Галя кинулася до вікна, смикнула, кваплячись, гачок. Побачила його в темряві − був так само в сірому костюмі, лакованих туфлях та в солом'яному капелюсі. Засвітив до неї білими зубами, зняв капелюха і схилився, показуючи ідеальний проділ з ретельно напомадженим і прилизаним волоссям. Всі застережні слова раптом вилетіли їй із голови. "Добрий вечір, ластівочко. Чи вийдете?" − спитав Анатоль. І перш ніж могла вона щось розважити, хитнула поспішно головою і без найменшого розважку ступила на лутку вікна й подала йому в темряву руку. Дужі руки підхопили її, і на мент була вона приклеєна до сірого костюма.
Навколо неї повзав, наче павук, проникливий і темний джиґуновий голос, а вона здивовано прислухалася, як умирає в ній черниця, на серці в якої замок. Вони пішли до скель і побачили величавий і широкий краєвид. У глибокій долині лежала річка Тетерів… Галя мимовільно втонула в Анатолевих очах і вже не могла боронитися перед великою силою його погляду. Величезний сірий птах обпав тонку й тремку берізку і випивав з неї і листя, й сік. Коли він вкусив легенько їй вуста, Галя підскочила з несподіванки й вислизнула з його обіймів. Він ледве стримався, щоб не піддатися пориву й не кинутися до неї ще з більшим палом, але вчасно помітив, що вона стоїть наготована до відсічі. Він вибачився, сів біля неї. Галя дозволила притиснути себе щільніше, а коли закидала голову, побачила червоний місяць, який за мить замістився місяцем чорним. З несамовитою пристрастю цілував її джиґун у сірому костюмі, з залізними руками і з не менш залізними вустами.
Ішла додому похитуючись. Анатоль ступав слідом, наче сіра тінь, чатував на кожен її рух, але тримався відстані. Була вона за цей вечір зовсім випита, адже і вдруге вирвалась із обіймів, вдруге зробив він їй боляче, залізши їй за виріз плаття й притисши залізними пальцями їй персо. Галя й пішла від нього після того − не затримував, тільки ступав позаду, світячи всмішкою. У хвіртці вона зупинилася. Повернулася й мала силу витримати його погляд. "Іди вже, йди!" − сказала і здивувалася, як лагідно прозвучав її голос. Він сказав, що прийде завтра в цій порі. Дівчинка сказала, що вони й так уже задалеко зайшли. Тоді він засміявся і сказав: "Така ти недосвідчена, ластівочко. Зрештою, це мені найбільше в тобі й подобається". Але вона вже не слухала його. Йшла додому, і він раптом відчув, що втрачає над нею владу. Галі було жаль, що так швидко йому піддалася: хто зна, до чого воно йдеться? Хотіла, щоб він був, і прагла його позбутися.