Сам Причепа колись потиснув їй руку і подякував за відвагу. Він тоді їхав велосипедом мимо колгоспної ферми, звідти вискочив бугай Кордебалет. Причепі нічого не лишилося, як тільки кинути велосипед і оперативно видряпатися на телефонний стовп. Коли Галя з'явилася на вулиці, Причепа вже сидів на стовпі й так оглушливо сюрчав звідти, що аж дроти гули. А Кордебалет у відповідь люто ревів та все бив лобом у стовп, розгойдуючи його разом з Причепою. Галя відігнала бика, врятувавши Причепу. А зараз їй ніяка небезпека не загрожувала. Навколо було мирно й буденно. Пахло миром, вечоровим спокоєм, затишком. Сонце втомлено котилося до горизонту. Ні, не передбачалося небезпеки. Не везло Вітьці Горобцю, не везло...
Хлопець мовчав, і щоб він щось сказав, Галя запитала: "Вітю! А скільки буде двічі по два?".
"Казбек"
І тоді Вітька заговорив. З його уст так і сипались десятки історій, одна однієї цікавіша, одна однієї неймовірніша. Змінювались континенти й країни, острови й ріки, народи й епохи, звичаї та закони. Ганнібал і Македонський, Сагайдачний і Майн Рід, Галактика і середні віки.
Але це – в думках. А вголос, як не силкувався, а все ще не міг нічого путнього видавити з себе.
Йшли вузькою звивистою вуличкою, що вела з левади у центр села до клубу. Вітька був радий, що вірний Федько таки роздобув для нього карбованця, і він тепер купить Галі квиток, як справжній мужчина.
А поки що хлопець елегантним жестом (принаймні так йому здалося) витяг з кишені коробку "Казбеку". Він не курив і терпіти не міг їдкого тютюнового диму. Але всезнаючий Федько авторитетно заявив, що всі закохані неодмінно смалять цигарку за цигаркою у всіх романах, повістях, кінофільмах.
Подавивши в собі огиду до тютюну, запалив цигарку, затягнувся і хрипло закашляв. Галя здивувалася, а Вітя так закашлявся, що викинув цигарку. Та раптом почув жіночий вереск: "Рятуйте!!! Якась трясця підпалила!!!". Виявилося, що Вітька кинув недогарок під очеретяний тин і він зайнявся. Біля двору бігала язиката Пріська Деркач, прозвана в селі за довгий язик Тиліхвоном, і, б'ючи об поли руками, щодуху лементувала: "Пужар!.. Горю!.. Тушіть!". Вітька кинувся до Пріськи і спитав, де відро. "Пужар!.. Горю!.. Тушіть!" – не чуючи й не бачачи нічого, галасувала Пріська. Доки знайшов відро та витяг з колодязя, над тином витанцьовувало полум'я. А на селі вже гудів гул, хряпали двері, дзенькали відра, і по сухих грудкуватих дорогах панічно торохтіли підводи.
Пожежу загасили швидко. Тину згоріло мало, метрів з півтора, а решту рятівники в поспіху розтягли й розкидали по вулиці і навіть ринули було валяти тин у Прісьчиної сусідки.
Коли все притухло і лемент вщух, а дядьки й тітки галасливо вмивалися біля колодязя, примчала пожежка. Дужі хлопці-молодці, аби не везти води назад, облили на всякий випадок Прісьчину хату і задоволені поїхали догравати у доміно.
Тільки тоді Галя розшукала у натовпі Вітьку.
Хлопець думав: "Раз трапилось показати себе, та й те, коли сам підпалив бабі Прісьці тин. Треба ж було кинути цигарку. Чого доброго, міг півсела з димом пустити".
Коли зайшли до клубу, докручувалася добра половина фільму. Довго в пітьмі шукали вільного місця. Вітька, водячи Галю за руку, волів, щоб те місце не скоро віднайшлося. На екрані щось тріщало, ревло, стріляло й кричало, а Вітька все водив і водив за собою Галю, міцно стискуючи маленьку руку. Його штовхали: "Куди прешся на голови?!". А хлопець нічого не бачив і не чув, тягаючи за собою покірну дівчину, доки їх силоміць не посадили.
Вся зала принишкла в очікуванні поцілунку героїв фільму.
І раптом у Вітьчиній кишені голосно задеренчав будильник, який все деренчав і деренчав, ніби хто проколював його шпагою.
Поцілунок був зірваний.
Ой співали цвіркуни, заливалися...
Вони йшли, побравшись за руки, а куди – і самі не знали. Простували просто так, як просто так ходять ночами закохані. Слухали невидимих цвіркунів. І сталося чудо: якийсь особливо меткий і голосистий цвіркун заспівав у Галиних косах. Галя стояла зачарована, приголомшена, боячись ворухнутися, навіть кліпнути віями, притискала руки до грудей, аби стримати серце, аби воно билось не так бентежно й лунко, аби не сполошило цвіркуна.
І Вітька застиг зачарований, трепетний і теж боявся дихнути й жмурився, боячись радісними блискучими очима стривожити співака. Відчув себе найщасливішою людиною.
Од радості й щастя, що переповнювали його вщерть, хлопець стиха дзвенів юним сміхом. "Я й не знала, що ти так гарно смієшся", – шепотіла дівчина. А Вітька відповідав їй, що він найщасливіший у світі, бо найкраща дівчина планети Земля йде поруч з ним.
Стояли на тому місці, де зовсім недавно відбулася дуель і де гримів постріл кохання. Вітька спрагло зазирав у темні дівочі очі. Незчувся, як припав губами до напіввідкритих, бентежно-тремтливих, але відчайдушно покірних вогників-губ...
І здригнулась планета Земля...
