Батько вийшов з хати і почав кликати мороза їсти кутю. Потім кликав сірого вовка, чорні бурі та злі вітри. Коли ніхто з них не йшов, тато відчинив ворота: може, приб'ється яка добра людина з дороги, то й погріє душу теплою стравою. І тільки після цього всі сіли вечеряти.
Згодом на вулиці обізвалися колядники. Біля хати тітки Одарки співали колядку про вдову. Пізніше Михайлик поніс вечерю до дядька Себастіяна, який теж уже знав, що Михайлик звалився на льоду. У хаті дядька Себастіяна Михайлик побачив дядька Стратона, музику Федоренка, кобзаря Левка. Батько Себастіяна, старий сивий дід у білому одязі, дорікав синові за те, що не згодився на службу в самій Вінниці, а зостався в селі в одній кавалерійській шинелі та й досі по всіх лісах гасає за бандитами.
Згодом кобзар Левко грав і співав. Дядько Себастіян теж співав могутнім баритоном. Незабаром в оселю увійшов старий гончар Демко Петрович. Однією рукою він притримував мішок, а в другій держав свій прославлений батіг, видовбане пужално якого було сопілкою. У мішку обізвалися гончарські скарби. Гончар жалівся, що образили його працю. Він витягнув з мішка кахлину. Всі побачили на полив'яній кахлі, як з очерету злетіла качка в зелений світанок. Чоловіки похвалили роботу , а гончар розповів, що оці його цяцьки побачив Юхрим і обклав їх таким податком, що треба покидати свою забавку. А Юхим же його своячок. Почувши це, дядько Себастіян відразу поїхав на коні по Юхрима і привіз його.
В оселі дядько Себастіян став насупроти Юхрима і почав сварити за знущання над гончарем. Юхрим сказав, що вироби гончара підозрілі, бо що тепер вартніше: якісь красиві, але нікому не потрібні качки, коники чи звичайні горшки, що йдуть на потреби трудящих. Тому хай гончар не кидається у фантазії, а ліпить горшки і макітри. Дядько Себастіян вхопив батога, але раптом до хати влетіла Юхримова жінка. Вона почала просити не вбивати її чоловіка, а коли дізналася, що Юхрим лише отримає прочуханку, попросила вибити його і за неї, адже натерпілася від чоловіка.
Дядько Себастіян відвів руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем і лобом двері, вилетів з хати. Та в сінях його зупинив Василь Іванович − голова політвиконкому. Юхрим почав жалітися, що його ображає Себастіян, який замість захищати державний сектор, захищає індивідуальний.
Голова повітвиконкому і Юхрим ввійшли у хату. Юхрим відразу почав жалітися, що його хотіли побити батогом, за те, що він просто встановлює державні податки. Василю Івановичу показали вироби гончара. Він довго-довго розглядав вироби старого майстра, щось згадав, нахмурився, а потім сказав Юхриму, що від сьогодні знати його не хоче, бо той ображає і применшує людей.
Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю… Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податок, а Юхрима забрали працювати в округу...
Василь Іванович помітив Михайлика і, дізнавшись, що хлопчик любить читати, порекомендував при нагоді заскочити у Майдан-Трепівський − там тепер найкраща бібліотека.
Згодом під вікном заспівали колядники. Михайлик залишився ночувати у дядька Себастіяна. Вночі його розбудили скрип дверей, гупання чиїхось чобіт і чудернацький сміх. До дядька Себастіяна прийшов міліціонер з прізвиськом Хвірточка. Він привів з собою жінку − тітку Марину. Міліціонер розповів, що в Якова у кузні побачив кулемет і дізнався, що зброю коваль дістав від тітки Марини, а вже у неї вдома було знайдено іще чотири кулемети і п'ять німецьких і австрійських рушниць.
Дядько Себастіян почав розпитувати тітку Марину про зброю і дізнався, що її покійний чоловік після смерті сина почав красти, де міг, оружіє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розікрасти рушниці, кулемети та іншу погань, що стріляє, то не буде чим воювати і менше зів'яне людей на війні. От і крав чоловік, що міг, крав і в німців, і в денікінців, і в петлюрівців. На цьому ділі попався та й пішов спати в могилу. Дядько Себастіян виправдав і відпустив жінку.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
У четвертому класі Михайлик написав п'єсу. Хоч уся школа підсміювалася з нього, він не здавався. Часто ходив вечорами до хати-читальні, перечитуючи усі п'єси, які були.
Коли Михайлик лежав вдома на печі, до них завітав дядько Микола. Тато саме підсміювався з сина, говорячи, що у них на печі вилежується увесь "тіятр", а вчителька казала, що їхній халамидник писателем стає. Дядько Микола запропонував Михайликовому батькові їхати завтра у Щедрову, де можна роздобути під кригою свіженької риби. Михайлик теж впросився їхати. Та тут завітав ще й дядько Себастіян. Він попросив Михайликового батька стати лісником, бо люди нещадно вирубують дерева, а лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. Спочатку Панас відмовлявся від цієї роботи, бо йому було соромно за своїх усіх родичів, які розкрадали дерево, а потім він погодився. Дядько Себастіян запросив Михайлика їхати завтра в Майдан-Трепівський. Хлопчик зрадів і відмовився від поїздки по рибу.
Ще вдосвіта мама наварила великих гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. Михайлик вкинув три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. Покуштувавши вареників, хлопчик з дядьком рушили саньми в дорогу.
Біля сусіднього села, де жив дід Корній, дядько показав хлопчикові молодий гай, де росло багато калини. Прибиті морозом кетяги виглядали дуже гарно. Дядько розповів легенду, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Дівчата потопилися у твані, а згодом на цьому місці й виріс калиновий гай.
У Майдані-Трепівському хлопчик з дядьком приїхали на шкільне подвір'я, де стояла велика двоповерхова школа. У бібліотеці їх зустрів вчитель Дмитро Онисимович. Михайлику було дозволено вибрати дві книги, і хлопчик вибрав найтовстіші: п'єси Шекспіра і твори Маміна-Сибіряка. Дядько Себастіян теж вибрав собі книги. Дмитро Онисимович на прощання запросив Михайлика після закінчення школи приїжджати вчитися сюди.
Дорогою додому Михайлик читав книги прямо на санках. Був саме щедрий вечір, у рідному селі Михайлик почув щедрівку:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір.
Біля ставу співали самі дівчата:
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка...
Хлопчик впізнав Любин голос. Вона прибігла до саней і пригостила Михайлика та дядька Себастіяна пиріжками, які защедрувала. Люба розповіла, що Михайликів тато і дядько Микола уже повернулися і привезли кілька щук і цілісіньку торбу в'юнів.
Тим часом їх наздогнали легенькі санчата, на передку яких сиділа Мар'яна з хлопчиком-немовлям і її чоловіком, який головував у сусідньому селі. Михайлик впізнав Мар'яну, вони почали розмовляти. Мар'яна з сім'єю саме їхала до Михайлика на щедрий вечір, запросили і дядька Себастіяна. І знову заспівали санки, заагукало біля грудей матері дитя. А над усіма мерехтіли зорі, поруч озивалися голоси щедрівників:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір...
І хороше, і дивно, і радісно стало малому Михайлику в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори...
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу