Там його вибрали гетьманом, хоч король вважав його ще своїм підданим і дав привілеї з королівським іменем:
"З гармат смальнули, сніг сипнув з гілля.
Я тішився клейнодами своїми.
Але чому – імено короля,
а не ім'я священне України?!"
"Не випросив. Не вкрав. Не забогарадив.
Узяв свободу, приналежну нам.
Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив!
А що я, власне, винен тим панам?
Настав мій час, і я задав їм хлости.
Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?
Для них я – вождь збунтованого хлопства.
Для мене я – замучений народ."
"Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.
Всяк московит Московію трубить.
Лиш нам чомусь відмовлено у праві
свою вітчизну над усе любить."
Гетьман думає, що народові потрібно ще "…мислителя, піїта, щоб володів – як шаблею – пером!", бо:
"Молюся нашій пресвятій Покрові.
благослови і пера, і шаблі!
Бо лиш народи, явлені у Слові,
достойно жити можуть на землі."
Найогиднішим Хмельницькому був Вишневецький, бо:
"Король, султан, визискувач, торгаш,
гнобитель, кат, загарбник войовничий –
то все чужі. А Вишневецький – наш.
І ось тому для мене він найгидчий.
Він од князів веде свій родовід.
Являє віть шляхетну і відому.
У нього жінка з роду Радзивілл.
У нього мати – Могилянка з дому."
Через усі ці спогади Хмельницький відчуває зараз втому, зневіру. Але відчуває, що не має права померти. Думки знову повертаються до Гелени, яку в нього спочатку викрали, потім він її відібрав. Їх навіть обвінчав Іоасаф – "Душпастир і козак, єдиний у двох лицях".
Шрамко, "чоловік непоказний на вроду. Худий і хоровитий, і не мужицька кість", приносить гетьману новини з містечка. Якось він почув, що вже і гетьмана обрали, і не одного. Богдан відразу розуміє, що кілька гетьманів і така боротьба не приведе до добра:
"Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше – то велике мискоборство".
Про український народ гетьман думає так:
"Не звикли думать, звикли говорити.
Кричати звикли – "слава" та "ганьба".
Злиденний дух, прикутий до корита,
лише ногами правду розгріба."
Та ще є віра в гетьманові, є надія. Бо навіть джура, якому він дозволяє йти на пошуки тієї дівчини, не покидає свого гетьмана.
І знову гетьман перебирає в пам'яті усі причини поразки:
"…Що зброя в короля не те що наші пристрої?
Що в нього Хубальдт, Страус, Радзивілл?
А я мав жменьку турків із Силістрії
та Тугай-бей ногайців нам привів.
Що хан Гірей не кращий із Гіреїв?
Татари добрі воїни. А він –
аби набрать невільниць для гаремів.
Це хан-здобичник, воїн не для війн.
Що наше поле тужить за сівбою?
Що коні харапудяться в грозу?
Що в тих походах – поки діждеш бою –
возами хворих з табору везуть!
Що я мав привід для тяжких суґестій?
Що чув прилюдне глузування й сміх?
Принижений, покривджений на честі,
я переможцем бути вже не міг.
Що був туман? Що третій год розруха?
Що військо потерпало від дощу?
Кому скажу і хто мене послуха?
Чи ж думав я, що край занапащу?!"
Відкинувши роздуми, гетьман якось виходить у знищене село. З п'ятдесяти хат немає жодної цілої. Але в селі Хмельницький бачить півня, собаку, навіть зустрічає старого діда, що робить глиняні свищики. Гетьман купує їх, але не признається, хто він.
Думки гетьмана линуть у дитинство. Він згадує дивну пригоду, яка трапилася з ним. Якось, коли він ще вчився у латинській школі і мав, може, років сім, здійнявся вихор і обніс його тричі довкола костьолу, а потім поставив на місце цілого і неушкодженого. Змалку він читав Плінія, Плавта, Катулла і задумувався про долю свого народу і його загарбників:
"Не пощастило нашому народу.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все – і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
Ми вже мов корінь для чужої брості.
чужинських понаклепано гербів.
Тепер у нас господарями гості,
вони людей тут мають за рабів.
Сусіди з півдня теж кривоприсяжні,
З ордою прийде помагати хан, –
з них має всяк сириці десять сажнів,
щоб тут же й людність брати на аркан.
Сусід північний, хижий і великий.
Дрімучий злидень, любить не своє.
Колись у греків Янус був дволикий.
А в цих орел двоглавий. Заклює."
Нарешті Шрамко ("Кволенький піп, хода уже стареча") знаходить свого сина, який ще має "військо" з п'ятдесяти козаків.
Гетьман, піп, відьма, джура і зброяр і далі сидять у розбитій фортеці. Коні пасуться, Богдан ходить у ліс, шукає гриби, їсть суниці. Якось вночі він пильнує фортецю, а вдень спить, і сниться йому миле дитинство. Тепер, коли гетьман на самоті, він міг би писати. Та він звик писати лиш офіційні документи…
"Чому у нас немає ще Горація?
Умієм добре шаблею махати,
червоні ружі сіять біля хати.
Вмирати вмієм, по степах гасати.
але себе не вмієм написати.
У цій страшній великій боротьбі
не вмієм так сказати о собі,
щоб світ здригнувся і на всі віки
були преславні наші козаки –
як ті Ахілли і як ті Ґеракли.
На це у нас щось розуму забракло.
Бо поки ми тут про свободу мимрили,
то інші вже свободу й здобули.
А ми усе співаєм, як ми вимерли
або як нас в неволю продали.
І де той геній, до народу дбалий,
щоб розбудив наш умисел оспалий?!
