В ректораті це помічають і кажуть йти додому. Про це звітують перед ректоршою. Її чоловік після вченої ради заліг на обстеження з розривом барабанної перетинки і тепер керує всіма з палати. Почувши про стан здоров'я проректора, ректор викликає його до лікарні.
У лікарні ректор каже чоловікові, що дасть йому з гідністю піти на пенсію. По інвалідності. Треба тільки довідку. Улітку чоловік очолить приймальну комісію, а восени зроблять йому повну урочистість і відправлять на пенсію. (Примусити чоловіка працювати в приймальній комісії додумалася дружина ректора. Щоб легше було знайти в нього якісь порушення. Про всяк випадок). Ректор говорить, що восени Президент підпише указ, за яким прирівняє особливо цінну професуру до держслужбовців і покладе їм пенсію в розмірі дев'яноста відсотків від посадового окладу. Ректор зробить усе, щоб чоловік потрапив у списки. Чоловік не знає, що казати, і йде додому.
Там дочка каже, що на тому тижні хоче їхати до свого поета на село. Чоловік хоче відвезти дочку, але згадує, що його іномарка побита.
Якось у кабінеті чоловік чує якісь слова і думає: невже це те, про що його попереджав лікар? Галюцинації. Буревісники близького параліча. Чоловік бачить постать на зразок офіцера таємних органів, який колись роками чіплявся до нього. Але що йому зараз треба? Постать говорить чоловіку, що інтелігенція не може вижити на зарплату. Цей гість починає розшаровуватися. На друга дитинства, з яким чоловік збирав марки у спільний альбом (через який вони й посварилися). На кафедрального стукача. На чорно-білих дітей і дорослих із потертих групових фотографій. На жінок, до яких чоловік в різні періоди життя прилучався тілом або душею. Якщо у них претензії до життя, думає чоловік, то це не моя провина. Не я його вигадав. Мене також породили і, не питаючи, вкинули сюди. Але, на відміну від більшості, я опирався. Десятиліттями.
* * *
На щастя логіка й координація повертаються до нього. Суботнім ранком він їде автобусом на Узвіз. А чому б і ні? Сьогодні там свято міста. Та й погода дозволяє.
Чоловік йде під гору в бік ще не визначеної мети. Один за одним він бачить знайомі обличчя.
Там, де вулиця вливається у майдан, стоїть його аспірантка. Вона його бачить, відводить погляд і закриває на ньому шлюз. У понеділок вона пішла на розмову до ректорші, і та взяла її під своє крило.
Згодом він стикається з ректоровою дружиною. Чоловік киває їй. Але ректорша його не бачить. Її очі визирають живу воду. Тілька ця вода тепер може зцілити її чоловіка. Бо ректор, недозалікувавши вухо, подався на свій хутір і там отримав інфаркт. Його знайшла ректора, він опинився в реанімації. Ректор і з реанімації керує вищою школою. Але ніхто не поспішає виконувати його вказівок. Всі знають, що ректор посварився з проректором, і що або цей, або той не сьогодні-завтра беркицьне. Тому деканати з кафедрами розбилися на табори й визирають, хто першим із керівників доповзе до фінішу. Ректорша тепер шукає для чоловіка чудодійні ліки.
Чоловік бачить ще помічницю ректора з питань зв'язків із громадськістю. Довкола неї – старші за званням та віком університетські колеги. Вони їй щось жваво пояснюють, а вона, не розтискаючи губів, час від часу їм покивує. Ректор в реанімації. Проректор на лікарняному. Пересварена професура очікує, чим закінчиться битва титанів. Ректорші ніде немає. За цих умов помічниця ректора бере на себе тягар керівництва. Дайте, думає чоловік, їй пів року, і вона сидітиме в моєму кріслі.
Раптом чоловікові здається, що бачить свою коханку, хоч чув, що вона ще в березні одружилася й виїхала за кордон, і там у неї знайшли рак, але її чоловік знайшов для неї найкращих фахівців.
Між баром "Вернісаж" і гастрономом чоловік бачить свою дружину. Йому видно, як вона зараз біжить коридором їхньої квартири до телефону. Дзвонить дочка і каже, що дісталася до села, в якому вони збираються жити з поетом одразу по народженню дитини. Тому її друг там зараз доводить до путя батьківську хату, в якій також живе його старший брат. Телефона там немає, тому вона зараз дзвонить із пошти. Крізь її ридання чоловік дізнається, що минулої ночі брати, як заведено, сіли вечеряти, почали сперечатися за політику, і старший брат убив меншого. Коли дочка зайшла до хати, вона ще застала там міліцію. Похорон післязавтра. Дружина спирається на стіну, але стіна не тримає її. Чоловік їй кричить, що він зараз зупинить найпершу ж легкову і за десять хвилин буде вдома. Він підніме її з підлоги і буде стежити за її тиском. Він знає, що робити. Тоді він сяде в свою побиту машину і помчить до дочки. То, видно, якесь бандитське село, а вона вагітна, їй не можна хвилюватися. Він захистить її. Але щось не пускає його туди. Схоже, що крайня точка його подорожі лежить не десь там, а отут, посеред стежки, під самою церквою, в скверику, по ліву руку від Узвозу. Тут вже на нього чекає піднята акторами дошка. Там він має впасти. До нього кинуться люди і знайдуть при ньому гаманець, в якому є права і посвідчення. Завдяки цьому видзвонять дружину, і вона знайде його у реанімації.
Але то буде через годину. А поки що він тут, і він бачить, яка попереду небезпека. Він розвертається. Якщо не можна вперед, значить треба назад. Треба туди мотнутися, розплутати деякі вузлики, щоб врятувати дочку і дружину. За рахунок минулого врятувати майбутнє! Дошка, якою луснули актори, може бути міражем. Галюцінацією, що пов'язана з його діагнозом. Але не можна виключати, що це таки фізичний об'єкт. І вона тут для того, щоб за умов скрути й безвиході люди хапалися за неї. Це – як останній шанс.
В момент удару перед чоловіком спалахує весь обрій. Він бачить дочку й дружину і, навіть, коханку. На руках у його дочки – немовля, хлопчик, якому вона дала дідове, тобто його, ім'я.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧЕТВЕРТА ЗУПИНКА
Друг дитинства відмикає двері і м'яко підштовхує його. Заходь! Чоловік розуміє, що це – пастка, але робить те, що йому кажуть. За його спиною клацає замок. Пахне ремонтом. Може, він знову тут опинився, щоб вирватися? Не тоді, так хоч зараз. Бо зараз це ж і є тоді. Через два місяця після аварії, коли за сто кілометрів від міста вибухнув реактор атомної електростанції.
Звичайно! Де ж, як не тут! Взяти й вирватися. Перевага цього разу на його боці. Він не забув, чим це тоді скінчилося. І тепер він цього не допустить. Він знає, як треба діяти. Це перший поверх. Варто крутнути ручку – і ти на вулиці.
Друг дитинства показує йому свою нову квартиру і пояснює, скільки всього йому довелося поміняти: всю сантехніку, двері, плиту. Вони не бачилися зі школи. Чоловікові зараз 38. Він зустрів друга пів години тому в гастрономі неподалік від Узвозу. Друг дитинства прийшов туди по горілку та пепсі. А чоловік забрів знічев'я, із телефонної будки, з якої він дзвонив колезі по кафедрі, своїй коханці.
У гастрономі усі тільки й говорили про радіацію і напіврозпад цезія, барія, плутонія. Друг дитинства спотикнувся об чоловіка. Чоловік його впізнає і висловлює м'яке здивування. Друг дитинства уриває його і запрошує на свою нову квартиру, зовсім поруч. Чоловік вагається, каже, що він мусить задзвонити в одне місце. Друг дитинства каже: від мене задзвониш.
Чоловік бреде за другом дитинства, помітивши у гастрономі співробітника органів, який впродовж 10 років псував йому нерви. Скільки крові цей клоп з нього висмоктав!
Друг дитинства не приховує захвату від квартири, яку він щойно виміняв. Він показує чоловікові всі три кімнати, туалет, кухню та кладовки. Друг дитинства вказує на ліжко, бо стілець, що стоїть поруч, завалений його білизною. Він дістає пляшку горілки, два гранчака і йде на кухню по закуску. В холодильнику у нього є лише яйця. Він питає у чоловіка, як саме той любить яйця. Перекрикуючи кран, він розповідає про обмін. Він і його подруга мали по однокімнатній квартирі. Вони одружилися і почали шукати гарну двокімнатну. Знайшли непогану у центрі міста. А тоді він надибав цю, трьокімнатну. Єдиний її мінус – перший поверх. Квартирний обмін для друга дитинства – не первина. Він з'їздився, як вперше одружувався, тоді роз'їздився, коли розлучався. Від першого шлюбу у нього є діти, і від нової дружини – дворічний син. Зараз тесть з тещею повезли дочку з онуком на море, подалі від радіації. Так що друг дитинства вже місяць холостякує.
Чоловік також. Минулого тижня школа, в якій вчиться їхня дочка, повантажила дітей в автобуси і повезла їх у літній табір на березі південного лиману. Вчора дружина без попередження зібрала торбу й поїхала, мабуть, до дочки, бо 16 років – дуже небезпечний вік. Вона у них вразлива. Домашні скандали не могли не вплинути на неї. Дочка знає, що у мами наближається клімакс, і що в неї через це депресія й відсутність статевого потягу. Тато жене маму до психіатра, збоченця і шарлатана. А до того він примусив її поставити пружинку, від чого у неї вже стільки років ерозія й огида до фізичної близкості. Ніякі процедури не допомагають їй. Вона п'є гормони, почала набирати вагу, зовсім втратила самоповагу. Але це не фізична, а чисто психологічна проблема. Бо чоловік спершу проїхався по ній катком, а тоді ще й зрадив. Дочка також нала, що і в її батька були проблеми, хоча він – здоровий та активний чоловік. Жінчина байдужість почала руйнувати його. Іще трохи, і він би став імпотентом. Чоловік з дружиною часто сваряться, б'ють посуд. Дружина колись пишалася їхнім шлюбом, думала, так буде вічно. Тепер усе втратило сенс. Дочка не хоче такого життя, як у її батьків. Вона не збирається дозволяти, щоб їх хтось нав'язував правила гри. А зараз вона гуляє з усіма хлопцями підряд.
Друг дитинства – гінеколог, але горілку він п'є, як сантехнік. На додачу до роботи в відомчій поліклініці він має велику практику на стороні. Він – відомий у певних колах фахівець із жіночих хвороб. Його коронна приповідка: про жінок я знаю все. Його батько – партійно-медичний діяч і великий начальник.
Чоловік розповідає другові дитинства, що він зараз там, де і був, в університеті. У лютому цього року він став завкафедрою. Ця посада дісталася йому нелегко.