Все мало бути "чисто", тож за справу братів Фокшеїв взялися з усією старанністю. Хто в Галичині був соціалістом, поліція добре знала. Поліція аж з радості підскакувала, що був затриманий сам "проводця" Франко та ще в компанії "відомого соціаліста" Кирила Геника.
Після серії допитів в Коломиї Франка відправили у слідчу тюрму, де він просидів до 10 червня 1880 року. Там, в Коломиї, після виходу з тюрми, в готелі, напіввмираючий з голоду Франко написав "На дні".
Оповідання "На дні" було тепло зустрінуте М. Драгомановим і М. Павликом. Останній, окрім надзвичайно високої оцінки, зробив Франку зауваження, що герой оповідання Андрій Темера дуже нагадує автора оповідання, а Ганя не хто інша, як Ольга Рошкевич. Франко заперечив.
V
Публіка була буквально шокована, коли в 1884 році в Коломиї на балу побачила Ольгу з Франком. Вони танцювали, Володимир сидів скромно на кріслі. Але то був останній щасливий вечір для Івана і Ольги. Вони поступово віддаляються одне від одного. Ольгу засмоктує болото щоденщини, вона відходить від активного громадського і літературного життя. Франко починає в листах звинувачувати її за це. Саме 1884 рік був тим роком, який дозволив Франку написати А. Ю. Кримському: "Наша любов тяглася 10 літ" (з 1874 по 1884 рік).
Ольга з роками починає сумніватися в тому, що Франко любив її. Михайлина Рошкевич писала до М.Возняка так: "Сестра відчула відтак жаль до Франка, що він її щиро не любив... Як згодом вийшла заміж, прив'язалась до свого мужа, тим більше, що він на то заслужив". Скільки вона витримала принижень, насміху, наруги. Від усіх: знайомих, родичів, мами. Ольга писала: "…с чого Ви тепер посуджуєте мене, щом і перед тим нешчира була з Вами. Я з Вами не фальшивила...". Чи не тоді з'явилась четверта і п'ята пісні "Картки любові", хоч датовані вони 1880 роком.
І ти лукавила зо мною!
Ах, ангельські слова твої
Були лиш облиском брехні!
І ти лукавила зо мною!
І нетямущому мені
Затрули серце гризотою
Ті ангельські слова твої…
І ти лукавила зо мною!
Неначе правдою самою,
Неначе золотом, в огні
Без скази чищеним, – ох, ні,
Неначе правдою самою,
Так в добрі і нещасні дні
Я величався все тобою!
Мов злотом, чищеним в огні,
Неначе правдою самою.
Та під пліною золотою
Ховались скази мідяні,
І цвіт, розцвілий навесні,
Під пишнотою золотою
Крив черв'яка! Ох, чи не в сні
Любились щиро ми з тобою?
І серце бідне рвесь у мні,
Що ти злукавила зо мною!..
Я не лукавила з тобою,
Клянуся правдою святою!
Я чесно думала й робила,
Та доля нас лиха слідила.
Що щирая любов ділала,
Вона на лихо повертала;
Що чиста щирість говорила,
Вона в брехню перетворила,
Аж поки нас не розлучила.
Ти ж думаєш, я не терпіла,
В новії зв'язки радо бігла?
Ти ж думаєш, я сліз не лила
По ночах темних не тужила?
Не я лукавила з тобою,
А все лукавство в нашім строю —
Дороги наші віддалило
І серця наші розлучило,
Та нашої любві не вбило.
Ображена, Ольга писала Франку: "Правда, я маю богато хиб... Тогди благословіт тот час, котрий розлучив мене з Вами... Тяжко мені. Але най то йде с тим часом… Ми з образованєм і с талантом не на рівни, а ви все говорили, що лише таке подружє може любитися стало і правдиво".
Ольга писала: "…всьо пропало, але лише для мене, для Вас ні, перед Вами будучність, надія, – передо мною нема. А коли так, то вже нічого і не треба. Най добрі люди і не згадуют про мене. Я уже майже привикла до того, і спокійно буду жити сама в собі. Коли так, то й так…".
Заключні дві пісні "Картки любові" – ніби два заключні акорди про кохання:
І ти підеш убитою дорогов,
Котрою день в день тисячі ідуть!
І ти пониження й неволі путь
Пройдеш, як другі, до кінця самого…
…А як часом моя послабне сила,
І серце в груді біль зціпить пекучий,
І людська злість зморозить кров у жилах,
То човник мя перенесе летючий –
Твоя любов підніме мя на крилах,
Аж поки вал не зломиться ревучий.
Ольга вирішила відійти у тінь. Не хотіла згадувати роки моодості. Боляче сприйняла оповідання Наталі Кобринської "Задля кусника хліба". Це оповідання носило автобіографічний характер. Кобринська описала в ньому весілля свого брата Володимира. Володимир не з любові, а "заради кусника хліба" одружується на нелюбимій дівчині, але багатій і рівній йому по соціальному положенню, покинувши свою бідну наречену. Франко похвалив цей твір. Дехто вважав, що він зробив це, щоб допекти Ользі. Ольга була не настільки наївна, щоб вірити цим пліткам, але була невдоволена, що Франко дав привід для пліток.
Між Франком і Ольгою почались непорозуміння. Вона звинувачує його, а він її. Він не міг собі уявити, як це Ольга, його Ольга, котру вважав громадським ідеалом жінки, може так швидко скочуватись вниз, забувши про свої клятви служити народу, закинувши всі свої обіцянки.
А Наталія Кобринська організовує "Товариство руських жінок у Станіславові", яке мало бути першою організацією "емансипованих женщин". Товариство мало залучити жінок до суспільно корисної праці. І Ольга підтримала Наталію Кобринську. Та нічого важливого товариство не зробило. Франко кидає їм закиди.
