Дедалі частішали тоскні провали, коли, відчуваючи всю вагу власного тіла в зайнятому ним просторі, безвиразно дивишся на людей довкруг себе: чому саме вони? чому ти оце зараз тут, з ними?
"Всі так живуть", – стенали плечима подруги на її нерішучі й нечасті спроби що-небудь пояснити, але ж вона власне й хотіла цілий вік тільки одного – жити так, як усі, чому ж у неї нічого не виходило?.. Найцікавіше, що й писати тут теж майже не виходило. Все воно якось не зчіплювалося з цим хаосом безживних форм.
Раз, повертаючись додому, це було вже по розстанні з Арсеном, вона почула в палісаднику збуджений дитячий вереск. Між кущів блимали в траві білі нитяні колготки й червона кофтинка. Рада впізнала сусідську дівчинку – опецька-десятилітку з видутими губами й вічно сонним поглядом маленьких очиць. Мала качалася по траві з приблудним цуценям на кличку Джекі. Ця картина, попервах пойнявши Раду млістю обридження, відтак зчепилася раптом у єдину цільну структуру, в якій Раді разом відкрилось усе майбутнє життя тлустого варгатого дівченяти в білих колготках: вона вгледіла її здоровенною молодою тіткою, юною матір'ю, здається, покинутою: чи то чоловік пив, чи за віщось сів, з притуленим у ногах глевким шматком так само безокого людського тіста в голубій плетеній шапочці (хлопчик?). Оце й усе, подумала Рада із спустошливим спокоєм людини, що нарешті прибилася до розв'язки, вся тайна і весь смисл, ось вона, повнота буття в чистому вияві.
Якось їй приснилася смерть. Рада попросила дати їй час написати роман – лиш один роман, такий, що вмістив би все, досі Радою пережите; і невеличку повість – про те, як писався цей роман. "Ні, от про це – зась", – сказала смерть. "Ах ти суко, та що ти в цьому тямиш, ти!" – закричала Рада.
Посланець сказав, що то була не смерть, а тільки посланиця смерті. Бо смерть ніколи не говорить сама – справляє службу та й годі. Рада сказала, що коли помирав її тато від раку, вона сиділа в нього в палаті й зненацька відчула: смерть у ногах ліжка. Рада підійшла й хотіла її відштовхнути, вчепилася в бильце, – вона неуважно вмовкла: на це не було слів. Посланець сказав: "А бач, навіть таку просту річ не можна переповісти, а тобі закортіло – цілу повість, та ще звідки – з тамтого боку, вже з-за межі, написану. Ні". Рада спитала: "І ніколи ніхто цього не напише?" "Нема такої повісті. Взагалі нема. Ніде. В жодному із світів, – говорив посланець, – …коли ти напишеш усеньке своє життя, байдуже, одним романом чи кількома, тобі вже самій не схочеться писати оту повість. Не буде потреби".
…Для Валентина Степановича світ був фіксований ясно й твердо.
Якось Рада сказала йому, що люди живуть паскудно: вона оце щойно йшла вулицею й виловлювала поглядом бодай одне обличчя, розкрите світові, і марно: кожне зустрічне лице привалене, як могильною плитою, якимсь насущним клопотом. Валентин Степанович порадив написати про це, бо ті враження, навіть фрагментарні, котрі письменникові здаються малозначущими, ба й творчо нецікавими, і губляться на ходу, можуть виявитися потрібними людям. Рада не розуміла, як можна писати те, що їй творчо нецікаве. Чи це й є – праця, щоденно по 6 годин за письмовим столом, акуратне згрібання всіх окрушин на підстелений папірчик. Вона ж чекала, аж твір сам озветься з небуття, покличе її владним, глухим голосом, і хто знає, кому це потрібно, може, тільки самому творові, може, душам тих, що писали під цим небом до неї а може, й сама вона, Рада Д., нікому не потрібна.
Почекайте, казала вона, але ж як таки так писати, тож усілякі там фрагментарні враження, навіть образи – кольорові сни, бабусин життєпис, тістечко "мадленка" в чаї – то ще не мистецтво, вони навідують кожного: от власне, їй завжди здавалося, що Валентин Степанович пише забагато! – засумлінно переносить усі свої враження поспіль на папір, занадто їх дорожить, а відтак більше описує, ніж пише. Почекайте, трусила Рада головою, почекайте, але ж навіщо я маю переповідати людям те, що вже відомо? Адже мистецтво починається там, де звістує про себе цілість! Цілість – одним-єдина у всесвіті, нечутно дише за броньованими дверима: відкрити, зірвати клямку, бо ж світ – він зовсім не такий, як нам здається, і може, тільки божевільні й здогадуються, який він є насправді. Всього цього Рада Валентинові Степановичу не казала — так вони й розкочувалися по своїх лунках, як більярдні кулі.
А проте ці розмови дивним чином спустошували Раду. Після них вона щоразу зазнавала якогось хворобливого словесного наслання.
Зрідка Валентин Степанович запрошував Раду на театральні прем'єри, у партер на літературні вечори, раз чи двічі – до майстерень знайомих художників; з'являючись будь-де, він опинявся в позиції диригента. Валентин Степанович брався вихваляти Раду знайомим. Стовбичачи при ньому, вона навіч бачила, що в неї є: постава манекенниці, персикова шкіра й розкішне хвилясте волосся з медовим відсвітом, стрімко розгорнуті плечі, і груди, віолончельно-вузькі стегна, і ноги довжини несказанної.
Рада почала уникати людей. Проте Валентина Степановича годі було уникнути: він ловив її по телефону, кликав у гості. Рада-бо знала: Валентин Степанович потребує її щодень усе ненатліше, але знала й те, що на якомусь закруті її власна відкритість перед ним уривається.
Ну а тоді з'явилася друком його нова книжка. І Рада її прочитала. Книжка називалася "Мистецтво жити". З епіграфом із Підмогильного – там, де поет Вигорський викладає за гальбою пива свою класифікацію мистецтв. Мистецтво жити. Коли Рада перегорнула останню сторінку, лице їй жахтіло. Це була її книжка: та, котрої вона за цей час не написала. Її ракурс. Її розворот теми. Її точка поціляння. У книжці були її улюблені слівця і звороти, спостереження, зронені у розмові, гадки, дрібнички. Розуміється, все це було перекладено на його статечний ритм. Гарна вийшла книжка – на одній хвилі написана; після тих давніх його романів, мабуть, найліпша.
Критики готувалися повести мову про новий етап у творчості Валентина Степановича, а він телефонував Раді і питав, як їй книжка. "Прекрасно, я певна, що матиме шалений успіх", – говорила Рада. Він питав, коли вона приїде до нього.
Втікати. Втікати в ліс і їсти траву. Господи, та невже ж таки справді частину свого життя треба покласти на те, аби, паралельно з текстом, витворювати власний міф – цю необхідну пропускну прокладку межи текстом і світом?! Посланець запитав, чи її обходить те, скільки людей прочитає її – одна чи мільйон?.. Рада визнала чесно, що так. Вона не хотіла помирати, безслідно щезнути, як більшість людей.
Посланець сказав, що слава торгує гнилим товаром – а ціну бере ой яку високу. І Рада зрозуміла, що за свій міф, за свою прописку в людській свідомості Валентин Степанович заплатив свободою, сам того не помітивши. Бідний Валентин Степанович, і що йому тепер лишається, як не одбирати її в інших?..
"Дозволь тебе спитати, що ти робиш у цьому світі?" – спитав Посланець. Рада відповіла, що вона стоїть посередником між дійсністю як вона є – і людьми, котрі врешті-решт бачать дійсність так, як її відіб'є мистецтво. Це вона приручає дійсність для них. Шліфує, обточує, переливає в форми слів.
І тут Рада, котра дотепер усе легшала й легшала, мов поступово вивільнялася з тіла, раптом ухнула в нього. Навіщо наново вкручуватися в круговерть безглуздого, тупо-заведеного невільництва, щоб уряди-годи випльовувати його з себе з кров'ю й називати це – свободою? Зненацька пішла обертом голова, і чорні буруни дихнули в лице звідкись ізнизу… "Левкадська скеля" – тихо, сторожко нагадав голос. Рада сказала, що це теж не вихід. "Аж ніяк. І тому я тут, допомогти тобі. Свій перший круг у цьому житті ти завершила – далі вибір за тобою. Я післаний запропонувати тобі свободу. Справжню свободу. Кажучи по-твоєму – третій ступінь", – сказав Посланець.
Він говорив. Вона розуміла далеко не все. Її вкинуло в жар. Абсолютне світло. Багряні кола в очі. Третій ступінь свободи. Він говорив – ще трохи, ще недалеко. Розквитатися з цим світом остаточно, збутися залежності від нього в будь-яких формах. Перестати бути земною жінкою. Вийти з-під тяжіння силових ліній долі. Скинути їх, як одіж із тіла. Неважко скинути й своє фізичне тіло – самохіть, наперед визначивши час і місце, як роблять буддійські ченці. І перейти до іншого стану. Там – за межею – час заникає, щезають перегородки між минулим і майбутнім. Свобода. В людському-бо світі нема свободи. Рада говорила: "Так он що з ними всіма коїлося незадовго до смерті – з Гоголем, і з Франком, котрого ославили божевільним. І Свіфтове мовчання. І ще чиєсь, зараз не згадати... А ще ж поети з їхніми загадковими сконами – від Шеллі до Свідзинського…От тільки одне. Якщо я побуваю там, я ж уже не повернуся сюди, правда?.." – "Навіщо?" – спитав він. "А написати про все побачене. Скажуть, що я збожеволіла, – ну й хай. Зате буде написано. А там – може, дасть Біг, колись та розберуться". "Ти не схочеш тоді писати, – несподівано м'яко сказав він. – Ти будеш іншою. Вільною…Те, що вгледиш із висоти вільного духа, незмога переповісти словами. Та й навіщо? То вже непотрібно людям".
"Непотрібно людям!!!" "Як?! – хтось за неї видав цей крик – наче випустив птаха. – Як ти сказав?! То й ти тієї ж?.." Майже одночасно їй зсередини бризнули в обличчя сльози і сміх. А коли регіт відринув, і Рада вщухла, на терасі не було нікого.
По якімсь часі Рада Д. сиділа за письмовим столом, устромивши в машинку чистого аркуша. Вона надрукувала перше самітнє речення: "Посланець не сподобався їй одразу".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу