А та
була невірна і мені живому!"
Наступного дня Хмельницький і Ганна йдуть до лісу. Ганна розповідає, що вперше побачила його, коли в'їжджав до Києва через Золоті Ворота:
"Тебе стрічали юрми велелюдні.
Тобі кричали: "Слава!" за версту.
Дзвонили дзвони наче на Великдень.
Стояв над містом малиновий дзвін.
Своїм лицем, таким непосполитим,
ти вабив зір. Всі ждали перемін…"
Ганна тоді була вбита горем: вона шукала чоловіка Пилипа. Серед вершників вона наче побачила його тінь.
Гетьман просить Ганну повертатися додому, не бути з ним на цих руїнах, але жінка говорить:
"Мій гетьмане, наш батьку, наш Богдане!
Але й мені ж не краще далебі.
Та це ж для мене щастя пожадане –
у чорний день твій бути при тобі."
У серці Хмельницького озивається любов до Ганни, але йому соромно, бо він "від неї старший на життя!":
"А це не смішно – раптом оженитись?
Вже ж у душі осіла чорна згар,
гірка як згар в одстріляних рушницях.
Вже смерть поклала руку на плече.
Знов брати шлюб?.. в моєму-то годочку?.."
"Якби ж мені така любов раніше!
Буває ніч, щасливіша, ніж ця?
Твої вустонька найніжніші,
осолода мого лиця…"
"…Це все як сон, це все як божевілля.
Я вже як дим – і сивий, і гіркий.
Я Хмелем був. Тепер моє похмілля.
Навіщо я тобі тепер такий?"
З Ганною він ділиться своїми побоюваннями щодо Москви:
"Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою.
Хай Україну чаша ця мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
бо ті сплюндрують, а вона ковтне.
Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.
Був Київ стольний. Русь була святою.
А московіти – Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, –
така страшна захланна калита!
Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!"
Хмельницького мучить совість за своє пізнє кохання, соромно перед її покійним чоловіком: "Він хоч поліг – та в битві переможній. А я зазнав поразки – і живий."
"…А я живий. І знову прагну бою.
І перемоги. Хай на схилку літ –
труну звелю возити за собою,
а ще піти подужаю в похід!"
Шрамко приходить і розповідає, що козаки ходять по селах, перебрані на ченців і жебраків, збираючи нові сили. Гетьман сумнівається, що його ще хтось підтримає, але Шрамко переконує, що є надія, що треба писати універсали, піднімати, кликати людей. Ганна говорить, що її брат уже сповістив полковників, що гетьман живий. До Хмельницького приходить його писар аж з Волині і починає писати універсал. Приходить і син Шрамка, перебраний ченцем. Він повідомляє, що зі своєю пів сотнею готовий служити гетьману, а по всій Україні є багато козаків, готових до повстання. І от Хмельницький вирішує починати все спочатку. Шрамкові пів сотні будуть розносити універсал по всій Україні. Хмельницький прощається з Ганнусею, пообіцявши, що вони повінчаються у Корсуні. Гетьман доручає надійним людям відвезти Ганну у Чигирин, бо вона уже гетьманша.
Приходить перші дві сотні козаків, і:
"…знов у лузі заіржали коні.
Десь крізь ліси пробився Джеджалик.
Богун іде. Пушкар от-от прибуде.
Чи я вже бути гетьманом одвик,
що серце мало не розірве груди?!
Стою. Стрічаю воїнів. Молюсь.
На схилі, сивий, кланяюсь їм низько.
Дві сотні… Три… Не дай Бог, помилюсь.
І ще… І ще… І ще їх ціла низка!
Прийшли… Спасибі… Ось мої полки..."
На городищі збираються усі прибулі козаки:
"…такі у нас знамена щонайвищі! –
що аж халяндру скаче циганча.
Шатрів нема – нічого, сплять під зорями.
Обоз відстав – приїде на волах.
Ми хлопці молоді. І поле в нас не зоране.
І сон наш стереже сторожа на валах."
Зранку піп Шрамко відслужив за упокій полеглих. До гетьмана приходять Пушкар, Богун, Джеджалик, Ганнин брат – Іван Золотаренко. Богун подає Хмельницькому клейноди з булавою. Вони обіймаються при війську. Навіть старий Шрамко одягає ризи і лаштується у похід. Дід-гончар нарешті впізнав у Богданові гетьмана, перехрестив його та усміхнувся. Зброяр залишився у вежі, віщунка приготувала на дорогу хліб і питво, циганча проводжало гетьмана по схилах.
Хмельницький вирушає у похід. На прощання він нахилився до своєї Долі:
"Я їй сказав: – Чекай в Чигирині.
Ми переможем. Не такі ми й кволі.
Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку."
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу