Вони ледве трималися сидячи. Хоч і як білий сніг їх манив покластися на нього, то проте остання життєва іскра здержувала їх від лежання, бо це була би смерть...
Сліпий товариш зітхнув, а потім почав грати на скрипці. Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі. І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник. І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні. Але згодом душа Штранцінгера перемогла всю неміч рук, весь опір скрипки. І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини. Шість душ ізлилося в одну душу. І стала ця пилинка-душа велика, мов світ, бо сховала в собі біль усього світу.
Руки Штранцінгера замерзли. Оглядівський взяв його руки у свої долоні й хотів огріти їх. Але його долоні були зимні. Він притулив його руки до своїх уст і до лиця. Але його уста й лице були зимні. Тоді він силкувався війнути теплим подихом з грудей. Остання, велика, гаряча, ще не виплакана сльоза впала на висохлу синю руку сліпого. Штранцінгер узяв руку Оглядівського у свою, стиснув, нахилився до нього і шепнув: "Є сонце в житті". Всі товариші глянули з зачудуванням, подивом і з пошаною на сліпого товариша. Товариші відчули якийсь могутній дух людини. Довго вони дивилися на нього мовчки з німою пошаною. Добровський шепнув: "Він щасливіший від нас..."
IV
Пшилуський перший помітив, що в небі з'явилися круки. Жахливе, понуре крякання скувало новим морозом останок їхніх душ. Ніколич таємним голосом почав співати пісню-колискову, у якій згадувалися круки. У кінці пісні голосом, повним жаху, сказав: "Товариші, моя мати правду сказала... Чуєте?.. Над нами круки крячуть..."
Довгу мовчанку перебив Сабо, кажучи, що його кличе батько. Оглядівський зізнався Добровському, що побачив матір з дитиною. Небо почали роздирати блискавиці і громи. Під ударом вихру чорні хмари пустилися в дикий танець. Вони купчилися над вогником і над живими істотами довкола нього. Грім за громом ударяв у землю довкруги тіней. Смертельне тремтіння проймало їх тіло.
З кряканням гайвороння, з ревом громів і з зойкотом вихру змішався несамовитий регіт. Це Пшилуський радів, що до нього йде смерть. Він сказав, що хоче висповідатися перед смертю. Чоловік розповів, що цілий рік не бачив своєї жінки. А коли дістав відпустку і приїхав, діти розповіли йому, що до мами приходив якийсь пан і цілував її. Відтоді Пшилуський утратив ціль життя. Всі його мрії про родинне щастя розвіяні, опльовані... Його найвищу ціль життя зруйнувала війна. Найстрашнішебуло для нього те, що жінка цілувалася з коханцем на очах дітей. Він їй все простив, але злочину матері супроти дітей не міг простити.
Пшилуський замовк, і його очі блукали в мрачній далі й шукали когось. Раптом ухопив кріс і стрілив, думаючи, що вбив дружину. Гайвороння зірвалося з трупа Боянія і злетіло з тривожним кряканням угору. З очей Пшилуського стали канути сльози. Добровський заспокоював Пшилуського: "Потішся тим, що ти не перший і не останній. І мене не минув подібний біль. Але я не плачу. Пощо? Лиха жінка не достойна сліз і розпуки мужчини". З грудей Добровського мимоволі продерся тихий стогін. Але він миттю придушив його. Пшилуський притискав сині руки судорожно до чола й шептав: "Дітоньки мої!" Грім ударив і заглушив його останні слова. Незабаром його тіло почало поволі холонути. А на його обличчі застигали два ясні струмочки. Вогонь уже слабо блимав. І Пшилуський дивився на нього, але вже його не бачив.
Раптом роздався якийсь дивний, жахливий стогін. Це Штранцінгер кинув скрипку у вогонь. Чотири струни одна за одною тріснули. У конанні скрипки було чути голосіння людського розпачу. Божевілля і смерть Пшилуського, вид погасаючого вогню, горіння скрипки і тремтіння Штранцінгера збудили усіх із душевного отупіння. Ніколич дивився на мерця і не міг зрозуміти: "Він умер... він сидить... Чому він сидить. Я бачив багато мерців... Я не бачив сидячого мерця..." Сабо і Добровський стали заспокоювати його. Раптом Ніколич ледве чутним голосом прошепотів: "Бояні вмер... Пшилуський умер... Штранцінгер?... Невже він?... Сліпий брате? Промов слово..." Та сліпий мовчав. Ніколич сказав, що чує чийсь плач.
Сніг, гнаний вихром, виводив дикий танок над головами товаришів. У голові Оглядівського щось шуміло, кипіло, било молотом. Він розплющив очі і побачив кругом себе у сніжно-білій киреї завитих мерців... Всі мерці сиділи, та проте рухалися... з місця на місце... Здавалося, що мерці танцювали, і Оглядівський думав, що збожеволів. Раптом він побачив, що мати з дитиною рушила до них. Він почав кричати: "Вона йде до нас!.. Вона йде до нас!.." Та потім почав кричати жінці не йти, бо її чекає могила. Добровський сказав Оглядівському: "Ти живеш... мій друже..." Він взяв Оглядівського за руку, показав товаришів і сказав: "Всі живуть... Тільки Пшилуський умер...".
Жахлива мандрівка мерців скінчилася, і Оглядівський пізнав кожного товариша. Ніколич говорив: "Я хочу жити... Хтось поклав мене живцем у могилу... Я не останусь в труні... Тут у могилі зимно... Сумна моя душа в могилі... Я хочу жити... Мої добрі браття, покиньмо цю студену могилу... Штранцінгер... покажи нам сонце!.." Знову вдарив грім. Сабо звернувся до неба і з люттю кричав: "Ти, котрий там нагорі розперся серед чорних хмар: Грими і вдар!.. Грими і вдар!.. жорстокий трусе! Зиркни на сліпого, зиркни на горе, котре ти тут ізгоропашив для своєї радості!.."
Добровський побачив корч, та Оглядівський вихопив з рук Пшилуського сербський кріс і, силкуючися встати, кричав не чіпати корча, бо то його жінка і син, які йдуть до нього.
При помочі кріса Оглядівський намагався всіма силами устати й піти назустріч дружині й синові. Товариші глянули в сторону корча з виразом великого здивування. Сабо й Ніколич дивилися довго і вперто. Вони теж почали кричати, що то жінка з дитиною. Добровський глянув на всіх і здригнувся. Потім запитав: "Чому не вийдеш назустріч своїй дружині?" Оглядівський не міг встати, тому став прохати Добровського про допомогу. Він допоміг Оглядівському піднятися і сказав: "Нам обом одна дорога: ти йдеш настрічу жінці – я по дерево". Сабо й Ніколич радісно закричали: "Вони йдуть! Вони йдуть!" Недалеко вдарив грім. Ніколич плакав від своєї безпомічності. Плакав голосно, як мала дитина. Навіть круки злякалися голосу ридання людської душі. Тільки небо не злякалося. Воно холодно відкидало людське ридання, заглушувало його своїми громами.
Добровський з Оглядівським пройшли лиш десять кроків. Далі йти не мали сил. Добровський просив: "Заклинаю тебе на все на світі... товаришу... Іди сам до них... Приведи їх до мене..." Добровський зробив ще три кроки сам і знов упав на землю. Обидва почали рачкувати й качатися по снігу до вогнища. Сабо закричав їм, щоб йшли по жінку. Оглядівський і Добровський прилізли разом до вогнища. Та воно вже погасло. Перший раз показався на обличчі Добровського вираз розпуки. Але це тривало лиш коротку хвилину. Він стрепенувся і сказав: "Щось мокре тиснеться мені до очей. Тепер ось нам висновок із цілої життєвої філософії: погас огонь – треба спати йти. Добраніч вам, товариші. Дай боже, щоб нам так солодко спалося, як Пшилуському. Добраніч тобі, моя старенька мамо… в моїй душі горить тепер лиш одно-однісіньке бажання: вічний супокій". Потім Добровський звернувся до Оглядівського і сказав: "А ти, брате, також не журися. Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть. Коли ж усе життя – це тільки безцільний сліпий вир припадку й божевілля, то ти супокійно засни. А як прокинешся, то побачиш свою дружину з сином он там". Він показав на небо. Підібрав ноги під себе, сперся ліктями на коліна, схилив голову на руки та підпер її добре долонями й заплющив очі. Ніколич глянув на нього і знов голосно розплакався. Він попросив Добровського не покидати їх.
Вся сила свідомості Оглядівського була при дружині з сином. Чоловік просив Бога дати хоч трішки сили, щоб зайти до них. Він витяг з рук Саба кріс і вистрелив у чорного звіра, який, здавалося йому, був біля дружини з сином. Та раптом замість жінки з дитиною він побачив корч. Роздираючий розпач огорнув Оглядівського. Він думав, що вбив свою дружину і сина. Він почав просити товаришів вбити і його. Оглядівський прилазив до кожного з товаришів, будив, термосив їх, але вони мовчали. Чоловік обернув кріс і вже хотів вистрелити у себе, коли раптом не з цього світу озвався слабий, сонно-мрійний голос Штранцінгера: "Далеко... там... сонце...". Кріс випав з рук Оглядівського.
Раптом якесь солодке тепло огорнуло ціле єство Оглядівського, любо стало на душі. Він побачив хату, ясеня, маленьких дітей, що гралися під хатою на сонці... Мати тримала його, маленького, на руках, а він сміявся. Згодом побачив сина і дружину. Взяв хлопчика на руки. Він питав їх: "Невже ви обоє дійсно живі, чи це лиш ваші тіні?...". Обоє хотіли обняти його, але він зупиняв їх, бо мав замерзлі уста, на яких сиділа смерть. Він взяв їх за руки, і вони пішли на сонце. Кругом них хвилювали пшеничні лани. Він пригорнув дружину і сина, а потім кудись полетів…
V
Мов крізь імлу Оглядівський бачив, що він у воді. Хтось говорив до нього рідною мовою. Чоловік впізнав голос свого товариша Василя Романишина, який розповів, що впав хворий позаду, та на щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили його на коня. Край дороги вони побачили шестеро людських тіней, які сиділи довкола вогнища. Василь впізнав Оглядівського і зі страху мало не впав. На щастя, серце Оглядівського якимось чудом іще билося.
Оглядівський спитав, де його товариші. Василь сказав, що лишилися на горі й сидять довкола огнища… Після мовчання Оглядівський спитав: "Де вони... обоє?". "Вони живуть і ждуть тебе", – відповів Василь. З очей Оглядівського продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров.