Вирішила завтра і до діла приступити.
ХХ
Уночі ішов дощ, якого так треба було. Ягнич лишився ночувати на комплексі, вагончик виявився дуже зручним для життя. Оксен був хлопцем з Карпат, він справжній майстер, робить музичні інструменти. Тут, на Півдні, хлопець опинився, за станом здоров'я. Колись обморозив руки, не може тепер працювати на холоді, бо руки пухнуть. А любов до музики має тому, що маленьким супроводжував старого кобзаря, коли приходив старий грати у їхнє село. Оксен дуже добре знав, з яких матеріалів треба робити музичні інструменти, використовував тільки все природне.
Начальник комплексу дав Ягничеві ключ від уже готового корпусу. Там міг старий і жити. Пізньої ночі, серед сильного дощу Оксен проводжає старого до корпусу, по дорозі бачать двох злодіїв, що крадуть ванну. Оксен вважає, що не треба ризикувати і домагатися справедливості, бо можна і самому дістати. Ягнич переконує його, що справедливості треба добиватися. На їхній крик злодії тікають.
Перша ніч Ягнича у порожній кімнаті номер сорок в необжитому корпусі минула тривожно. Він почувався одинокою людиною на судні. Раптовий страх пройняв старого оріонця.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
ХХІ
Ягнич увійшов у колію буднів. Коли спав під грушею, у ньому посилювався тілесний біль, було тяжко. А зараз, коли працює, відчуває, що відмолод. Навіть Інна це помітила і сказала дядькові. Ягнич розповідає Інні зворушливу історію, як колись на "Оріоні" до нього в майстерню у час сильної негоди залітало безліч ластівок. Пташки горнулися до людей і зовсім їх не боялися. Ягнич збирає свої інструменти, бере наперсток-гардамані парусні голки. Одну голку дає на пам'ять Інні.
ХХІІ
Наставала осінь, ранками сивіла земля, заквітували айстри і майори, просторішали степи. Комбайнери повернулися з Казахстану. Батько і брат Іннині привезли навіть подаровані національні костюми. Брат Петро підріс, вечорами чути його сміх з дівчатами. Інна день у день працює в медпункті, ходить часто в бібліотеку. Часто й до Панаса Омеляновича заглядає, який весь час у своєму музеї проводить. Цей чоловік дуже страждає. Все думає про сина Віктора. Батько каже, що сина згублює егоїзм, цинічність, що нічого святого у душі Віктора немає. Батьки покладали на нього, єдиного сина, великі надії. А зараз мають таке випробування. Батько Віктора просить Інну, щоб вона з Віктором взяла шлюб. Віктор неодноразово просив дівчину відгуляти весілля. Але вона не спішила. Деякі речі стримували її. Одного разу вона помітили, що був нетверезим, іншого – накинувся на неї, говорив слова, що її принижували. Зустрічі їхні порідшали.
У Кураївці согодні мав бути великий концерт, Віктор обіцяв приїхати, Інна мала великі надії на цю зустріч.
Інна теж виступала, читала вірш Лесі Українки, було багато виступів і було виконання пісні Інни "Берег любові".
Після концерту дівчина дивилася на шлях, що зникав за Кураївкою, виглядаючи хлопця.
Виглядав сина й батько, Веремієнко-старший. Постукуючи паличкою, перетнув полотно дороги і вирушив аж ген-ген за село. Виглядав світло фар. Кураївці не рідко бачили як напівсліпий батько стоїть на дорозі та вичікує сина.
Вдома Інна почала записувати дещо у щоденник. Не встигла й написати, як за нею прибігли: "Мерщій у медпункт! Віктор батька машиною збив!".
У медпункті був уже голова, ще якісь люди. У старенькій руці Панаса Омеляновича Інна не дорахувала пульс. Старий помер у неї на руках. Це була перша смерть у неї на очах, на її руках. У відчаї, безсиллі та риданнях вибігла на двір, де побачила Віктора. Він був п'яним, не міг нічого сказати. Інна крикнула: "Геть! Вбивця! Ненавиджу до кінця життя!".
Почалося слідство. Мати Віктора намагалася якось врятувати сина, бо чоловіка втратила, хотіла хоч синові помогти. Приятелі, що були з ним того вечора у машині, свідчили, що Віктор гнав на шаленій швидкості. А біля Палацу культури Віктор ще сильніше натиснув на газ. Коли побачили якусь постать на дорозі, що простягала руки (батько, напевне, хотів зупинити синову машину), Віктор крикнув: "Прарвьомся!". Після похорону Віктора бачили на могилй (з нього взяли підписку про невиїзд, але ще не посадили).
Одного разу Віктор пішов на берег моря. Місцеві хлопчаки бачили, як Віктор побрів у шумовиння води. Він сказав: "Який гарний прибій. Буду купатися". Не роздягаючись, поплив… Виплив через три дні біля хати діда Коршака, сторожа рибартілі. Рибалки вперше бачили, щоб потопленик стояв вертикально.
ХІІІ
Працює Ягнич над судном, над лайбою. Там і ночує. Коли начальство у від'їзді, ходить на будові ніби начальник. Після роботи йде до моря. Любить дивитися, що воно викидає: водорості, медузу, черепашки мідій або й просто ганчір'я. Часом забреде на відлюддя до діда Коршака. Мабуть сто літ цьому дідові. Ягнич ще малим був, як дід тут ходив.
Одного разу, коли Ягнич сидів на березі, прийшла Інна. Уся схудла, змарніла, очі налиті тугою. Старий повчає її, що занепадати духом не треба. І без усякого зв'язку розповів їй про вулкан Стромболі – маяк Середземного моря, який завжди світиться і вказує дорогу морякам. "Не піддавайся журбі. Ти ще молода, свою долю знайдеш".
ХХІV
Узимку в Кураївці лютувала епідемія грипу "Гонконг". Інна була у відчаї, ліків від нього не було. Ще й пацієнти не дотримувались приписів. Інна і сама злягла, на підмогу прибігла жінка Чередниченка – Варвара Пилипівна.
Лежала дівчина вдома, в жару, коли принесли їй лист. Археолог озвався до Інни з Чіттагонга, з золотої Бенгалії. Він був покликаний до армії, на флот. Розчищає фарватер, захаращений потопленими суднами. Знадобився і його досвід аквалангіста. Писав, що те, що казав Інні на фортечнім валу, залишається в силі. Кохає і не приховує, кричить про кохання із свого скафандра на все каламутне підводдя тропіків.
За час грипування Інні не раз привиджуються марення, Бенгалія, амазонки.
Чередниченко захопився ідеєю пам'ятника плугу. У селі ставлять такий пам'ятник.
ХХV
На шахтарному комплексі з'являються перші шахтарі для видобутку вугілля. Ягнич відразу з ними зійшовся. Лайба змінилась до непізнаваності: обшита червоним деревом, оснащена умовним колесом-стерном. Оксент вирізьбив німфу-русалку з білої яворини і посадив на ніс корабля. Всюди на кораблі дерево, мідь та латунь, усюди ручна робота. Столики з дубового дерева, замість стільців – добові кругляки. Ілюмінатори дають фантастичне освітлення.
ХХVІ
На судні "Оріон" почувалася Ягничева відсутність, відзивався тут його дух. На вітрильнику часто заходить мова про те, що зараз робить Ягнич. Попереду в "Оріона" відповідальний далекий рейс, підбирають сильних, мужніх курсантів. Для них Ягничева особа буде вже легендою.
Якось капітанові замполіт нагадав, що скоро у Ягнича день народження. Було чоловікам трохи жаль старого. Згадали, як Ягнич говорив: називав парус жагель або жаглик, на косий парус казав косець, підставляючи паруси під вітер, казав "розвинути вітрила!".
Одного дня під час навчань, коли курс "Оріона" пролягав повз Кураївку, весь екіпаж висипав на палубу. Усі побачили біля нових корпусів судно з високою щоглою, крило білого паруса. Капітан перший здогадався: "Брат "Оріона"". (А це була лайба, яку відремонтував Ягнич).
ХХVІІ
Як двійник "Оріона" виріс Ягничів вітрильник зі старої лайби. Інна теж приходила з дівчатами подивися. Була біля стерна, біля бутафорських гармат, якірних ланцюгів, та найдовше була біля німфи-русалки.
Для Ягнича цей вітрильник був моделлю його молодості, був ніби прощанням, образом пережитого життя, дужого й сильного. При здачі комісії цього об'єкта виникло питання, як назвати судно. Ягнич був проти, щоб назвали "Оріоном", бо другого такого вітрильника не буде. Питання про назву корабля лишили відкритим. Можливо, шахтарі придумають гарну назву.
Ягнич був тепер вільний. Думав, що робитиме далі. Але Ягнича не кинули, призначили старшим по пляжу та території. "Просто кажучи, сторожем", — подумав Ягнич, але призначення прийняв.
Судно-кафе стало до ладу. Вечорами багато народу. І старий майстер тут любить сидіти. Молоді хлопці-кельнери (офіціанти) перевдягалися у піратів. Це не дуже подобалося Ягничу. А хлопці з полегшення казали, коли Ягнич йшов геть: "Ной відбув".
Зранку Ягнич прибирав узбережжя від сміття.
ХХVІІІ
Не сподівався Ягнич, що хтось згадає про його день народження. Але раннім ранком прибув друг-механік з Арктичної. По обіді з'явились двоє курсантів з "Оріона", подарували морську форму. Незабаром з'явився Оксен, подарував інкрустований топірець.
Увечері на судні-кафе розгулялися усі, хто любив і поважав іменинника. Старий майстер ніби скинув із себе десяток літ, він просто щасливий.
Сьогодні тут панує радість спілкування. Святкує Ягничева душа, радіють очі. Інну запрошує до танцю Олег Заболотний. Цей хлопець, можна сказати, друг Ягничів – інтелігентний, культурний хлопець, курсант, що вже відбув не один рейс (ще і коли Ягнич був на судні). Був сином дипломата, але вирішив стати моряком.
Інна розмовляє з Олегом. Хлопець розповідає, що в тяжку хвилину (коли хотів покинути морехідку) йому зустрівся Ягнич і отямив, стримав перед падінням. Олег розповідає, що навіть зараз моряки вірять на судні, що Ягнич приносив удачу.
Олег та Інна домовляються переписуватись.
ХХІХ
Цього літа вродило дуже багато зерна.
Інна складає пісню "Дума степам". Перед першим днем жнив хор виконує цю пісню. Честь вкосити перший сніп голова Чередниченко доручає Ягничу. Комбайнери стають до роботи. Серед них і помужнілий брат Інни – Петро.
До Кураївки мчить мотоциклом Нельчин Сашко. Для Ягнича радіограма. Його запрошували взяти участь у престижному рейсі "Оріона".
Знову будуть місячні ночі, невідома сила гнатиме буруни на берег, а дівоча постать стоятиме на пагорбі.
У мрійнім чеканні стоїть людина, а море гуркоче.
О порі, коли вже всі сплять, виходять навстріч місячному гуркоту двійко білих гусей, Овідієвих, чи Коршакових. Що їх веде сюди? Може, зараз, у своїх снах, вони бачать себе у леті. Чи спати їм не дає якраз оця магія ночі?. Стоять гуси біля вітрильника Ягнича, а далі й знов вирушають. Щось їх вабить сюди.