І не нікчемним словом, що як нежить,
а як народу гідному належить!"
І ще:
"…наше слово дожило до смерті,
але для світу й досі ще не є.
Бо ми такі. Ми прості. Ми в кожусі.
Не знаєм як. Не звикли до свобод.
То треба ж якось піднімать на дусі,
а не в болото втоптувать народ!"
"Та прийде час, як перед Богом свідчу
ще буде Слово, більше за слова.
Але чи й справді ми німі для світу,
чи, може, трохи світ недочува?
Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те."
Постійне загарбання наших земель призвело до того, що "У нас хлоп'я на ноги зіп'ялось – і вже притьма хапається за зброю,
"У нас баби – і ті стріляють дулями.
І все одно – віками у ярмі.
Усім чужі. Для світу незначущі.
Чи що ніяк не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
Хмельницький думає про Мойсея, який вів свій народ. Але Богдан – не Мойсей, та й земля обітована – уже під ногами.
"Був мій народ співцем і сіячем.
Я все зробив би без проливу крові.
Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!
Ви кажете: ми темні. Ви кажете: погроми.
Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ
про тих погромів чорні буреломи,
які вчинив Чарнецький тут і Лащ?!
Що вже віки нема од вас рятунку.
А ще зветеся лицарі, бундючні павичі.
Хан палить села хоч для пограбунку,
а Радзивілл – для світла уночі!
Так наступили цій землі на груди,
що й стогін вже не вирветься з грудей.
Князь Вишневецький вішає повсюди,
а Лащ у церкві вирізав людей.
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами
та ще й у всьому звинуватить нас!"
"Я знаю свій народ. Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!"
"…Цьому народу світ уже немилий
від зайшлих вбивць і від своїх нікчем."
Поки Шрамко десь блукає, Хмельницький навідується до діда в селі. Дід у всіх бідах і далі звинувачує гетьмана.
Якось до гетьмана забрів циган з циганчам. Хмельницький пригрів хлопчика, і нові знайомі залишилися. Шрамко повертається з новиною, що Вишневецький раптово помер. Богдан лиш сказав: "Хвалити Бога, я дожив занепаду страшного ворога свого!"
Відьма кудись вирушає, а Хмельницький згадує, як вона колись прибилася до нього з доріг війни, і він дав їй притулок у Суботові.
"Але на що вже відьма незлобива,
А й та чогось Гелену не злюбила…"
Відьма часто пророкувала про перемогу чи поразку в тому чи іншому бою. Хмельницький вірив їй, не вірив лише про Гелену, а тепер не може собі цього пробачити. Кілька днів відьми не було, а коли вернулася, говорила, що "на Лису Гору на мітлі літала". Гетьман попросив поворожити і викликати дух полковника Небаби, бо "Правдивий був козак, не збреше й звідтіля". Відьма викликала дух козака, який з'явився без обох рук,
"…аж не було чим запалити люльки.
Так ось чому тебе, сердегу, вбито!
Вже не було чим битись, орле наш…"
І ось що пророкував Небаба:
"Великий муж Богдан.
Та врятувати край свій не судилось.
Ще зо два рази він задасть їм хлости.
Ще наостанку шаблею смальне.
І щоб навік позбутись Йогомости,
цареві, необачний, присягне.
Своє гетьманство славне осоромить,
зведе надовго з доброї тропи".
Про Богуна Небаба сказав:
"Він шаблю переломить,
об землю брязне і майне в степи.
І буде місто зватись Переяслав.
І будуть плуга перти гречкосії.
І три зорі дивитимуться в ясла.
І Україна ждатиме Месії.
Не раз повстане, але всує, всує!
Чорнильну лжу породить каламар.
Усіх одурить, вольності скасує,
задавить все підшитий лисом цар.
Коли ж віднімуть у людей і мову,
коли в сибірах закатруплять їх,
душа Богдана в розпачі німому
нестиме неспокутуваний гріх".
Небаба розповів ще, що прах Хмельницького "Чарнецький виверне із гробу і вистрелить з гармати", а рід гетьмана урветься і згасне, "Тиміш загине в битві під Сучавою, а Юрій десь в турецькій стороні".
А через двісті років:
"На землю прийде гетьман слова,
Богдана п'яним назове." (про Шевченка)
Після цього пророкування Хмельницькому знову сниться зелений кінь:
"Страшний, огнедихатий.
Пробив стіну і перекинув сни –
Кривава піна впала на тини –
В зеленій гриві зорі мідяні –
І чорна жінка верхи на коні."
Богдан думає, що це вже його настигає смерть,
"Але ж ні, це не Смерть моя, це іще не за мною.
Ця жінка чомусь здається такою земною!
Схилилась до мене, поклала мені на скроні
такі прохолодні, такі ласкаві долоні!
Чи це якісь чари? Чи снів гарячкових сваволя?
А, здогадався, ця жінка – це моя Доля!"
"…Чи це душа самої України
прийшла до мене в мій останній час?
Віщунка баба все на мене глипа,
щоб я у слові мислі не одбіг.
– Та це ж вдова полковника Пилипа,
який іще під Корсунем поліг! –
шепоче відьма. Човгає старенька.
Так ось до кого їздила вона!
– Це ж Ганна. Це ж сестра Золотаренка,
із ніжинських полковників. –
Смутна ця чорна жінка. Мовчазна і горда.
Либонь, зазнала всіх поневірянь.
Така, мабуть, була княгиня Ольга,
коли загинув князь у деревлян.
І я подумав: – Боже мій! Свята. –
На Ганну глянув якось по-новому.
Ця вірна навіть мертвому.