Великін і Сергєєв вийшли, а оперативник, взявши ребристу палицю, далі пильнував. Андрій падав, його били і знову підносили. Нарешті настала мить, коли його вже не могли ніяк поставити на місце.
Коли він опритомнів, над ним стояв Сергєєв і бив його дерев'яною лінійкою то по одному плечу, то по іншому. Підганяв, щоб Андрій нарешті говорив. Кожен удар лінієчки шарпав тіло й душу болем, обтинав йому нерви, мучив мізок. Втративши панування над своїми нещасними нервами, Андрій схопився назустріч лінієчці, але його збили з ніг, побили і посадили на стілець. Сергєєв знову став бити, не часто, через певні інтервали, але біль від тих ударів був особливо нестерпний. А в інтервалах Сергєєв кричав: "Говори! Хто був?! Хто в організації?! Говори!" До того крику зринало Великінове: "А брати?!" Тортури тривали довго. Андрія був зовсім близький до божевілля. У практиці Сергєєва ще не було, щоб людина так уперто мовчала, навіть не кричала по-людському. До вечора на Андрієвих плечах слідчий зробив, за його словами, "гарні еполети, зробив його генералом, не еполети, а цілі тобі біфштекси по-англійськи". Потім людина в білому халаті зробила Андрієві якийсь укол, і він відчув, як по жилах розлилося тепло, по нервах розтікся жах. В голові прояснилося. Можливо, вони його лише привели до пам'яті, щоб вести слідство.
Тим часом Сергєєв і Великін зайшли за стіл і посідали. Сергєєв став писати: він ставив запитання, ловив Андрія на якомусь слові, перекручував його й заносив у протокол. Він називав імена Андрієвих знайомих й заносив їх у протокол. Андрія просто вразила виключна поінформованість Сергєєва щодо його знайомих. Закінчивши протокол, Сергєєв попросив підписати. Андрій сказав, що він цього протоколу ніколи не підпише. На виклик зайшли два дебелих оперативники і оглушили Андрія. Його били, але він розумів, що їм не входило в рахубу убивати його зараз.
Згодом його посадили на копчик на кінчик стільчика. Копчик затерп, по хребту почав перебігати легенький струс, Андрій не міг пересунутись. Струс повторювався все частіше й частіше. З тіла тік рясний піт, і від нього на підлозі утворюються мокрі плями. Його чекав неминучий параліч. Раптом Андрій знепритомнів, його облили водою і знову посадили на копчик. В другім турі йшло тяжче. Андрій знову опинився на підлозі. Знову його привели до пам'яті й знову посадили на стілець на ріжечок. Щоб привести до пам'яті, йому давали під ніс амоніак.
Так тривало всю ніч. На ранок Андрій був уже, як викручена ганчірка. І дивно, просто дивно, як слідчий не добився свого. Слідчий звелів відвести його до 49 камери.
Охріменко прикладав до Андрієвих набряклих плечей намочений рушник. Андрій відчув, що Охріменко прикладає рушник до самісінького його серця. В камері були всі ті ж, такі рідні, знайомі обличчя. Андрій за ними скучив. Один тільки Узуньян позирав злорадно, а Азік позирав перелякано. Андрія ніхто ні про що не розпитував. Священник Петровський теж недавно повернувся з допиту, де його зовсім не били, лише категорично відмовили йому дати бандаж, і він ходив по всіх тих проклятих сходах і коридорах, тримаючи грижу на животі руками. А йому ж уже було 80 літ, і він рік мучився тут. Краснояружський радив священнику розколотися, Петровський відповів: "Це неможливо". Петровського нагадував Андрієві апостола Петра. Священник став розповідати Кулиничеві – теж старенькому, білому чоловікові, про муки Христа, про сад Гетсиманський. Андрій знав ці історії з дитинства, як знав усю Біблію. Слухаючи Петровського й дивлячись на нього, Андрій згадав про матір. Згадав і священика, якого застав тоді в хаті, і зворушився до самих глибин своєї душі. Бідолашну його матусю підтримував священник, і Андрій жалів, що не познайомився тоді з ним.
Знову Андрія взяли на допрос, хоч він пробув у камері кілька годин. Тепер його вели на "великий конвеєр" – уділ особливо затятих і непокірних, сильних духом. Його тримали весь час нагорі і лише зрідка відводили вниз до льоху на одну годину, щоб перепочив. Його садили на кінчик стільця, садили на гарматні, як колись давно саджали запорожців на палю, водили на розстріл, інсценізуючи той розстріл, йому плювали в лице, набивали "біфштекси" на стегнах, били залізним паліччям, мочилися в обличчя, в самісінькі очі! Андрій уже зробився, як тінь, і ніхто з друзів не зміг би його впізнати. Та він не здавався. Проголосив голодівку, але тут годували штучно клізмою, впускаючи в шлунок тран або й ще якусь речовину, щоб людина не могла вмерти від голоду. Занадто твердий горіх трапився, а слідчим не входило в плани так просто, в однім турі роздавити свою жертву на смерть. Вони почали робити перепочинки й відводити Андрія до камери. В камері він нічого не розповідав, просто лежав, і наглядачі його не згонили.
Якось забирали перший раз на допит Давида. Він все думав, що перебуває тут випадково. Він ніколи нікого не скривдив, любив поезію, любив героїку, любив свою матір, вночі читав Андрієві свої вірші. Повернувся Давид того ж дня увечері. Плечі його були побиті, так, як у Андрія в свій час. Його звинуватили в тому, що у 1921-22 роках, в часи голоду, взяв від американської допомогової місії харчовий пакет. Ось це й була підстава для всього "діла". Що в ті роки він був малою дитиною, то нічого...
