Не пожаліли польський гетьман Потоцький та литовський Радзивілл ані людей, ані міста, ані храмів. За три дні запеклих боїв більшість церков були знищені дощенту, лише Києво-Печерська лавра вціліла, а точніше її печери.
Дяк розповів Марусі ледь не про всіх священиків та мучеників, чиї життя досягли кінцевої крапки саме тут – у лаврі. Мандрівний дяк замислюється над тим, скільки славних козаків померли мученицькою смертю. Дяк виголошує палку промову про героїв України, не оминає прізвищ Наливайка та Чурая. Маруся, почувши батькове ім′я заходиться в сльозах, але не розповідає дякові про своє походження. Той продовжує, говорячи про те, що діти змалечку повинні знати історію рідного краю – героїчне минуле України. Він впевнений, що тільки так можна виховати справжнього патріота.
Одного разу мандрівник розповідає Марусі й про свою нещасну долю. Дяк зрікся свого кохання через те, що його кохана жінка назвала співучу українську мову "хлопською". Такого удару він не витримав і вирішив, що краще бути нещасним, ніж миритися з таким ставленням до його Батьківщини. Розповідь дяка, прості і мудрі слова загоїли Марусині душевні рани, допомогли знову навчитися відчувати чужий біль. У храмі Маруся Чурай поминає померлих, що були їй близькими: матір, батька та Гриця.
Після цього шляхи Марусі та дяка розходяться. Він йде мовчки, заливши хустку у подарунок та добрі спогади про себе. Проща у Києва дає Марусі сили жити, і вона рушає додому, до Полтави.
Розділ 7, дідова балка
У Полтаві зима не минула спокійно. У Білій Церкві було підписано угоду, внаслідок якої польське панство рушило у Полтаву. Місто перетворилося на привида, не чути було дитячий сміх і людський гомін, суцільна пустота. Тільки димок було видно з куреня діда Галерника, що вже давно жив неподалік балки. Своє прізвисько він отримав через те, що пробув двадцять років на галері в неволі. Відколи дід звільнився, він різьбить з дерева різні речі. Навіть під загрозою ворожої навали Галерник нікуди з рідної домівки не пішов, разом із ним залишилась Маруся.
Одного разу до діда прийшов Іван Іскра, щоб довідатися про Марусю. Галерник відповів, що та повернулася з прощі дивна й змарніла, не готова до спілкування з людьми. Дівчина залишалася гордою, тому не приймала будь-якої турботи. Але Іван не полишав надії на те, що зможе зробити її щасливою. Парубок щиро переймався життям та здоров′ям Марусі, але дівчина ніяк на це не реагує. Іскра згадує їхнє спільне дитинство, схожі долі батьків. Мучиться від нерозділеного кохання, але вірить, що його дух та завзяття візьме верх.
Розділ 8, облога Полтави
Під брамами Полтави вишикувалося вороже військо. Зима видалася холодною та сніжною, тому ворогові було нелегко дістатися Полтави. За Білоцерковською угодою вороже військо повинні пустити до міста, але брама зачинена.
Полтавчани на чолі із Пушкарем заявляють, що незважаючи на будь-які угоди, Полтава – українське місто. Вони стоять на своїй землі і за свою землю. Полтаву тримає міцний вал, на якому стоїть Іван Іскра.
Іскра думає про Марусю: чи не змерзла вона в холодній хаті одна серед зими, чи нормально почувається вона самотньою. Іван пропонував коханій вийти за нього заміж, але та відмовила, аргументуючи це тим, що вона сама нещасна, тому не зможе ощасливити парубка.
Полтава не здається. Облога триває три тижні, вороже військо вже почало вирубувати ліс, у місті голод, всі дороги обірвані. І так тривало до самого Різдва. Тільки після свята місто було звільнено.
Марусі з кожним днем ставало все гірше, а Полтава навпаки ожила.
Розділ 9, весна, і смерть, і світле воскресіння
Врешті-решт, після тяжкої, тривожної зими прийшла весна. Навесні все живе, росте і квітне, на це й сподівалася Маруся. Україною спалахнули нові центри повстань. Уся країна палала. Тоді й Івану довелося знову йти до бою, полишивши Марусю, хвору на сухоти, саму. Згодом, вона помирає.
Душа дівчини дивилася на те, як козаки йдуть з міста до бою. Військо йшло, співаючи Марусині пісні: "Зелененький барвіночку", "Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися" та інші. І серед них "Ой не ходи, Грицю". Тоді душа дівчини не витримала: "Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива".