Непівські часи докинули в його віру бацилу сумніву. Тичина тяжко переживає, що віру, якій він віддався, наступивши собі на горло, сповідують далеко не всі люди, як йому перед тим здавалось. Саме починався період літературної дискусії 1925-1928 років, що мала виразно політичний характер. Гасла Хвильового мали значну популярність, а це вже само собою свідчило, що вони були далеко не такими безглуздими, як здається сьогоднішнім його критикам. І Тичина друкує уривок із поеми: "Чистила мати картоплю". Тут зображені злидні нового, пореволюційного села:
Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол.
Всі на долівці сиділи і думали всі неоднаке.
Мати: як жити тепер їм? Чи вріжуть землі хоч у полі?
Та й що з тії латки, як вріжуть? Буде ще голоду, буде
горя і сліз! Хоч би син де нанявсь, може б, став у підмозі.
Так вже натерпілись, так настраждались, що й як воно далі —
хто його знає...
Голодні діти і розбрат у сім'ї не дають старій жити:
Бачте, стара вже, дурна, непотрібна. Хіба я що знаю!
Що ж зостається мені, як не плакать? Син камуністом,
батько, здурівши, у штунду пошився, якби ще у штунду —
Сусом Христом об'явив себе, партію водить по селах!
Що ж, іскажіть мені, що зостається? Ну ріжте, ну бийте,
в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду
вашим коліном придушена, наче ота Україна.
Щоправда, син, молодий комуніст, видно, досить толерантно вислуховує нечестиві слова:
Ну, ви стійте собі за свою Україну, а мене теж не чіпайте.
Я вже не малий і знаю, що роблю.
Мати, доведена злиднями до відчаю, знає, що її горю не зарадять ні комуніст-син, ні тим більше чоловік.
Бог-чоловік, що зове себе Ісусом Христом, стомлений своїми месіанськими діяннями, промовляє:
Знаєш, сьогодня возносивсь на небо і так було жалько,
так же вас жалько. Апостоли кажуть:
— Підстрибуй, осанна!
......................................
Бог: Як не вірите — ребер пречистих моїх доторкніться.
Рани од гвоздій ось бачте в долонях? — за вас я розп'явся.
Але його Христових мук мати не визнає:
— Тягака ти чортова, твар неподобна, й чого ти
ходиш до мене? У злидні увів нас, дітей одкаснувся —
йди собі, звідки прийшов, і у ніч не заглядуй. Іуда!
Двері нащо то одзяплені кинув? Ти чуєш, п'янюго?
Сліпа затуркана жінка, знаючи тільки конкретність своїх злиднів і абстрактність стратегічних гасел, помилково називає свого чоловіка Леніним-антихристом, не відаючи, що між новоявленим Сусом Христом і Леніним можлива якась різниця:
Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене.
Треба боротись: ворог явився.
Відома річ, що такі рядки не могли не викликати особливо доскіпливого до себе ставлення.
Критикам поеми "Чистила мати картоплю" не ходило про те, що йдеться не стільки про національні, скільки про соціальні корективи до радянської практики на селі, про те, що настанови партії загрузають зразу ж за містом і до села дуже часто не доходять, а коли й доходять, то в своєрідний спосіб: рішення центральної влади означають тільки те, що каже про них місцевий напівосвічений начальник.
На різні закиди щодо поеми Тичина писав, що симпатії автора на стороні сина-комуніста, а не матері.
Тичина перелякався. Тепер треба було обирати нові шляхи: або стати народним, або тільки державним поетом. Тичина трохи повагався, роздумуючи. В ці роки він публікує прекрасні вірші "Кримського циклу", ніби востаннє хапаючи в легені озон високої поезії. Вірші цього циклу — на рівні Тичинового генію.
Поетові справді моторошно: позаду — добровільна відмова від самого себе — в ім'я дуже благородної мети, заради життя для всіх, позаду — "провали літ", за провалами — найдорожча пам'ять про верховини свого таланту, але повернення туди вже немає. Попереду — така ж невідомість: літературна дискусія от-от матиме своє адміністративне продовження.
Становище Тичини — особливо цікаве: його, народно-державного поета, критикує влада! Та влада, заради якої поет раз уже зрадив собі. Поет попав, як то кажуть, на слизьке. Шлях до мас йому відрізано. Лишається одне: переступити через самого себе і "поцілувать пантофлю Папи", подолавши відчуття бридкості.
"Кримський цикл" — останнє віконечко полишеного храму Тичининої поезії, останній шпиль його генію. Його малюнки — геніально прості, його техніка нагадувала сучасникам техніку Рільке чи Валері. Поет ущерть виповнений собою. Навіть тоді, коли пробує перекладати, йому на заваді стає цей надзвичайно індивідуальний талант. 1938 року з'являється ідейно правильна збірка "Чуття єдиної родини", і в ній серед велемовних віршів натрапляємо на прекрасний вірш "Курінь", та він написаний в Алупці 1926 року. Це той самий "Кримський цикл".
Стус вважає, що в Тичині намічався новий етап — поглибленої, схожої до сучасного живопису, пейзажності, етап розкошування власного єства хай і на обмеженій території існування. Ці нові риси Тичининого таланту так і не змогли розвинутися уповні. Той Тичина, що дивним сяйвом спалахнув у "Кримському циклі", мусив був відступити перед небезпечним для нього життям. І він помер, так і не встигнувши народитись.
Настав 1929 рік. В повітрі, як каже М. Холодний, запахло Соловками. І Тичина, мавши геніальну інтуїцію, відчув це чи не найперший. 1929 року П. Г. Тичину обрано академіком. У газеті з'явився його вірш "Нехай Європа кумкає", щодо якого М. Вороний дотепно зауважив: "Ну що ж? Це останній твір поета і перший твір академіка". Поет стає державником.
1931 року в світ виходить збірка Тичини "Чернігів". Поет починає коментувати історію ВКП(б), ілюструвати її ідейно-витриманими і художньо-зрілими частівками:
Били їх та все ще мало
Робітництву б сили стало
так не вспіло село
Чому село чому не вспіло
Бо дрібновласництво не звалило
власництво не звалило
бач "здобрішав" пан і піп
з маніфестом цар прилип.
У вірші "Ленін" (до речі, слово Ленін тут узяте хіба що для заспокоєння совісті: мало б бути куди доречніше: Сталін)
Нехай же знають "патріоти"
нехай повідомлять "міщан"
не заспокоїмось ми доти
аж поки з поля весь бур'ян
не вирвемо А вирвем грізно
Багнетом Критики мечем
Клянемся клятвою залізно
що ворог жоден не втече
Зрозуміла річ, це поезія не про клятву коло свіжої могили Леніна, а про клятву нищити ворогів в умовах колективізації і організованого наступу на українську культуру.
Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила.
Тимчасом на Україні почався голод, а після нього почались репресії. Тичина мовчав, набравши в рота води! Ось на що обернулось його служіння народові. Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини.
Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту. Але це дріб'язковий факт. Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати. Він-бо покірно цілував пантофлю геніального ката Йосипа Сталіна, мовчки потурав угноєнню українських степів людськими кістками. Народ перестав існувати для Тичини, а Тичина перестав існувати для народу.
У 1933 році Тичина віршів не написав — і це його найбільша провина перед народом. Цю провину Тичини перед народом, перед людством задокументувала збірка 1934 року "Партія веде":
Та нехай собі як знають
божеволіють, конають,-
нам своє робить:
всіх панів до 'дної ями
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!
У часи, коли нещасний Близько дослухався, сподіваючись бодай у смертну годину почути звук пострілу, Тичина заливався люттю:
Ще свиней трапляється —
в нашім огороді є,
але ми їх винищим,
чорнеє отродіє —
хрюкай
не хрюкай,
ваше благородіє.
Коли духовна культура цілого народу (та й не самого тільки українського) винищувалась небаченими в історії засобами, поет просторікував:
Будем домолочувать,
ворога докінчувать,
за проводом партії
всі гвинти загвинчувать,
в праці,
в науці
комунізм увінчувать.
На руїнах померлого генія народився пігмей, поет на блазенській ролі.
* * *
Перше, істотно адаптоване видання Тичини з'явилося 1932 року. Звичайно ж, це було вибране. В книжці були відсутні 11 поезій "Соняшних кларнетів", вся збірка "Замісць сонетів і октав", 9 віршів "Плугу" і два вірші "Вітру з України". Єдина збірка "Чернігів" була тут представлена повністю.
Наступного року почався небачений на Україні голод, самогубства Хвильового і Скрипника, а за ними — чистки, арешти, розстріли діячів культури. У Тичини почався напад фізіологічного переляку, який так і не минув до самої його смерті. І в цей час виходить у світ славнозвісна збірка "Партія веде". Ось її зміст: "Партія веде". "Пісня Червоної Армії". "Пісня комсомольців". "Пісня трактористки". "Пісня кузні" (за Рибацьким). "Як упав же він з коня". "На майдані". "Перше травня на великдснь". "О ні, ми кажемо". "Повітряний флот". "Іду з роботи я, з завода". "І од царів, і од вельмож". "Народи йдуть". "Ленін". "Мудрість, огонь".
Успіх збірки "Партія веде" був величезний: протягом одного 1934 року збірка витримала три видання.