Видно було царський намет і московське військо з боярами. З правого боку став Брюховецький, а з лівого – Сомко з військом. Тут тільки помітив Петро, що червоних стрічок у комірах козаків дуже мало, все більше блакитні. І зрозумів, що це щось лихе задумано.
Брюховецький зі своїми запорожцями був у голубому жупані. Вийшов і Сомко зі своєю старшиною. У руках гетьман тримав золоту булаву Богданову. Молодий Шраменко милувався гетьманом і з сумом думав, що мало в нього залишилося прихильників, вірних душ.
Брюховці обізвали Сомка переяславським крамарем. Гетьман гордо відмовив, що він не буде слухати голодранців. Народ збунтував ще більше, ледве його угомонили старі січовики.
Ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. З царського намету в пишному вбранні вийшов князь Гагін з думними дяками. Його підручні винесли царську корогву, подарунки від царя старшині з гетьманом. Князь став зачитувати царську грамоту. Задні, сільська голота, нічого не чули й стали викрикувати, що хочуть гетьманом Брюховецького. Сомкові прихильники це почули й стали вигукувати свого. Зчинився галас. Спочатку кричали, потім зчепилися битися. Запорожці схопили Іванця за руки, посадили на стіл і булаву й бунчук до рук дали. Шрам закричав своїм, щоб спихали Брюховецького, а саджали Сомка. Кинулись купою до столу, але запорожці почали бити всякого, хто не з блакитною стрічкою. Вирвали в Сомка бунчук, переломили надвоє, відняли й булаву. Оглянувся гетьман – а при ньому тільки жменя старшини, кругом одні запорожці. Нічого не залишалося Сомкові і його старшині, як відступити через царський намет до своїх коней. Царське військо пропустило їх і заступило від запорожців.
Прибув Сомко в табір Переяславського полку, став готувати військо до бою, щоб силою вирвати булаву. Раптом прискакав конем Васюта й сказав, що уже не він полковник ніженський, а Гвинтовка, он у нього вже й срібний пірнач виблискує. Поки Сомко роздумував, що йому робити, кілька сотень поїхало на поклон Брюховецькому, зрадивши гетьмана. Тоді Сомко поїхав до царського намету, а там Іванець від князя царські дари приймає. Біля нього Вуяхевич та інші значні сомківці із запорожцями. Попросив Сомко в московського князя захисту й справедливості, а той не знає, що діяти, бо вже взяв від Брюховецького великі подарунки.
Новоспечений гетьман Брюховецький звелів схопити Сомка й закувати в кайдани. Старшина хотіла оборонити Сомка, але він сказав, плачучи: "Братці мої... милії! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно!". І кинув об землю свою шаблю. Дуже зрадів Брюховецький, звелів Сомка, Васюту і їхню вірну старшину кинути у в'язницю, а Вуяхевичу наказав написати листа цареві в Москву, що Сомко буцімто козаків бунтує проти царя.
Нового гетьмана зі старшиною повели в соборну ніженську церкву для царської присяги, а потім на пишний бенкет, який йому влаштували міщани.
Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
XV
Черевань хотів швидше вибратися з цієї колотнечі у своє Хмарище.
Коли Брюховецький вирушив до присяги у місто, селяни зраділи і вирішили й собі, раз тепер немає ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих. Вони вирішили йти панським добром ділитись. Але московська сторожа не пустила селян до міста, тоді вони кинулися грабувати Сомків табір. Однак дістали облизня, бо й там уже порядкували козаки. Зрозуміла чернь, що одурено її. Хотіли йти скидати Брюховецького і садити Сомка, та тільки нічого з того не вийшло. Вирішили мужики тікати швидше додому, поки їм не дісталося. І говорили між собою: "Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити чорною радою!" І почав чорний люд розходитися.
Роз'їжджалася з Ніженя шляхта. Запорожці переслідували шляхтичів, нещадно їх грабували, забирали насильно дівчат собі в жінки. Було б таке й Череваневі, якби не блакитна стрічка в комірі. Деяким панам довелося переодягатися в селянську одежу й пішки тікати з цієї чорної ради.
Зустрів Черевань по дорозі Тараса Сурмача з міщанами. А той і пожалівся, що одурили їх, як самі хотіли. Коли був бенкет для нового гетьмана, з усього міста позносили срібні кубки, ковши та коновки. А запорожці їх зі столів позабирали. Бурмистр став їм докоряти, злодіями називати, то ледь не вбили. Кинулись міщани жалітися гетьману, а той сміється – тепер же у нас все спільне, ми ж як рідні брати.
Черевань ще як дізнався від Тараса, що Брюховецький засватав у дядька Гвинтовки його Лесю за свого писаря, зовсім занепав духом. Раптом почувся голос Тура, який говорив, що Леся дістанеться йому. Петро аж похолов, став нагадувати Кирилові про їхню давню дружбу. Але той відповів, що тепер усе перевернулося з ніг на голову, і помчався зі своєю ватагою до Гвинтовчиного хутора.
Петро хотів поїхати слідом, але батько сказав, що тепер не час думати ні про яких Череванів. Петро поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце його розривалося навпіл. Згодом розпрощалися Шрами з Череванем і Василем Невольником та й поїхали в різні боки.
XVI
Брюховецький тим часом бенкетував у Ніжені. За подароване золото сидів із ним поряд князь Гагін, не вважаючи на те, що не личило б йому бути поряд із гайдамакою, не годилося б обманювати царя.
Після обіду провів Брюховецький князя аж за ворота. Аж тут назустріч йому ведуть січові діди запорожця, що внадився до ковалевої жінки з Гвинтовчиного хутора. Діди хотіли побити запорожця киями, але гетьман наказав скликати раду. Пугач хотів виступити, але Іван Мартинович звелів ударити в срібні бубни та й сам забрав слово. Він сказав, що не годиться з-за жінки забивати братчика до смерті. Пугач сказав гетьману, що козаки вивезли його на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер він вже без них думає Україною орудувати, та недовго це буде. Брюховецький звелів йому замовкнути й сказав, що не дасть своїх козаків бити за дурницю киями, а кому не подобається, хай іде собі на Запорожжя. Січові діди гукнули, що підуть у свої курені, покликали козаків, але ті мовчали та один за одного ховалися. Тоді діди плюнули та й пішли самі, а Іванцеві тільки того й треба було. Пішов він відпочивати і думати, як Сомка зі світу звести. І натякнув Петрові Сердюку, розповідаючи свій сон, ніби Сомкові миша голову відкусила. Петро здогадався, що від нього хочуть, але відмовився. Брюховецький залишився ні з чим.
XVII
До Іванця попросився якийсь чоловік, з кобеняком, насунутим на самі очі, в широкій семрязі, на спині горб. Коли незнайомець відкинув відлогу, Брюховецький аж відхитнувся, бо то був Кирило Тур, який хотів знищити Сомка.
Тур добрався до Сомкової в'язниці, показав сторожі перстень, який дав Брюховецький, щоб пропустили. Сомко був прикований залізом до стіни, у подраній сірячині, без пояса і чобіт. Тільки сорочка, вишита Лесею, сяяла на ньому. Насправді Кирило Тур хотів помінятися з Сомком одягом і залишитися у в'язниці, щоб гетьман утік. Надворі чекали молодий і старий Шрами. Але Сомко відповів, що вже й так багато крові пролито по Україні за гетьманство та панування, але правда й так візьме верх.
Кирило став давати Сомкові свій одяг і перстень, але той раптом запитав, а як же він звідси вибереться. Тур сказав, що дасть собі раду, щось придумає. Однак Сомко категорично відмовився тікати, бо не хотів чужою смертю купувати своєї волі. Тоді обнялися козаки й заплакали. Кирило вийшов і кинув свій одяг сторожам, щоб знали, що не Іванця кат приходив, а сам запорожець Тур. Гірко йому було розказувати Шраму, що не вдалася справа.
Розпрощалися на тім, що Тур поїхав знову викрадати Череванівну, а Шрами – у Паволоч на смерть. Наостанок Петро просив Кирила передати Лесі, що він її й на тім світі не забуде.
XVIII
Старий Шрам, жаліючи паволочан, сам поїхав до Тетері й прийняв усю вину на одного себе за те, що місто збунтувалося проти гетьманської зверхності. Тетеря засудив його, як бунтівника, на смерть: повелів відтяти голову. Зігнавши зі світу свого ворога, дав Паволочі спокій.
Того ж року восени було відтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні.
Петро Шрам, поховавши батька, пожурився та й вирішив іти на Запорожжя. Але мислі самі звернули на Київ, і ось опинився він біля Хмарища. Ворота були відкриті, Василь Невольник не стеріг хутора. Скрізь було запустіння, але раптом почулася пісня. Петро вскочив у пекарню й побачив Лесю з матір'ю. Присунув і сам Черевань. Посадили Петра на лавку і стали розпитувати. Козак усе розказав. Не раз плакали вкупі, переживаючи і горе, і радість.
Потім Петро став розпитувати Череванів. Ті розказали, як їх Гвинтовка в руки узяв, хотів віддати Лесю за ледаща Вуяхевича. Аж раптом приїхав Кирило Тур із запорожцями, показав якийсь перстень і сказав, щоб йому видали Череванів – везти в Гадяч до гетьмана. Та Кирило завіз їх у Хмарище, а сам відправився у Чорну Гору.
Перед обідом прийшли в хату Василь Невольник, Божий Чоловік і дуже зраділи Шраменкові. А Петро залишився в Череваня, яку своїй сім'ї. Через пів року Петро з Лесею були вже в парі. Отак-то минулося все те лихо, мов приснилося. Одних зломило, а іншим Господь указав рости та цвісти.
Скорочений стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу