Інопланетянка

Забужко Оксана

Оксана ЗАБУЖКО

ІНОПЛАНЕТЯНКА

Посланець не сподобався їй одразу.

Був, власне, ніякий, як родова іпостась людини з анатомічного атласу, і вбраний у щось таке ж неприкметне — блякле, кольору сепії, випаленого степу, сухої трави. Все це Рада розгледіла вже потім.

Вранці, коли вона відчинила двері на терасу — двері спершу опиралися, а тоді подалися різко, охнувши, прошарудівши нанесеним під них за ніч іржавим виноградним листом, і вона ступила, щоб узяти з тераси відро, на темному дні якого також прилип маленький кармазиновий листочок, — їй, бічним зором, угледілося, ніби в розсохлому плетеному кріслі хтось сидить. Але там не було нікого, тільки розіпнулася на спинці попеляста блузка, знесена вітром зі шворки.

Рада пішла по воду. Дуже дивним був світ цього ранку. Як причиняла за собою хвіртку, майнуло в голові: хоч би нікого не зустріти (сусідські дачі цілий вересень стояли порожняком, але трохи оддалік, ближче до озера, люди ще водилися) — сама думка, що доведеться до когось вітатися й ліпити посмішку, відчуваючи при цьому своє обличчя, наче в косметичному кабінеті, де на нього наносять мильний розчин, наново сколихнула в мій непогамовну огиду. Я не хочу нікого бачити, — подумки повторила собі кілька разів, як заклинання, чітко, проте, усвідомлюючи, що не хочу насправді означає не можу, — і, розуміється, накликала: з провулка вигулькнула, з двома пластмасовими відрами, та балакуча старушенція, що вже двічі займала Раду біля колонки, чи то Марина Семенівна, чи Галина Степанівна, схожа на динозавра — з величезним, безформним, як осіле тісто, тілом і маленькою, дуже охайно обстриженою гнідою голівкою. Рада вклякла на місці, готуючись щось сказати й водночас почуваючи себе чудною драглистою масою, що конвульсивно пересіпується, силкуючись стягтися докупи й утворити щось певне, стале, уформоване, — і нагло збагнула, що цього зусилля їй не подолати. Щось у ній зламалося. От просто зламалося — і край.

На щастя, стара її не завважила, і Рада, сторожко, штивно ступаючи, аби часом не брязнути дужкою відра, перетнула путівець, котрий відділяв дачі від переліску, й сховалась у сосняку. І ось тут почалися ті дивні речі.

Попервах її вразила була тиша — нелюдська, але жива: мов хтось зачаївся, наслухаючи. Я тут, відгукнулася ціла Радина істота безсловесним поривом, я тут, не бійтеся мене. їй здалося на мить, паче вона розчиняється в повітрі, розпливається незримою хмаркою, обтікаючи спокійні, в продихах червінькового нальоту, соснові стовбури, — і — далі, далі, в непорушно застиглу глибоку зелень чагарника. Пахло вільгістю, загуслими рослинними соками — пахло життям. Згори долинув шерех і осипався додолу: білка, радісно зрозуміла Рада, задираючи голову, — між крон свінули водянисті проблиски неба, і білка, кинувши свою шишку, красиво, царственно маючи розпушеним рудим хвостом, прослизнула по чорних верховіттях, зупинилась у Ради над головою, ніби вагаючись, чи не шугнути стовбуром униз, — білка почула її й питала: хто ти? Це я, — слабнучи од ніжності, без слів мовила Рада, — вибач, я не хотіла тобі перешкоджати, не зважай на мене, просто я теж тут живу. За спиною їй зненацька тихенько зашелестів кущ, хоча вітру не було, — кущ злегка ворушив листочками, Рада глипнула на нього через плече й якось ураз — шкірою — збагнула, що він її бачить: у глибині куща блимнуло й сховалося щось ніби велике прозоре око. Як же я досі жила, такою сліпою, здивувалася Рада — ані на мент їй не спадало на думку, буцім вона божеволіє абощо: надто справжнім був цей нововідкритий стан світу, надто світлою — та спокійна, рівноважна сила, що струменіла довкруг. Білка втямила собі своє і — плавко, з гідністю змахнувши хвостом, подалася геть. З-за кущів вибіг собака, Рада впізнала: це був сусідський Чорниш із смішно наставленими волохатими кетягами вух. Чорниш трюхикав кудись у своїх собачих справах, і на душі йому було ой як маркітно, бідний ти, бідний, подумала Рада, таж вони просто покинули тебе, твої господарі, наче непотріб яку, — і тут Чорниш раптом спинився й, повернувшись, глянув їй у вічі нестерпно тоскними бурштиново-жовтими очима, — а тоді, мов прив’язаний цим поглядом, підійшов до Ради й тицьнувся вузькою плескуватою мордою їй у коліна...

Рада вронила на землю порожнє відро, вклякнула коло Чорниша й заплакала.

Потім вона подумала — думка була з іншого, дотеперішнього світу, — що в Чорниша, мабуть, блохи — і, відтрутивши собаку, встала, трохи соромлячись цієї своєї малодухості. Чорниш непорозуміло дивився на неї. "Прости, — неголосно сказала Рада, почуваючи себе зрадницею, — розумієш, такі вже ми, люди, є". Чорниш не розумів. У цьому світі ніхто, крім людей, не вмів брехати: білка, кущ, собака — кожен був собою й нічим іншим бути не знав. Оцим ми й різнимося, подумала Рада. їй згадалася притча про старого гуцула, котрий, ізвікувавши вік на полонині, на схилку літ спустився в село, до людей, — дорогою туди він переходив потік поверх води, мов по тверді, й гадки не маючи, що творить чудо, — зате на зворотному шляху провалився в хвилю й мусив шукати броду. Потік зачув чужаницю. Чого ж він там набрався, од людей, той нерозумний дідо?..

До колонки йшла стежкою, обабіч зарослою чагарником, — у безшелесному повітрі живопліт вітально тріпотів листочками їй назустріч: Рада напівпритомно зазначила, що здіймає вітер, не штовхнувши, проте, — не зачепивши тілом — ані травинки: тіло все ще не відчувалося, його межі було розмито, й навіть тоді, коли верталася до будиночка з повним важким відром і, міняючи руку, хлюпнула студеною водою собі на ноги, тіло не ущільнилось, не відновило здатності боронитись супроти натиску ззовні. Рада безглуздо засміялася сама до себе, дивлячись, як шириться на матер’яному виступці мокра темна пляма, нерви тріпотіли, мов той лист у чагарнику; прозирнуло кволе сонце, блідим ряботинням проступило на траві під деревами, Рада перевела подих, на повні груди ввібрала гіркавий дух палого листу, почула і впізнала власний глибокий смішок-зітхання — як у хвилини Любові...

І побачила Посланця.

Тобто, за Мить до того, як побачила, вона вже знала, якимось дорозмисловим знаттям, що він сидить на терасі, в тому-таки плетеному кріслі. Серпанкова завіска в дверному прозорі колихалась, нею перебігала світлотінь, — а за цим мерехтінням, у глибині плямисто заплетеної виноградом тераси, темніла вгрузла в крісло незрушна, Обернена боком до входу чоловіча постать — доволі блякла, кольору сепії, випаленого степу, сухої трапи... Якби він повернув голову, Рада, можливо, й злякалась би, але йому не було потреби повертати голову, він і без того Чув, що вона не здивувалася з його появи, — він просто ввійшов у її сьогораннє безсловесне порозуміння зі світом так само легко, як входять у відчинені двері. Рада машинально опустила на долівку відро з водою й навіщось витерла руку об джинси.

— Я божеволію? — спитала, здригнувшись на звук власного голосу.

— Ні, — незворушно озвався голос по той бік завіси: трохи рідкий, сиплуватий — як і ціла та проява, невиразний голос.

— В такому разі, хто ти?

— Посланець.

— У класичній літературі це називалось якось інакше, — завважила Рада, стрімко п’яніючи від несподівано ясно зринулої перед нею можливості вільно і сповна висловитись — як ні перед ким досі. — Двійник? Чорт Івана Карамазова? Чи той, що купив душу Адріана Леверкюна? Знаєш, я давно ставила собі питання — чи продалася б я на таких умовах, як ото Леверкюн. За гарантовану здатність творити шедеври.

— І як, — так само незворушно, аж наче сонно спитав Посланець, — ти відповіла собі на це питання?

— Остаточної відповіді ще не маю, — призналася Рада, мружачись на мелькання світлотіні по хитливому серпанку. — Дещицю наміркувала, але загалом — ще не вирішила. — їй раптом перехотілося говорити на цю тему. — Так ти все-таки чорт? Покажи копито, — було легко, як уві сні, де все здійсненне, і водночас трохи чудно, що вона ні крихітки не боїться.

Посланець цілком по-людському засміявся, закинувши назад круглу, як кавун, гиряво стрижену голову, — мов полоскав горло сміхом. Профіль він мав класично строгий, — а однак усе ж якийсь безособовий, побачиш удруге — не впізнаєш.

— Тобі справді смішно? — щиро поцікавилася Рада.

— А сміятися при всякій нагоді варт, — споважнівши, мовив він мало не настановчо. — Хоч би тільки на те, щоб не боятися. Я й прийшов до тебе тому, що ти не злякалася.

— Там , у лісі? — здогадалася вона.

— І в лісі теж, — неясно відказав Посланець. — Я не чорт, як ти собі його уявляєш. І не архангел, хоч міг би ним бути, — якби ти була віруюча. Тут усе залежить від тебе.

Рада відкинула серпанок ("покривало Ізіди", чомусь майнула гадка, й зробилося весело), вийшла на терасу й стала перед незнайомцем, схрестивши руки на грудях — із неприємним почуттям, наче йому видно її внутрішні органи. Він вайлувато підвівся, виявившись таким високим, аж їй на мент потемніло в очах, — ніби він заступив собою всеньке світло, — й галантно вказав на крісло:

— Прошу сідати.

Вона раптом ясно усвідомила, що він справді просить, на її власний розсуд — сідати чи ні; що аби схотів, то вона б уже сиділа в цьому кріслі, владно спутана невідомою й необорною силою й негодна ворухнутись, мов немовля в сповитку, — і тут-таки збагнула причину власного супокою й легкості в поводженні: він говорив, маючи на увазі саме те, що говорить, — не більше й не менше. Тому його мова не затуманювала смислу сказаного, як звичайно в людей, — Посланця можна було зрозуміти або ні, але не можна було зрозуміти хибно: він не знав брехні.

— А все-таки ти не людина, — сказала вона.

— Не цілком, — погодився він.

— Знаєш, чому я зараз не можу писати? — хапливо забалакала вона в поновному напливі збудження: виговоритись, поки він тут! — Напевно, знаєш, але я все одно поясню, — він кивнув. — Розумієш, це схоже на затруєння словами. Я гадаю, є якась критична межа, за якою слова, нагромадившись,

стають екологічно небезпечним шлаком, — середовище не встигає їх переробляти. Я змалечку не зношу балакунів — отих, що: фа-фа, ля-ля — привіт інвалідам розумової праці — як справи — підшиваються — хо-хо — цирк на дроті — о німфо, за віщо така неласка, я вже навколішках, — мені здається, вони чадять собою довкруги, як ото заводські димарі.

1 2 3 4 5 6 7