Воно, без сумніву, було твердим горішком. Але далі горішка розгадка не просувалася.
Уперше в житті Наталочка опинилася в королівських покоях. Але її млоїло від згадки про Антипа, про свою угоду з ним.
На виході Руснаків перепинив охоронець, бо в музеї зник натюрморт. Музейна ба булька говорила, що це Наталочка вкрала картину.
Тільки цього бракувало – щоб їх заарештували! Наталочка замішалася між екскурсантів. Найкраще вийти разом з ними. Ця екскурсія ніколи не закінчиться, у туристів тисяча питань, особливо у двох довготелесих студентів. Хоча іншим разом Наталочка й сама слухала б олеські історії, розвісивши вуха.
Нарешті туристи вивалили в двір. Наталочка бочком посунулась до виходу, та ба: в брамі стояв охоронець. Вона позадкувала в "свою" групу. Туристів повели в підземелля. Обдивилися скарбницю, криницю, тріщини від землетрусу в грубелезних мурах. Далі туристи оглянули замкову кухню і стали прощатися з екскурсоводом. Наталочка визирнула на браму: охоронець стояв там само. Вийти було неможливо. Вона тихенько вернулася і лишилася в кухні сама.
Серед кухні стояв стіл з дерев'яними лавами, за ним громіздкий чорний сервант з багатьма дверцятами, де Наталочка вирішила сховатися. Вона смикнула за крайні дверцята, і раптом разом з дверцятами відхилилася одна зі стійок серванта, відкривши хід у сусідню – у потайну! – кімнату.
Потайна кімната виявилася дещо дивною. Наталочка навіть сказала б, що то звичайний кабінет. В ньому були ще одні двері – замкнені, посередині стояв стіл і телефон. Дівчинка набрала номер Северина і розповіла. Що їх арештували. До кабінету зайшов директор музею. Він сказав, що картина знайшлася і Наталочку шукають.
У музейної доглядачки Наталочка довідалася, що тут був Антип. Саме тоді пропав натюрморт.
Наталочка багатозначно перезирнулася з батьками. Усе ясно. Цю пастку їм підлаштував Антип.
Руснаки зайшли в ресторан, і смачний обід дещо підняв їм настрій.
Мама з татом намагалися розгадати загадку Антипка. Раптом Наталочка вирішила: "Їдьмо в Кам'янець!".
Розділ 10. У якому з Машкою стаються небезпечні дорожньо-транспортні пригоди
Машка летіла, як ластівка, лиш колеса шелестіли по асфальту. За Зборовом почався дощ. За Тернополем прояснилося. Теплий асфальт запарував, а прямісінько над дорогою стала веселка. У Микулинцях незрівнянно запахло свіжим хлібом. Довелося спинитися та купити гарячий калач. Наталочка відразу й захрумкотіла окрайцем.
За Теребовлею обігнали знайому вантажівку, яка тепер везла бугая. Все було майже так само, як тоді, коли Руснаки безжурно рушили в мандрівку. Так само Наталочка перелічувала річки: Золочівку, Стрипу, Серет і маленьку Гнізну, зовсім недалечко текла річка Золота Липа.
Скоріше б дістатися до Кам'янця та врятувати шаблю.
На узбіччі стояли два авта, біля них мордвороти в чорних масках і... Антипко. Впоперек дороги лежала чимала колода. "Дорожній рекет!" — вигукнув тато. Та раптом виїхала знайома вантажівка. Водій показував татові, щоб уступив дорогу. Тато збочив, пригальмовуючи, і вантажівка пронеслася вперед. Це справді було кіно! Вона пішла зустрічною смугою, вірніше, самим краєм її, де попри колоду лишилося трішечки не перегородженого асфальту, проте не вписалася, могутні колеса зачепили колоду, і тоді... Бугай ревнув, щось торохнуло, щось сяйнуло, мов сліпучий фонтан. То колода, описавши півколо, другим кінцем вгатила автомобіль мордоворотів простісінько в лобове скло, сипнувши осколками!
Дорога лежала вільна. Тато щосили натис на газ. З другого авта вискочили чоловік у чорному костюмі й екстравагантна дама з пекельно-червоним волоссям – то були старий чорт і чортова, себто Антипкова, мати. Обоє несамовито лементували. Машка зі свистом промчала мимо них. Вантажівку вони догнали за кількома поворотами. Її водій сказав пильнувати, щоб бандюги не догнали Руснаків на безлюдді.
Раптом озаду вигулькнув знайомий чорний джип. Що то була за погоня! Машка мчала, аж захлинався мотор. Проте чорний джип невблаганно наближався ... Поворот, ще поворот – Машка ледве вписалася, залетівши далеко на зустрічну смугу – і знов поворот – лет, зблиск, тріск... Наталочка обережно розплющила очі. Всі були цілі: тато, мама і, здається, Машка теж. Вона ніжно похитувалася: хить-хить. Мов колиска. Лишенько – Руснаки сиділи... в кроні розлогого дерева.
Батьки розгублено оглядалися. Злізати було ніяк. Краще було навіть не соватися, бо Машка загрозливо перехилялася. А зверху, з дороги, з якої вони злетіли, на Руснаків зазирав Антипко зі своїми чортячими батьками і глузливо кривлявся. Нарешті їхні мармизи зникли, нагорі захурчав мотор – вони поїхали геть.
А Руснакам тільки й лишилося, що чекати, поки прибудуть рятувальники.
Тато з мамою почали співати "Стоїть гора високая".
Наталочка взяла дзеркало і почала пускати сонячні зайчики, так їх могли побачити. Нарешті з'явилися рятувальники!
Спочатку з верби зняли Наталочку. Потім маму. Потім тата. Вкінці заходилися знімати Машку.