Перед Давидом вставала та сама дилема, що повставала перед кожним і що встала була й перед Андрієм. Професор доктор Литвинов радив йому розколотися. Професорові поради й мотивації так само ствердив Приходько. Всі інші мовчали. Давид підійшов до Андрія й прошепотів: "Що мені робити?!" Андрій відповів: "В цій ситуації може бути два виходи: вмерти раз, або вмерти двічі. Вмерти раз, це бути роздавленим фізично, але лишитись і не вмерти морально, зберегти свою честь, свою душу й горде право бути любленим... Вмерти двічі – це вмерти безповоротно морально ставши підлим трусом і нікчемою, і до того ж вмерти й фізично, але як! Можливість вижити в таборах – це байка. До того ж... вижити морально мертвому!.."
Давида почали водити на допити щодня і страшно били. Одного ранку, після типової ночі, Андрія і Давида привели разом назад до камери. Андрія привели попід руки, а Давида принесли на брезенті. Доктор Литвинов скорбно ходив біля Давида, змочував чоло водою, голубив тремтячою батьківською рукою його тіло. Юнак помалу приходив до пам'яті, а потім приліз до Андрія і заридав. Петровський в нестямі підніс свої старечі, тремтливі руки вгору й несамовито закричав: "Господи!!! Господи!!! Хай... Хай... О-о!!" Він не міг вимовити чогось страшного, що видиралося з його горла…
Бунчук повернувся з "брехалівки" і розповів, що підписав зізнання, ніби хотів вбити самого Косіора. Та раптом виявилося, що Косіор сам став "ворогом народу". Бунчук уже танцював з радості – доля виручила його! Слідчий, збитий з пантелику, розгубився. Потім викликав Бунчука і переписав зізнання: Бунчук у спілці з Косіором хотіли убити Микиту Хрущова… Бунчук розповів в камері анекдот про п'ятьох братів: спершу до тюрми взяли одного, він довго мучився і мусив видати брата; вдвох вони видали ще одного брата, і так дійшло до того, що всі 5 братів зустрілися у "брехалівці". Вони цілувалися, обіймалися, ніби приїхали один до одного в гості... І мабуть, всі підуть на розстріл...
Камера реагувала, звичайно, так, ніби все в порядку. Андрій дивився на реакцію і думав: "Господи! Все в порядку?!" Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом. Та найдивнішим є, що ці всі три рубрики сходяться в одній тій самій людині.
Однієї ночі Андрій "розколов" свого слідчого... Ще напередодні, стоячи на "стійці" – тобто в положенні стовпа, без сну і відпочинку (це поставив його Великін, щоб "думав"), рано на світанку Андрій побачив у вікні будинку, що стояв на протилежному кінці тюремного подвір'я і де мешкали відповідальні працівники управління НКВД, дивну картину. Якийсь бідолаха не міг заснути, видно, після пекельної ночі, після криків і стогонів, після божевільної музики "конвеєрів", після своєї "праці". Тому він намагався приспати свої нерви на сквозняку. Видно, він задихався межи чотирма стінами, тому виставив у вікно дошку і влігся на неї. Прив'язав себе через поперек до дощок простирадлом, щоб не впасти спросоння, і, либонь, заснув... Уві сні схоплювався, жестикулював руками, звивався... Це він так спав. Людина з розладженою психікою. Андрій пригадував весь шал "фабрики-кухні" й розумів того бідолаху.
Тож коли Андрія привели на допит до Сергєєва, він сказав, що йому жаль слідчого. Андрій говорив: "От ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви самі себе роздавлюєте... Ми вас переслідуватимемо все ваше життя... Ви закохаєтесь, але ми кричатимемо, й скавулітимемо, й отруїмо вам щастя... Ви слухатимете шепіт коханої й не чутимете його, бо ми кричатимем і ревтимем... Ви одружитесь, але втічете з шлюбного ложа, бо ми обступимо вас – мільйони й тьми нас, замордованих, скривавлених, і ревтимем так, що ви не здібні будете прикласти уст і напитися з келеха любові... Ви матимете дітей, але уникатимете їх, бо з їхніх очей дивитимемось МИ своїми закривавленими зіницями, а в їхньому радісному лементі вчуватиметься вам наш рев, наш цей несамовитий крик... Ви чуєте??! Отак от, отак от ми все життя ревтимемо, переслідуючи вас, і світ потьмариться вам. Ви втратите радість отцівства і радість подружжя, і навіть материнську любов ми отруїмо вам – ви слухатимете матір і цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безліч наших матерів, а її голосом говоритиме їхня довічна скорбота, а в її сльозах одсвічуватиметься наша кров…"
Сергєєв мурмотів ледве чутно: "Чорт… Диявол!" Але в тім мурмотінні не було злоби, а було щось безпомічне. Сергєєв ніяк не міг прийти до пам'яті. Він спитав: "Звідки ти... все це... знаєш?" Андрій нічого не сказав. Від того часу слідчий не бив Андрія, давав цигарки і просив розказувати що-небудь про світ, адже Андрій бачив багато. Ось так Андрій із награного й набундюченого чекіста раптом вилущив людину і сам здивувався. Не знати, як то надовго, але грізного Сергєєва не було, а був такий собі юнак, сіроокий і роззброєний.