Навіть очі заплющив, щоб не бачити того проклятого м'яса. Оранг одпустив мою голову, штовхнув щосили: я так і покотився в траву.
Коли істоти теж поїли, оранги підкинули в багаття хмизу, взяли два кусні м'яса, що відклали були набік, засмажили і поклали перед нами. Ми з'їли.
Лишились ночувати під деревом, біля якого горів вогонь. А серед ночі сполошилися всі: і істоти, і оранги. Наближалося держи-дерево. Оранги кидали в нього палаюче гілля. Держи-дерево одсмикувалося, одповзало назад. Та воно не відступало. Оранги брали істот і кидали держи-дереву, яке "поїло" і за кілька хвилин зникло, мов його й не було, лише оранги збуджено дихали та тремтіли уцілілі істоти.
Ми з тіткою Павлиною вже не могли заснути до ранку. Тітка говорила, що держи-дерево так скоро не повернеться, бо оранги спокійно сплять.
Вирушили рано: сонце ще й не сходило. Висока трава була покрита росою, ми одразу ж змокріли, і я змерз, хоч було досить тепло. Не встигли пройти й кілометра, як істоти зловили Жорку. Він був покусаний, подряпаний. Тепер ми ішли втрьох. Жорка розповів, що йшов нашим слідом. Я дивився на Жорку і думав: до чого ж він зовні схожий на отих істот, які бігли попереду! Тільки й того, що Жорка був хоч і в лахмітті, але одягнений, а істоти майже голі: лише кумедно метлялися попереду куценькі фартушки. Та ще в кожного був нашийник з блискучою бляхою.
Оранги розмовляли поміж собою якоюсь незрозумілою мовою, а істоти тільки вищали й розмахували лапами. Однак вони добре розуміли накази своїх господарів.
Попереду вже було видно гори. Гігантська стіна, метрів із триста заввишки, простягнулася від обрію до обрію, на ній не могли втриматися навіть кущі, лише подекуди видно було водоспади. Вода навіть не долітала донизу: розліталась на бризки.
У стіні був отвір. Всі полізли в нього. Лізли довго, бо склеп був низький. Була така темінь, що я кілька разів боляче вдарився тім'ям об кам'яну стелю, а Жорка безперестанку налазив мені на ноги. Сторожі у склепі мали на собі не чорне, а коричневе вбрання, й свастика на бляхах була не з колючок держи-дерева. До того ж вони були озброєні не луками й палицями, а плазмовими пістолетами. Тунель, яким ми йшли, почав підніматися вгору. Тунель пильно охоронявся.
Ми видерлися на поверхню. На десятки кілометрів простяглося величезне плато. Рівне-рівне, як стіл. Всюди, куди оком не кинь, плато було вкрите невеликими грядками. Одні грядки були вкриті рослинністю, інші червоніли щойно скопаним грунтом, на одних тільки сходило, на інших уже дозрівало. Ось велетенські кавуни, по центнеру кожен, не менше, а он кукурудза: на товстелезних стеблинах такі качани, що я навряд чи й утримав би. І всюди метушилися подібні до Жорки істоти. Вони то пололи, то копали, то саджали, то котили перед собою дозрілі овочі, то пускали в одні рови воду, а інші перекривали. Ніщо, окрім праці, їх не цікавило.
Ми побачили, що істоти несуть ноші. Звідти повільно виліз товстелезний оранг, коричневий мундир на ньому аж тріщав, а високий картуз з лакованим козирком був нап'ятий на самісінькі очі. Наша сторожа заревла: "Хайль!"
Товстун втупився очима в тітку. Тітка Павлина роздивлялася товстуна з не меншою цікавістю. Йому це не сподобалося. Він щось закричав сердито і сторожа вхопила тітку, щоб поставити на коліна. Тітка вирвалася і почала бити орангів. Товстун зайшовся реготом, а згодом сів у ноші, і його понесли. А нас повели далі.
Поля перейшли в садки. Велетенські груші та яблуні, абрикоси й цитрусові росли обіч дороги, у грунт попід ними не було жодної бур'янини. Врешті скінчилися й сади, розпочався розарій: стільки квітів, зібраних докупи, я ще ніде не бачив. Ми підійшли до будинків, які були викладені з червоної цегли, з гостроверхими дахами, схожі між собою, наче близнюки. Тітка сказала, що це готика. Вікна були вузькі та похмурі, вони нагадували бійниці в стародавніх фортецях. А двері були великі, масивні, окуті залізом.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Самки орангів носили не картузи, а берети, а малеча замість важких широких ножів, що висіли при боці в дорослих, мала невеликі кинджальчики.
Повз нас пройшла колона, що марширувала і кричала захоплено: "Хайль!". Тітка шепотіла: "Вони й справді тут усі божевільні. Суцільний воєнний психоз".
На великій площі стояв пам'ятник: велетенський оранг, відлитий з чорного металу. На низький лоб начесаний чубчик, під широким розплюснутим носом з вивернутими ніздрями – дві смужки вусиків. "Адольф Гітлер", — прочитала тітка Павлина напис і голосно зареготала. Я теж розсміявся, дивлячись на оцього орангутангоподібного Гітлера, хихикнув і Жорка. Сторожа накинулася на нас з палицями.
Ми підійшли до помпезного палацу, що замикав площу. Мармурові сходи, височезні колони з червоного граніту, той же готичний дах, а вгорі, на гостроверхому шпилі, звисав важкий прапор. На ньому був знак: волохата рука стискає за горло силует венеріанина, а нижче – фашистська свастика.