Молоденький міліціонер був вражений днем: одне авто розтрощила колода, інше залетіло на вербу. Добре, що додумалися подавати світлові сигнали. Міліціонер ще розповів, що одні примурки роздрочили бугая, і той ущент розбив їхній джип "Черокі". Дама з джипа лютувала, аж пінилась.
Наталочка мало не застрибала з утіхи: без сумніву, бугай розбив Антипкове авто! Видно, його батьки, загнавши Руснаків на вербу, таки відшукали гречного водія, ну й заробили!
Тим часом стріла підйомного крана обережненько поставила Машку на дорогу. Автомобіль, на диво, був справнісінький, якщо не зважати на вм'ятини, отож тато трохи розпогодився.
Потихеньку Руснаки рушили. Вони наближалися до Кам'янця.
Розділ 11. У якому мандрівників підстерігають суцільні несподіванки
У Кам'янець-Подільський Руснаки запізнилися. В музеї закінчився робочий день. Повештавшись перед зачиненою брамою, вони зайшли повечеряти в ресторанчик коло Турецького мосту. Наталочці ані їлося, ані пилося, її охопив такий гіркущий, безпросвітний розпач, що й на світ не хотілося дивитися.
Ще лишалося хистке, як павутинка, сподівання, що власник шаблі скоро з'явиться, що зустріч таки в Кам'янці. Може, перед фортецею? На Турецькому мості, про який торочив Антип?
Мама не підозрювала, що від завтра її люба донечка мусить стати брехухою.
За одним столиком чоловіки співали пісню "Ой, на горі та женці жнуть". І тато раптом догадався, що треба було їхати в Хотин. Вони забулися про Хотин, Хотинську фортецю, а саме там колись розігралася велетенська битва, в якій смертельно поранили Петра Сагайдачного, славетного гетьмана, знаменитого стрільця з лука-сагайдака, тобто там був і горіх, і стрілець, ну і так далі.
За мить Руснаки сиділи в автомобілі. Привид підказував, їхати в Хотин! Машка неслася з шаленою швидкістю. На щастя, на трасі не було міліції, інакше тата не минув би ще один штраф. Вони промчали містечком і спинилися, скреготнувши гальмами, на високій горі. На тлі сутінкового неба височів суворий бронзовий гетьман. Фортеця стояла не на горі, а нижче, на пагорбі над водою. Напрочуд ошатна, струнка фортеця: вежі, мов панни в дахах-капелюшках, між ними високі акуратні зубчасті мури.
Хоча вже посутеніло, але не настільки, щоб Руснаки не розгледіли узорів, викладених червоною цеглою на світлих стінах: "В узорах жупани!".
Все було точнісінько як у загадці. Все співпадало: і загадка, і привидова підказка. Цим разом вони не помилилися.
Фортеця німувала. Ніде не видніло ні душі. Руснаки поблукали горбами навколо фортеці, понипали скрізь, де можна було понипати.
І враз: з вулиці, що вела сюди з містечка, засяли два снопи світла, і до бронзового Сагайдачного підкотив автомобіль. Слідом за ним зачмихала і теж спинилася якась стара тарадайка. З першого авто вибрався дебелий парубійко. У світлі ліхтар було добре видно його накачані м'язи й коротко стрижену потилицю. З тарадайки виліз щуплий, невеличкого зросту чоловічина. В руці він тримав щось довгасте. "Власник шаблі", – здогадалася Наталочка. Обидва потисли один одному руки.
Поки Руснаки підходили до чоловіків, з міста вискочило таксі, і з нього витрусилися старий чорт, чортиця й Антипко, що кульгав дужче, ніж звичайно.
Досі Руснаки не переймалися, як їм одержати шаблю. Головне було її знайти. Грошей на шаблю в них не вистачить, хоч батьки й зібрали все, що відклали на літню відпустку, але ж воно дріб'язок.
Першим за справу взявся тато. Він почав здалеку, насамперед нагадав миршавому, що знайдена реліквія належить державі, що при передачі її в музей той дістане значну винагороду, а за знищення чи вивіз за кордон доведеться відповідати по закону.
Миршавий говорив, що ніхто доказів не має, що він знайшов шаблю. Татова спроба закінчилася провалом. Антипкова мармиза розпливалася від задоволення.
Тоді в атаку пішла мама. Вона говорила від імені Союзу українок, Сестринства святої княгині Ольги й Товариства української мови "Просвіта", в яких була членкинею. Вона промовляла тихо й задушевно, а далі все палкіше, все завзятіше. Про честь і звитягу, про духовність і славу, про історичну пам'ять, врешті про старовину, про те диво, що було, минуло... Її промова мала успіх.
Миршавий згадав, що мріяв зіграти Назара Стодолю.
У Наталочки виникла підозра, що чорти з'явилися тут неспроста, що вони, хоч і мовчать, але дивним чином впливають на миршавого й дебелого, тому ті такі непоступливі. Але вона не встигла над цим поміркувати.
Раптом перед Руснаками заколихалася напівпрозора біла постать. То з'явився привид-патріот. Він, як завжди, загарячкував, скрутив дулю миршавому, а другу дебелому, вхопився за голову і глухо застогнав.
Наталочка налякала двох чоловіків, що привид не даватиме їм спокою. Дебелий парубійко умлівав з переляку і певно дременув би геть, якби його не спиняла чортиця.
Миршавий також трішки розгубився, але старий чорт шепнув йому щось підбадьорливе, і він оговтався.
Антипко торжествував. Наталочка похнюпилася. Красномовство Русаків вичерпалось, і не було звідки чекати допомоги. Проте вона несподівано надійшла. Вірніше, над'їхала: з міста враз вигулькнув автобус, і з нього висипали... львівські пластуни!
Пластуни мали для миршавого привабливу пропозицію.