Вахмістр проводить Чоботаря.
Сталинський каже дівчині, що Іван — туберкульозник. Марія з ненавистю дивиться на нього, а жандарм, сміючись, каже, що вона на нього і не крикне. У неї, як у інших революціонерів один страх: на їх можна плюнути, а вони мовчатимуть, щоб не попастись. Він розповідає, що Іван очевидно помирає, та й вони своїми методами женуть його в могилу. Василь Павлович відверто розповідає, що як тільки вона заговорить, так він її швидко спіймає своєю логікою та хитрощами.
Дівчина каже, що чудово розуміє, чого він добивається своїм нахабством, але просить не думати, що вона заговорила через його хитрощі. Вона заявляє, що не боїться його, і у випадку смерті когось з її товаришів, він точно може чекати помсти. Сталинський радий, що почув мову справжньої революціонерки. Марія просить відвести її назад у в’язницю, бо вона немає бажання з ним розмовляти. Підполковник каже не поспішати, йому не потрібна друкарня і вся їхня справа, йому хочеться просто дивитись на неї. Марія каже, що ця ситуація послужила б чудовою драмою для кіно: "Закоханий жандарм, або поцілунок Іуди".
Сталинський говорить, що не раз траплялись такі драми, і від них страждали жандарми, бо пристрасть не знає якихось перепон, страху, логіки, честі. Він каже, що закоханий у неї, хоч вона і революціонерка, а він її ворог — жандарм, і це його ще більше розпалює: чим з більшою огидою вона ставиться до нього, тим з більшою жагою він прагне її. Чоловік запитує, що йому робить з цим. Марія відповідає, що і завжди він робить з жінкою: кличе унтерів чи вахмістрів і з їхньою допомогою ґвалтує її. Але вона заявляє, що не боїться його.
Жандарм каже, що Марія може довести чоловіка до якогось безумства. Дівчина спокійно встає і говорить, що наступного дня ж в’язниця знайде її мертвою, якщо він дозволить собі таке "безумство". Сталинський повторює, що пристрасть не знає ні страху, ні законів. Він підходить до неї, але вона відступає, каже покинути дурні жарти.
Він говорить, що не жартує, вона мусить бути його, адже він півроку поводився порядним, але далі вже не збирається. Підполковник міг "завоювати" її ще на першому допиті, як інших, але... Марія з огидою каже, що він бреше, і погрожує закричати. Василь Павлович каже, що їх ніхто не потривожить, тому кричати немає сенсу, він попереджав, а тепер потрібно заплатити за мовчання. Чоловік радить заспокоїтись і не втручати у справу офіцерів. Марія шукає у кабінеті вікна. Він каже, що втікати абсолютно немає куди. Дівчина запитує його, невже він і справді присуджує її до смерті. Він відповідає, що вона цього не сильно боїться, адже у іншому випадку скористалася б його можливістю, він натякав, що друкарня коштуватиме дорого. Марія каже, що якщо справа у друкарні, то він може кликати своїх унтерів. Жандарм говорить, що хоче протягти насолоду. Марія кричить, зве з відразою вахмістрів. Він просить її поводитись спокійніше і зайти до нього через п’ять хвилин. Коли вона з вахмістром залишає кімнату, Сталинський відчиняє шафу, випускає Ніздрю і запитує, що він записав. Ніздря розповідає, що арештовані не говорили про свою справу, тільки цілувались не як прості знайомі. Він каже, що Марія перша кинулася йому на шию, сказала, що готова заради нього піти на смерть, аби звільнити його з в’язниці.
Жандарм потирає руки, наче придумав щось хитре. Коли повертається дівчина, його лице стає добрим, він починає сміятись, не зводячи з неї очей. Жандарм несподівано починає розповідати, що увесь цей час лякав її, а зараз просить вибачення і зізнається, що йому потрібна тільки друкарня. Він каже, сам по натурі романтик, поет, сам колись був революціонером. Василь Павлович говорить, що за нею і товаришами полюють, і він сам полює, щоправда за друкарнею, каже, що піде на все: виморить їх у в’язниці, замучає, а свого досягне. Проте він готовий піти на компроміс: вони віддають друкарню, а він відпускає їх на волю.
Марія говорить, що він пропонує провокацію і зраду. Сталинський заперечує і пропонує віддати друкарню, що і буде пожертвою собою заради інших, а не те, що роблять вони: сидять у в’язниці, відчувають себе мучениками й героями, а дійсної жертви не приносять. Він додає, що друкарню обовязково знайде, але заморить їх, доведе до самогубства, до зради слабших, а своєї професійної честі не дасть засміяти. Жандарм говорить, що правильніше зробити невеликий гріх і тим захистити близьких від страждання і смерті. Марія каже, що це означає виказати людину. Сталинський каже, що це не потрібно, вона може десь заховати друкарню, а йому тільки сказати місце розташування, навіть не розповідаючи про це товаришам. Дівчина каже, що не має ніякої гарантії, що він знову їх не заарештує. Чоловік каже, що вони йому непотрібні, він хоче скоріше закрити цю нещасливу справу, до того ж дає слово офіцера. "Вони нічим не ризикують, віддадуть друкарню і погуляють на волі, щоправда під доглядом поліції, без цього не дозволять їх випустити".
Ляшківська довго думає, мучиться, потім відповідає, що згодна. Жандарм каже, що випустить їх не пізніше, ніж через три дні, а Марія може вже йти, тільки одна формальність: вона має дати якийсь знак про друкарню, наприклад, написати місце схованки і більш нічого. Дівчина запитує його, чи можна це зробить на машинці. Він відповідає, що так, за її бажанням.
Коли вона покидає кабінет, жандарм йде до шафи, випускає Ніздрю і запитує чи все записано. Ніздря улесливо відповідає, що так, "попалась пташка, довго пурхала, а таки лапку встромила". Сталинський задоволено ховає в кишеню запис.
Дія третя
Затишна кімната Марії. Дівчина сидить за столом, тримаючи руками за голову і довго думаючи про щось. Раптом щільно закриває двері і йде до телефона. Вона дзвонить Сталинському, але його в цей час немає вдома. Стук у двері. Поспішно сідає за стіл. Заходить Ангелок і каже, що незважаючи на її хворий стан, без неї не обійтись у обговоренні одного питання: серед них провокатор. Марія відповідає, що не може, їй страшенно болить голова. Ангелок обурено знизує плечима й виходить.
До дівчини приходить Ніна і запитує, чи не може вона виїхати від них. Ляшківська не розуміє що трапилось. Ніна каже, що прочитала листа, якого Іван написав Марії, а саме про те, що він її любить. Дівчина каже, що не отримувала ніякого листа, тим паче якщо у листі йдеться тільки про це, то вона полегшено зітхає і сміється, обіймаючи Ніну. Подруга незрозуміло дивиться на неї. Марія каже, що сміється через те, що ідеальний, чудовий, Іван її любить, і кожна б сміялась з такої радості, але серйозно, то він просто написав, що любить, от і все.
Ніна ображено мовчить. Марія каже, що Іван хитрий: написать написав, а листа не відправив, та й слова не сказав. Подруга не вірить, тоді Марія пропонує покликать самого винуватця. Ніна каже, що своїми очима читала того листа, і там було написано, що він повинен їй написати, більше не може мовчати, ну а більше вона не встигла прочитать. Марія каже, що Ніна так закохана, що робить різні дурниці.
Стук з передпокою. Заходить п’яний Середчук, просить вибачення, що потурбував. Ніна запитує, як Михась, чи був батько у нього, чи дали хоч побачення. Середчук відповідає, що бачився з сином, який просив передати уклін усім, особливо Марії Антонівні. Він розповідає, що Михайло сумує за товаришами у в’язниці, просить його принести якихось книжок. Старий просить вибачення за те, що трохи п’яний, до цього він не пив уже п’ятнадцять років, як померла дружина, і тепер. Батько шепоче Марії, що Михась просив передати, що серез них є зрадник. Ляшківська запитує його, чи має він якісь докази на підтвердження цих слів. Середчук каже, що є, але син не розповів, не було можливості, спостерігала охорона. Батько плаче, що на старості літ бачиться з сином через решітку, під наглядом солдат, тому вважає, що зрадника треба знищити. Він не може спокійно думати про те, що син сидить за гратами, а Іуда гуляє собі на волі. Михайло ще просив прийти Марію до нього на побачення, він дуже сумує за нею і любить. "Марія Антонівна — "необикновенна женщина така, замічательна, добра, чесна".
Марія просить передати, що зрадник швидко знайдеться. Коли старий покидає кімнату, дівчина хапає себе за голову, наче хоче з люттю роздушить її. У сусідній кімнаті чути веселий спів. Заходить Олена Карпівна з валізою в руках і каже, що більше не слухатиме ті пісні у своєму будинку. Ніна каже, що все підлаштовано навмисне, для конспірації. Тітка образилась, що товариші так розважаються у страсний четвер, а це гріх.
Олена Карпівна каже, що і справді для неї це неподобство, на відміну від Марії, для якої немає ніякого гріха. Марія з болем сміючись, каже, що це точно не гріх, ті люди там співають, щоб спіймати справжнього, страшного зрадника, а вона їхній невинний спів сприймає за гріх. Олена Карпівна гордо, холодно відповідає, що прийшла взяти книжку "Житіє Марії Єгипетської", а не дискутувати. Марія пропонує їй навіть наступного дня поїхати в монастир, але Олена Карпівна говорить, що виїжджає з цього міста. "У такі дні й засідання робити негарно". Марія просить жінку покинути такі думки, а Ніні забрати тітчину парасольку і валізу. Олена Карпівна хоче вирвати речі з рук дівчат, але Ніна, сміючись, каже, що не віддасть. Сердита Олена Карпівна покидає кімнату. Назустріч, співаючи, заходять Ангелок та Іван. Чоботар стає рівно, як солдат перед офіцером, але Олена Карпівна з гордим, холодним поглядом проходить повз нього. Ангелок каже, що зібрав уже деякі дані про зрадника, але шукаючи у карманах якісь листки, нічого не знаходить, аргументуючи, що забув.
Іван радить Марії теж прийняти участь у пошуках. Дівчина сміється з Ангелка, каже, що для нього провокатори стали манією. Іван каже, що і йому та манія видається перебільшеною і підозрілою. Він хмуро розповідає, що скоріше за все кандидатуру зрадника приписує саме Ангелку. Марія заперечує це, він, на її думку, дивний, у деяких моментах незібраний, але не здатний на підлість. Чоботар запевняє, що скоро вияснить усе, і винний отримає сповна: він його знищить. Ляшківська каже, що якби зрадником виявився хтось з близьких Івана, то він би так не говорив.