В палаці перед нами з'явився якийсь дуже поважний оранг. Його перекладач сказав, що герр штурмбанфюрер питає, хто ми такі і звідки. Тітка сказала, що ми вчені, а Жорка – син нашого друга-вченого. Але Жорку вони вважали сином їхніх ворогів.
Нас кинули у в'язницю, потім знову допитували. Домагалися зізнання, що ми шпигуни й агенти якоїсь іноземної держави, що хотіли вбити якогось там фюрера. Нас вели коридором, де були написи "Итнемеле інвирдіп", "Іцничолз інчитілоп інчепзебен овилбосо". Потім тітка зрозуміла, що в орангів мова така, як у нас, тільки задом наперед. Тому ці написи треба було читати справа на ліво. Тітці навіть вдалося попросити охорону принести нам води. Вона сказала: "Идов ман исенирп!". Нам принесли ціле відро води.
Тітка припустила, що оранги, запозичивши фашистську термінологію, вирішили зберегти слова "Гітлер" і "хайль" незмінними, щоб підкреслити їхню значимість.
Першого дня тітку Павлину потягли на допит. Коли повернулася, очі її сяяли. Виявляється, вона говорила з татом, який в цій країні неабияке цабе. Він особистий історик самого фюрера Оранга Третього, що править нині краєм. Довідавшись, що татко соціолог-історик, та до того ж ще й мешканець Землі, Оранг Третій призначив його особистим істориком. Татко мусить записувати все, що б той Оранг не сказав чи не зробив, аби потім прославити його у віках... Для тата це чудесна можливість вивчити здичавілих істот. З татом Жорки було складніше. Тітка сказала, що оранги проголосили себе вищою расою, яка покликана панувати над іншими. Венеріан вони вважають нижчою, расою рабів, напівтварин, яку треба було підкорити або знищити. Щоб не вбили Ван-Гена, таткові довелося сказати, що він його слуга. Жорку доведеться назвати слугою тітки. І одягнути йому нашийник. За суворими законами цієї країни перший же оранг, застукавши Жору без нашийника, має на місці скарати його на смерть. Жорка засумував, я обняв його.
Тітка ще сказала, що татко замовить за нас слово, бо орангів цікавить генна інженерія. Істоти орангів створені штучно. Вся продукція виготовляється лише їхніми руками. Оранги лише наглядають за цими істотами, які запрограмовані так, що просто не можуть не працювати. Цих істот вирощують на генних фабриках.
Далі тітка розповіла таємницю, яку ми з Жорою мали берегти: оранги планують виростити багатомільйонне військо і знищити венеріан. Аж тепер я відчув по-справжньому, що таке фашизм. І як добре, що в нас, на Землі, сотні років тому він був знищений.
Оранги планували відіслати тітку в центральну лабораторію, щоб вона конструювала потрібних їм убивць. Ще тітка попередила мене, що жоден оранг не повинен здогадатись, що історик Оранга Третього – мій татко. Вони повинні думати, що я – тітчин асистент.
Другого дня нас повели до палацу: Оранг Третій виявив бажання з нами зустрітися. Оранги мало не на животах повзали перед нами, споряджаючи на ту зустріч. Принесли мені й тітці Павлині пишні халати з довжелезними, до п'ят, рукавами. А для ніг чудернацькі капці із загнутими високо носаками. Я на тітку Павлину як глянув – так і скорчився од сміху.
А нещасному Жорці дістався куценький фартушок і нашийник. В Жорки аж сльози навернулись на очі.
Нас ще й понесли у почесних ношах! Позаду біг Жорка, похмурий, як ніч. Його й у палац не пустили, а тримали у клітці.
Нас привели у зал, де все довкола сяяло золотом. Попід стіною стояла завмерла варта в коричневій уніформі. На високому позолоченому троні сидів Оранг Третій. А біля трону стояв татко. На ньому був якийсь чудернацький одяг із срібної тканини. Тато все записував. Оранг Третій був уже старою мавпою, шерсть на ній аж посивіла, м'ясисті щоки звисали на стоячий комірець мундира. Очі були вицвілі й порожні, а вусики й начесаний на брови чубчик ріденькі й убогі.
Оранг Третій не говорив, а кричав. Спочатку вигукував окремі слова, а потім цілі фрази. Перекладач говорив: "Ми – велика нація панів! Ми покликані панувати над світом! Ми очистимо Венеру од нижчої раси й збудуємо тисячолітню імперію! На нас покладена велична історична місія, і ми її виконаємо за будь-яку ціну!". Оранги довкола кричали: "Хайль!". "Ви, земляни, повинні допомагати нам у цій священній справі! Ви дали нам Ніцше й Гітлера, тож співробітничайте з нами!" — вів далі оранг.
Нас стали знайомити з присутніми в залі. Тут був і Ранг – товстелезний та жирний, й Анг – низенький, худющий ще й клишоногий, і Нг – з крижаними очима за старомодним пенсне. Оті імена присвоюють відповідно до посади: чим нижча посада, тим менше у ньому літер. Так що решта придворних має всього лише одну літеру – Г. Решта орангів імен не має зовсім.
Нг розказав, що у них є крематорії, поки що майже порожні, але незабаром розпочнеться війна і вони заповняться. Анг говорив, що їхня нація мирна, але прокляті венеріани провокують їх на воєнні дії.
Після офіційного прийому був банкет. Ми перейшли до іншої зали, де вже стояли накриті столи з горами м'яса і багатолітровими бутлями з якоюсь прозорою рідиною.
Татко сидів біля мене. Він попередив тихенько, щоб я не пив рідини. Коли оранги добряче сп'яніли й горлали, не слухаючи один одного, татко нахилився до мене і нам вдалося трішки поговорити.