Остап багато говорить, щось несуттєве, дрібненьке, закручується власною розмовою. Коли в кімнаті не було сусідів, Назар розповідає братові про Наталку. Остап каже, що усіх їх треба трахати. Назар також небайдужий до цієї теми, але цинічний Остапів голос провокує згасання сповідницького патосу.
Зранку Остапові на пари, домовляються о 16:00 зустрітися на вокзалі, щоб провести Назара. Він весь під враженням вчорашнього конфлікту. Назар понуро вештається центральними вулицями. Він ловить себе на думці, що вже не почувається тут засмиканим і смішним диваком, бо він ходить бруківкою свого, українського міста, не зважаючи на безліч нашарувань і спотворень.
На вокзалі Остапові було мулько на серці, так завжди чомусь буває, коли він вряди-годи проводжає когось на івано-франківський поїзд. Але геть ностальгійні атавізми, він вважає себе космополітом, принаймні поки що українським. Хочеться сказати Назарові щось гарне, але мозок і язик раптом лінивішають, філософські диспути провадити легше.
Остапові раптом стає боляче і прикро, що йому Ірен та інші, рідний брат так швидко від'їжджає, вдома все було гарно і просто. Жаль тисне на груди, може, треба було завернути Назара, нехай би погостював ще. Хотілося припасти вухом до залізничної колії, вловлювати магнетизм тіла, що пов'язане надлюдською довжиною із рідним домом, а потім бігти за потягом "Київ – Івано-Франківськ".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА III
1995 рік. У Києві скрізь якийсь смуток, що знекровлює обличчя городян, перетворюючи масивні спальні райони на грандіозні вмістилища музею недороблених недовоскованих недофігур... Вночі місто вимирало. Натомість центральна частина жила у розкоші. Місто у місті, європейські фешенебельні маркети і кав'ярні, офіси та урядові споруди, лоск і блиск, моментальне буржуазне переродження у центрі і безнадія окраїн.
Сава Чорнокрил нещодавно купив на Троєщино однокімнатну квартиру, бо життя у гуртожитку, та ще із маленькою Софійкою Савівною, почало перетворюватися на пекло. Дружина пішла в академку. Половину суми на купівлю вдалося призбирати, бо Сава працював з розчином і кельмою на заміській дачі одного розбагатілого нашого чоловіка. Сава, заробляючи протягом пів року кожен день, окрім неділі (іноді і в неділю працювали), десять баксів, десь на третьому місяці роботи відчув, як у нього змінюється психіка. Він почав мислити глиною і цементом, носилками і цеглою, він раптом побачив себе і кількох інших роботяг рабозалежними від цього буржуазного двоповерхового монстра. Робота від 8 ранку до 8 вечора, обід завозили на місце, їсти треба нашвидкуруч. Сава приходив додому викрученим, як дірява ганчірка, почуваючи приступи огиди і люті до себе і до дружини, округлий живіт якої звістував розбруньковування їхньої сім'ї. Саві хотілося завивати від безсилля.
Одного червневого вечора, коли до закінчення роботи залишалося півтори години, Саву покликав господар-партієць, бо йому подзвонили, що з Іванкою щось негаразд. Сава просить господаря підкинути його машиною до гуртожитку. Хазяїн, зрештою, віддає команду своєму шоферові їхати. Іванку уже забрала з гуртожитку "швидка". У лікарні Саві вручають список ліків, який треба купити, бо у неї почалася кровотеча, будуть робити чистку і забирати плід. У одній з аптек Сава купив усе, записане у айболитівському фоліанті. Половина ліків вашій дружині зайва, раптом вирвалось у аптекарки. О, вона добре знається на брудних ескулапівських способах поповнення запасу ліків, але хто би про це зараз думав. Сава заплатив лікарці, і згодом йому повідомили, що все буде добре.
Наступні дні довелося розриватися між роботою і відвідинами. На роботі він неправильно замісив розчин, господар став кричати, спитав чи Сава за машину платив, коли його катав Києвом шофер. Наївний Сава видає останній аргумент: покидаю роботу. Нема роботи, Саво, погарячкував ти, друже. Сиди тепер у гуртожитку, голодний і холодний, ще й радій, що твій господар розраховувався кожен день, бо ти наполіг на цьому. Плакали би тепер твої зароблені кровняки, бо ти не мав би на них жодного юридичного права.
Щось коїться, недобре і важке, у Савиному мозку, котрий і без отрясінь є надчутливим психічним вібратором. Сава завжди ненавидів міщансько-сімейний триб життя, найогидніша імітація життя справжнього, що проносилося перед ним стукотом вагонних коліс міжнародних експресів, просвітленим від благодаті християнським обличчям, чутками про європейські наукові конференції чи діями миротворчого контингенту НАТО. Його манила дорога, молодому козаченьку мандрівочка пахне; адже десь є блиск рафінованого товариства, вуаль європейської столиці й жінки, багато вродливих жінок, котрі любили би його, Саву Чорнокрила. Манто, опера, дорогий автомобіль, пещена жіноча рука, що упокорено гладить, бенкети і раути... а тут – лише туман, безперспективність, куди не глянь, мімікруючі покидьки, що продадуть матір за гріш, шалена боротьба за виживання.
Але посоромся, Саво, вагітна дружина лежить у родильні, напівсирота, що уповає лише на тебе. Сава згадує свою матір, яка виховувала його без батька, буквально голодуючи.