Щоправда, в ту мить, як здригнулась планета і народився перший поцілунок, біля ставу пролунало здивоване і вражене: "Хі-і! Оце так Ві-і-тька-а! Ну й дає!".
Закохані відскочили одне від одного так стрімко і так рвучко, немовби їм під ноги впала й люто засичала індійська кобра. Кобри ніде не було, а метрів за десять од закоханих, стояв та привітно й добродушно всміхався... Федько Котигорошко. В першу мить Вітька хотів було розкричатися і кинутися на приятеля з кулаками та, глянувши на його безгрішну і сяючу посмішку, стримався.
Галя весело сміялась, а Вітька сердито супився і щось бурмотів собі під ніс швидко, запально.
Лише тепер Вітька побачив, що мирний і добродушний Федько мав незвичайний вигляд: за поясом у нього стирчала сокира, в одній руці він тримав вила-трійчата, а в другій – великий кухонний ніж. Федько пояснив, що передавали по радіо, що з пересувного звіринця в Одесі вискочив лев і його вже три дні не можуть спіймати.
Вдруге поцілувати Галю Вітька вже не відважувався. Кляв працівників звіринця, що так необачно проморгали в Одесі лева. Довелося під охороною Котигорошка повертатися в село.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Дарунок
Федько докоряв Вітці, що ще не подарував Галі жодного подарунка. Наприклад, міг би купити з півкілограма цукерок, тільки не подушечок чи барбарису, а тих, що сорок копійок сто грам. Або печива чи плиточку шоколаду "Оленка". Тільки не було грошей. І тут Федько придумав.
У діда Свирида, якого в селі дражнять Кісточкою, поспіли сливи.
Його називали Кісточкою, бо збирав кісточки сливові чи вишневі, де тільки знаходив. А не дай боже побачить, як хто їсть фрукти і викидає кісточки, то й зовсім розкричиться. Потім усі кісточки садив і роздавав людям деревця. Кращого садка, як у діда, не було. Про сливи ж і говорити не доводиться...
Прийшов Федько Котигорошко і переліз через верболозний тин... Сливи висіли густо, апетитно, ледве тримаючись на пожовтілих хвостиках. Були вони м'які, запашні й такі солодкі, що губи злипалися. Куди тому шоколаду до цих слив!
Взагалі Котигорошко був проти того, щоб лазити по чужих садках, але, по-перше, сливи були дуже солодкі, а по-друге, у Вітьки Горобця бракувало грошей на шоколад.
Федько вже нашматував їх півпазухи, як з хати вигулькнув дід Свирид: "А щоб тебе трясця трясла й не переставала!". Дід закричав на все село. Федько, незважаючи на свою вайлуватість і неповороткість, вилетів із садка, мов куля з рушниці і з усього розгону налетів на комірника Сидора Гуску. І раптом з комірникових штанів і пазухи так і сипонуло зерно! Федько, зопалу не розібравши в чім річ, заверещав не своїм голосом, аж де не візьмись – Грицько Причепа. А з переляканого комірника, мов з розірваного лантуха, все сипалось і сипалось зерно. Ойкаючи, він хапався то за штани, то за пазуху, але зерно текло, як вода. Причепа просив Федька прийняти подяку за затримання злодія. "Потім, потім з подякою", – скромно відмахнувся Федько й, підтримуючи руками пазуху з потовченими сливами, шмигнув у бокову вуличку. Принишк у бур'яні, не дихаючи.
Народні прислів'я про кохання
В ніч на 25 серпня 1964 року доля Галі Козачок була вирішена. Хоча вранці дівчина, наче й не було нічого, з'явилася на пошті, а по обіді з товстою сумкою на боці вже снувала по вулицях і дворах і хоч була вона весела й привітна, доля її, повторюємо, була вирішена. Недарма Федько, обіклавшись книжками й зошитами, просидів усю ніч в сараї, багатозначно сказавши перед цим на Галину адресу: "Ну, постривай, ти в мене дострибаєшся!".
Зранку Федько розбудив Вітьку і сказав, що перечитав усі народні прислів'я про кохання, одне з них: "Любов сильніше смерті". А потім Федько сказав, що Вітьці треба одружитися з Галею, бо народна мудрість говорить: "Коли любиш – так женись, а не любиш – відступись!" Вітька був приголомшений, вкрай здивований і вражений. Федько переконував: Галя хтозна-що про Вітьку подумає. Любить, навіть поцілував раз, а женитися не хоче. Ні, треба негайно брати хлібину і йти свататися.
Котигорошок сказав, що буде сватом і зробить так, що Галя й писнути не встигне, як буде засватана. А коли засватана, то хоч-не-хоч, а заміж іди. Навіть приказка є: "Засватана – як продана!".
Вітька погодився, а Федько вже побіг у сільмаг по хлібину.
Турецький охотник
25 серпня 1964 року у чотирнадцятилітньої Галі трапилось диво: до хати прийшов маленький і товстенький весільний сват з білою хлібиною в руках, став на порозі і привітався. Соломія Кіндратівна, Галина мати, низенька рухлива жінка років сорока, кинула на прибулого веселим чистим оком і співуче відповіла на привітання.
Галя відклала книжку і запросила Федька проходити в хату. Але тут: "А я вам і не Федько. Охотник я турецький", – буркнув Федько. Мати запитала, куди ж він йде. "За голубою куницею йду!" — відповів Федько і продовжив, за українським звичаєм: "Я, значить, із землі турецької. Випала у нас пороша. Пішов я, значить, шукати звіриного сліду. От іду та й іду собі, сліду катма, коли це навстріч мені князь. "Ей ти, охотник, – каже він, – поможи мені, бо не сплю, й не їм, і спокою не маю. Трапилась мені голуба куниця – красна дівиця. Пособи мені спіймати тую куницю.