В листах Ольга уникає таких слів, як "коханий", "твоя", а вживає "високоповажний", "Ви".
Іван пише новелу "Вільгельм Телль". Ольгу знову переконують, що написана новела про неї та Володимира. Ольгу це прикро вразило. Справді героїня новели дуже нагадувала Ольгу Рошкевич. Та ж рішучість, твердість, відданість справі. Володимир був зображений як дегенерат, "трус".
Листи Франка стають різкими. Він дає настанови, поради, вимагає, сварить, їй важко це переносити. Сумніви, що він її вже не любить, все більше оволодівають нею. Вона благає, щоб він змилосердився над нею. Нехай він гляне, як вона живе, хто її оточує.
Висилає Ользі повісті для перекладу. Вона пропонує свій переклад "Анни Кареніної".
Одруження Івана Франка Ольга сприйняла боляче. Але не відвернулась від нього і першою привітала.
Лише у 1889 році Ольга Озаркевич познайомиться з Ольгою Франко. Франко познайомив їх сам. Пізніше смерть Франка зблизить їх.
1886 року в Лолині помер батько Ольги. Сестра і мама переїхали до Ольги. He все добре складається у Володимира Озаркевича. З батьківського насидженого місця його перевели в село Скопівку, а відтак у село Сілець. Там народжується їх син. Назвали його Іваном, в честь Франка. Так хотів батько, так хотіла мати. Коли Іванкові було два роки, він помер. Смерть сина Ольга сприйняла як якесь знамення у її відносинах до Франка. У 1890 році народжується дочка Олена-Ольга.
Листи до Франка Ольга пише все рідше і рідше, та й то короткі, ділові.
І останній зі збережених листів Ольги до Франка. Він датований 10 квітнем 1897 року. Вона вже знала про його невдачу у Львівському університеті, провал на виборах, про його хворобу. "Надіюсь, – пише вона, – що Ви здорові зовсім, поїздка до Відня послужила Вам до привернення нормального стану. Впрочім, в теперішнім часі, коли прапор треба здвигати високо, нема коли слабувати, як се заявила і добродійка Ваша жінка. То є правда, тож держіться нам кріпко, бо бідна Русь потребує рятунку. Ольга Озаркевич". Колись в подібних випадках Ольга писала інакше: "Одне мене мучит і гризе, що ти хорий, Івасю, не хоруй, змилуйся...".
У 1908 році В. Озаркевича переводять працювати у село Березів Нижній, де він і помер 1912 року на 57 році життя. Ховали його на цвинтарі Березова Середнього.
VI
Після смерті чоловіка Ольга переїхала жити до сестри Михайлини у село Ременів недалеко від Львова. Ближче до Львова переїжджає і дочка з чоловіком, щоб жити разом з мамою. Ольга не хоче заважати молодим і продовжує жити у сестри Михайлини. Михайлина підтримує добрі відносини з Франком, часто висилає до Львова підводу з продуктами для Франка.
У Михайлини Ольга довго не затримується. Коли захворіла дружина Євгена, брата чоловіка, Ольга приїздить до Львова. Вона уникає зустрічей з Франком, хоч той через Михайлину та знайомих просить, щоб Ольга прийшла до нього.
Згодом Ольга їде в Рудно до дочки. З початком війни зятя Ольги забирають військовим священиком в діючу армію. Ольга разом з мамою та дочкою переїздить у Львів, живе недалеко від Франка. Вона боїться навіть підійти до вікна, щоб ненароком не побачити Франка, який часто важкою ходою з кошичком йде на базар за продуктами.
Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатись, благав її. Вона вислухала Михайлину, що передавала його просьбу, з очей її потекли сльози, але сказала твердо і рішуче: "Ні".
Його несли перед її вікнами. Ольга підійшла до вікна, відхилила фіранку і тремтячою рукою поблагословила його на вічний спочинок. Ольгу винили в тому, що не прийшла попрощатись з Франком востаннє.
1919 року померла мати Ольги. З російського полону повертається зять і отримує місце вікарія при церкві у Львові. Ольга з сім'єю переїжджає жити на Підвальну, 9. Тут її дуже часто навідує Ольга Франко, яка недавно повернулась з лікарні. Вони обидві довго між собою говорять, згадують. Після таких розмов Ольгу Рошкевич часто бачать заплаканою... Вона скаржиться сестрі, що не може жити у Львові, де кожен камінь нагадує про нього. І Михайлина забирає її до себе в Ременів. Від тифу, що вирував тоді в Галичині, помирає чоловік Михайлини, і Ольга разом з Михайлиною переселяється жити до зятя в село Беримівці коло Зборова.
Ольга відмовлялася писати спогади про Франка. Це зробила її сестра і відіслала М. Возняку. Ольга Рошкевич передала лише частину листів від Франка. По змісту Михайло Возняк зробив висновок, що ще має бути багато інших. Степан Іванець – син Михайлини, учень Возняка, намагався знайти щось у тети Ольги, але вона сказала, що спалила листи.
Однак скоро виявилось, що листи сховані і що Ольга, криючись від всіх, вряди-годи перечитує їх.
В Беримівцях Ольга прожила до 1932 року, поки зять не переїхав на роботу в село Миклашів.
До Миклашева знову зачастили збирачі матеріалів про Ольгу та Франка. Але Ольга нікого не хотіла бачити. В присутності Ольги навіть боялись вимовляти ім'я Франка.
Франко безпосередньо присвятив Ользі небагато творів. Але біль за нею, біль за втраченим коханням створив всю його лірику, вдарив чарівними струнами в "Зів'ялому листі".
Він любив її. Він боровся за свою любов, чим можна пояснити ті часті перепади у їх відносинах.