Сава приховав від дружини гірку правду власного безробіття, грошей ще вистачить на першу пору. Коли Іванка народжувала, Сава усвідомив, що він відбувся принаймні як сім'янин, що він любить дружину неквапливою, стабільною і важкою любов'ю, що у їхній зустрічі насправді не було ні унції випадковості. Він зрозумів, що не часто казав Іванці втішного слова. Які-бо ми буваємо черстві, звикаючи до близьких.
У роддомі Сава дізнався, що у нього народилася дівчинка, і все більш-менш добре. Його захлинає незвідане почуття, не думається про націю та героїзм, зраду і правду, лише про маленьку Чорнокрилку, крихітну Савівну, яку назвуть на честь святої Софії. І вже не думається про безгрошів'я, перерваний досвід муляра, захаращений відходами життєдіяльності невибагливих аграріїв гуртожиток... І бачить він себе через десять років заможним і мудрим главою королівської сім'ї, що мусить доповнитися майбутнім Савичем.
Дитина росла, дружина заледве закінчила вуз, і вони постали перед вибором – борги і власний дах або вокзал, вимушена депортація у село, до Савиної матері й сестри, що, наче Катерина Білокур, здається, прийняла обітницю безшлюб'я. Сава підривався на тих боргах і підробітках, ще трохи – і отримає духовну грижу. Нарешті придбали ту омріяну квадрат-нометрову площу. Троєщино, восьмий поверх. Обладнував, як міг, уже власне "кубельце".
Вступили у нове житло, окропивши святою водою. І тоді Сава відчув таку порожнечу і спустошення, що аж налякався. А якось увечері, коли вже вгамувалася перша постпереселенська метушня, сидячи на кухні, відчув припадок некерованої тривоги, аж смоктало під грудьми і завмирав стравохід. Як повертати борги? Хіба їхати у Португалію чи Італію... А може, покинути дружину і дочку? Нехай їдуть на Галичину, там багатші люди, бо лукаві й хитрі, а мої бідні черкащани з ранку до ночі стовбичать на неозорих і родючих полях колективних господарств... А я ще не старий, якщо візьмуть, завершуюсь у перший-ліпший іноземний легіон і стану африканським миротворцем. Повернуся сюди за кілька років, може, щось зміниться? Ні, тут застиг час, Де ж поділася твоя патетика, Саво, звідки бере початок твій некроз віри? Ти чоловік чи істерична і вередлива панянка файного галицького ховання? Адже все-таки щось ти та й зробив на цій землі: придбав квартиру для сім'ї, дочку виховуєш, матері вряди-годи перекидаєш кілька десятків гривень, навіть про тещу не забуваєш, безнадійно покинуту на своєму цукрово-буряковому Тернопіллі людьми із наших організацій. Отже, геть зневіру.
Якось Сава вирішив провідати знайомого художника, Кирила Орленка, що правдами і неправдами відвоював собі для майстерні кімнатку на горищі одного із будинків у центрі Києва. Сава нерідко провідував Кирила.
Кирило, хоч і був запертим у власній вежі-майстерні, зовсім не чекав гостей. Бувало таке, що Кирило просто викидав декого із майстерні, бо він не любив гостей-п'явок. До нього приходили не лише горе-живописці, були тут і супервразливі та надгеніальні колишні поети, спиті та обколоті музиканти, один архітектор, кілька типів із невизначеними талантами, вчитель історії, котрого вигнали з роботи, навіть старий математик-бахусоборець. І все ж Кирило любив цих людей. Існувало щось невловне, зворушливо-дитяче у цих людях, що інколи розчулювало Кирила до внутрішніх сліз.
Кирило вірив у високу місію власного живопису. Із виставками не дуже щастило, бо Кирило мав прихованих мистецьких ворогів, цих новоофіційних "паханів" малярства, котрі завжди вставляли в потрібний час і у потрібному місці ніби ненароком кинуте словечко про його "рустикальну" обмеженість, графоманське бажання слави, фанатизм посереднього художника. І це спрацьовувало майже на сто відсотків, бо роздавачі грантів і премій, поїздок і нагород прислухалися "паханів", а не до Кирила. Люди, які вірили у Кирилову зірку, вряди-годи підтримували його, і за це дяка. Іноді на художника наступало військо, що складається із розчарування, депресії, навіть безнадії. Та для чого я малюю? Кому це потрібно? У такі години із Кирилової душі повністю спадала попона захисту. Кирило не боявся усвідомлення власної невротичності, можливо, саме вона робила його малярем. Бо від людини-стандарту ніколи не діждатися спалаху божевілля пошуку, намацування містичних лакун ірреалі, бо стандарт цікавлять лише гроші і здоров'я.
Обличчя Кирила Орленка відтіняло усю чорну веселку внутрішньої муки. Раптом у двері хтось постукав, і Кирило зіщулився від небажання когось побачити. На порозі майстерні стояв Сава.
Вони познайомилися на одній із національно-богемних пиятик кінця вісімдесятих. Спільне піднесення сердець, надії на воздвиження, подібність психотипу, але нетотожність занять, нехіть до тирлування і перемивання кісточок ближнім поєднали їх. Важливим було і те, що Сава і Кирило зустрічалися рідко, не набридаючи один одному тими кожноденними відходами людської душі. І хоча двоє загалом не товаришували з горілкою та іже з нею, але при зустрічі дозволяли собі добряче відірватися, будучи відвертими у межах пристойного.