Для такої треба добру вуздечку..."
Павло прокинувся пізно, почав споряджатися на рибу. Вдягнув стару батькову сорочку, полатані штани, що не сходилися в поясі, та шкарубкі чоботи.
Хотів так у дранті й до річки йти, та батько відрадив — соромно перед людьми.
Тоді Павло вирішив іти у новому костюмі, а там переодягнеться.
"Коло річки він перебрався в лахміття і зразу став ніяким не майстром і не поважним гостем, а звичайнісіньким собі ковбишівським дядьком..." Никифорові аж прикро стало від такого синового вигляду: наче перекинувся Павло з пана в попихачі...
"Аби хоч не побачив хто",— подумав і порадив синові ловити в очеретах подалі від берега, а сам побіг додому допомагати жінчиній сестрі готувати.
Павло вбрів у воду й аж охнув — така вона була холодна. За першою заставкою піймалася щука. Коли чоловік хотів її схопити, вона випорснула у воду, і Павло сердито буркнув: "От тобі вже нема однієї, роззяво!"
Поставив ще раз кімлю і довго бовтався в муляці, але риби не було. Раптом — ляп—ляп — карась. Спровадив його, не роздивляючись, у брезентову торбу.
Далі вже не чув, кусало його чи ні, тихенько крався між лататтям і весело приказував: "Адзінь—дзінь, щучка..."
Коли піймав другу щуку, подумав: "Оце було б уже дві".
"А як попалася й третя, аж уголос сказав:
— А це було б уже три!"
Інколи ставав перепочити. Вода вже не холодила, а м'яко ніжила. Неподалік на чистоводді плив вуж. Спочатку Павло аж злякався, а потім пригадав, що вужі не кусаються, і в дитинстві він навіть носив їх за пазухою.
Від першої згадки про дитинство прокинулась друга, третя... Як голяка ловив в'юнів, як пас череду, їв спечену на вогнищі смачну картоплю, як "парубкував".
Потім його виряджали у ФЗУ(фабрично—заводське училище), і дівчата співали прощальної пісні.
І Настя Кушнирівська співала, а коли прощалися, впхнула йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з вишитими літерами Н + П. Любила ж, видно... А він, замість обійняти, перечіпав, бувало, її, штовхав і реготав пришелепкувато. Да... Бачив її три роки тому. За офіцера вийшла. Гарна зробилась, товстенька, щоки блищать... Ну, та й він не прогадав.
"Рита жінка добра, хоч і погулювала колись, чув від хлопців по роботі. Зате зараз ні—ні. Воно й краще, як замолоду покрутить, замужем смирніша буде..."
Раптом Павло схаменувся і докорив собі, чого це він, замість того, щоб ловити, "розмечтався".
Незабаром прийшов Никифор з одягом і похвалив сина, що багато наловив. Павло втомився добряче, ледь переставляв ноги і з жалем думав: "Якби ота перша не втекла, якраз нормально було б. П'ятнадцять штук. А так тільки чотирнадцять".
І та перша — п'ятнадцята — щука здавалась йому зараз найбільшою.
Коли ж Павло дізнався, що збираються кликати гостей, то сказав, що треба запрошувати людей "полєзних" —— голову колгоспу чи ще когось, хто пригодиться.
Старий Дзякун на це обережно заперечив, що голова колгоспу їм зараз ні до чого: пенсія йде по закону, а зерно вони купують у механізаторів. А от Митра Лободу, лісника, б треба — у нього й дрова, і сіно корові, і коні для оранки.
Такі вирішили: кликати лісника та ще директора школи з директоршею. Цих Павло забажав сам. Як—не—як люди культурні, шановані. До того ж, якби не директор, що тягнув його до сьомого класу, не бути б Павлові майстром. Адже кандидатур було три, а освіта сім класів — тільки в нього.
Ще домовились, що родичі посходяться й самі, а Митра Лободу та директора з жінкою треба привезти машиною. Друге: родичі питимуть і самогонку, а чужим треба взяти лавочної горілки й іншого, бо невдобно.
Надвечір стали сходитися гості. Жіноцтво, перецілувавшись, мерщій розв'язувало вузлики і тицькало Боркові гостинці, обдивлялося Риту, нову свою родичку. Далі, вдоволене, заходилося допомагати поратися коло столу.
Чоловіки ж повсідалися під грушею біля "Москвича", закурили і завели свою балачку: розпитували у Павла про ті краї, де він живе... про роботу, "квартирю", і... заробітки. І за всім цим у кожного гаїлося найголовніше питання: де можна взяти такі гроші, щоб купити машину? Однак про це мовчали, вважаючи, що то "не нашого ума діло".
Коли сонце стало заходити, Павло поїхав за почесними гостями, міркуючи, привозити їх усіх разом чи по черзі. І що купити: коньяку та шампанського чи горілки й вина.
У крамниці було людно. Павло привітався і, відчуваючи, що всі на нього дивляться, несподівано для себе сказав:
" — Дві коньяку, дві шампанського.
І виклав на прилавок аж чотири десятки, хоч треба було три".
Коли виходив, почув за спиною шепіт, від якого приємно замлоїло в грудях:
" — Ти ди, яким козирем став.
— Видно ж, і грошви!.."
Директор школи, Іван Лукич, зустрів Павла надворі з помийною цеберкою в руках — поросяті виносив. Розчулився вкрай, зрадів. А на пропозицію їхати на машині замахав руками: ми, мовляв, люди негорді, і так прийдемо, тут недалеко.
Митро Лобода, уже напідпитку, їхати погодився не відразу. Сказав, що звонили з області, буде "приставник". У селі знали, що лісника хлібом не корми, дай повеличатися службою. Простим людям на їх прохання відповідав: "Ніколи сьогодні. Жду приставника із поважнійших — голова кооперації, бригадир чи лавочник, брав вище: з області".
"Так і стояли перед ворітьми: Митро не поспішав іти в двір, Павло — сідати за руль, бо знав, що "полєзні люди" люблять поноровитися. І чим дрібніші за посадою, тим дужче".
Нарешті Павло зробив крок до машини. Тоді Митро швидко сказав, що, може, сьогодні до нього нікого й не буде, і сів у машину, недбало кинувши: "Паняй!".
Павло не образився. Він звик терпіти потрібних людей. Розмова не в'язалася, дарма що колись разом училися в школі.
Гулянки, однак, не вийшло. Почалося з того, що Дзякунчина сестра Домаха забула про рибу, і вона пригоріла одним боком. Промазав і Дзякун, підпоївши лісника в коморі, доки домовлявся з ним про дерево на дошки.
Коли гості випили по першій, Митро раптом "з'єрепенився", що перед ним не поставили, як перед директором, коньяку. Директор вирішив приборкати свого колишнього учня, пересів до нього з коньяком, став заспокоювати. Але це ще дужче розлютило Лободу, і він почав сікатися до Павла, де той, мовляв, стільки грошей взяв, що таким паном прикотив. Став хвалитися, що і в нього "на кожному дубі — хромові чоботи висять!"
Директор почав пісню, і Митро трохи принишк.
П'яненький Дзякун хвалився перед директором своїм сином, який міг би й на інженера вивчитися. Іван Лукич погоджувався, підтакував, смакуючи непідгорілим риб'ячим боком.
Почувши цю розмову, Митро Лобода вибрався з—за столу, підійшов до Павла й обняв, як арканом, шию: "А пам'ятаєш, друг Павло, як ми з тобою". Потім до Рити: "Хочеш, я тобі розкажу, який твій чоловік у дитинстві ще до ФЗУ був. Руде, скупе, витрішкувате... А тепер диви: пан, хамаршельда! Ні, скажи хоч ти, бо він не хоче, на чому він латається, га?"
Митро так стис Павлові шию, що той побуряковів, підвівся, виважив на собі лісника й виніс його із хати.
Опинившись за ворітьми на лавочці, Митро скрипнув зубами крізь сон: "Нас — не проведеш. Ні—і—і..."
Світив повний місяць. Цвіли й свіжо пахли гвоздики, а під грушею прохолодно блищав "Москвич".
"Павло постояв посеред двору... й пішов до машини знімати акумулятор ...тут, звісно можна б цього й не робити, але хто його знає, на гріх, як кажуть, і курка свисне..."
У хаті заспівали гуртової "Ой ти, Галю", і Павло, відгвинчуючи акумулятор, став і собі підмугикувати.