Чоловік довго блукав по лісу, намагаючись йти на голос, та не знаходив дівчину. Він боявся відгукнутися, бо чугайстир міг почути. Чоловік забув про обережність і щосили йшов, попри гостре каміння та густий туман. Раптом Іван відчув, як щось душить його та тягне у безодню. У його очах все розплилося, а наступного дня його знайшли ледь живого вівчарі.
***
Трембіта знову сповіщала гори про смерть.
На вулиці було чутно, як тупотять коні, а пізно ввечері до хати сходяться сусіди. Гості ставали на коліна, клали померлому на груди коштовності, а потім сідали на лави.
Палагна з жалем поправляла полотно на мерцеві, відчуваючи холод його тіла. Тим часом жовте обличчя Івана безтурботно лежало, споглядаючи на своє тіло. Душа ще не покинула хати, вона ще належала померлому. Палагна все зверталася до неї, голосила. Тим часом гості пригадували різні випадки з життя, пов’язані з Іваном.
До хати все йшли нові гості, потроху ставало тісно. Настав час нести тіло, та Палагна не могла отяматись від горя, яке посилювалось від звуку трембіти.
Серед гостей таїлося питання, чи не забагато страждань випало на долю Івана. У цей час почувся голосний жіночий сміх. Він спровокував величезну забаву, що почалася після цього. Веселі усмішки стали виднітися на обличчях гостей, а хату наповнив радісний сміх. Гості піднімалися з лав та починали розважатися.
Обличчя померлого постійно змінювало вираз. На його вустах застрягла думка, що людське життя ніщо у порівнянні з цілим світом. Про Івана всі забули (окрім трьох старих жінок, що тільки смутно споглядали, як по тілу лазить муха).
Чоловіки та жінки під час веселих ігор цілувалися та обіймалися. Палагна перестала голосити, адже була заклопотана прийомом нових гостей. У хаті від забави ставало душно, тож веселощі поступово переміщалися на подвір’я.
Тим часом на тілі мерця бряжчали гроші, а на вулиці сумно голосили трембіти.