Та незчулася, як сама полюбила цього ніжного і, "мов криця" (Криця — сталь.), сильного гетьмана:
В обіймах гетьмана тремтить Жона нащадка Кочук—бея, А Кочубей, хильнувши, спить.
Знайшлась у Кочубеїхи донька—краса, Мотря, хрещеним батьком якої обрали самого гетьмана Івана Мазепу. Автор не стверджує, що Кочубеєва дитина — донька саме гетьмана, це лиш здогадка, натяк:
Сидить господар—недотепа, Не зводить з дівчини очей.
Сміється радісно Мазепа, Мовчить рогатий Кочубей.
Ідуть роки, росте дитина, а Кочубеїсі все сниться сивовусий козак. Викохала вона Мотрю, струнку, як тополя, швидку і гарячу, татарської вдачі.
Старий гетьман покохав свою хрещеницю, її красу, він в ній "юність полюбив".
А Кочубеїха злиться на закоханих, бо сама не залишилась холоднокровною до Мазепи.
Не слухала донька ні батька, ні матір, що забороняли їй бачитись з Мазепою, вона втекла у гетьманський палац. Коханці ховали свої стосунки від людського ока, бо "наречена" — хрещениця йому. Кочубеїха вирішила помститись Іванові і за доньку, і за свої образи. Вона наполягає, щоб чоловік написав Петру донос:
Буть швидко вибуху. Це — злодій, Це супостат, а не гетьман. Петрові будем ми в пригоді, Й він не забуде нас. Пиши. І пише Кочубей: "...він злодій..." Лиш Мотря плаче у тиші...
XIV
Летить козак, полковник Іскра (Іскра — полтавський полковник), везе Петрові донос. У юного полковника своя мета — Мазепа його суперник, адже Іскра щиро кохає Мотрю, а та лише кепкує з нього.
Не вірить Петро І у зраду свого підлеглого:
Віддав він Іскру й Кочубея Мазепі на суворий суд.
Суворо розправився Іван Мазепа з донощиками, привселюдно покаравши їх.
Лукаву Кочубеїху гетьман віддав на поталу: її прив'язали до кінського хвоста і пустили у "широке і безмежне поле" — так загинула дружина зрадника "Кучук—бея".
XV
Багато ворогів було у Мазепи та його підручних, одним із них постає і народний улюбленець полковник Семен Палій (Палій Семен — Семен Гурко, хвастівський полковник):
Іще в Січі, о даль моя, Ховаючи таємні мрії, Йван зненавидів Палія За те, що той любив Росію.
Носить у собі таємні мрії гетьман, переживає, а Палій догадується, з підозрою ставиться до нього. На одному з бенкетів Мазепа наказує заарештувати Семена.
XVI
Його обмовили перед царем, звинувативши у зраді. Петро дає вирок — на каторгу бунтівника, в Сибір.
XVII
В. Сосюра у наступному уривку поеми протиставляє Палієві славетного Полуботка (Полуботок Павло — чернігівський полковник, гетьманував після І, Скоропадського), "що за Вкраїну кров пролляв".
XVIII
Петро І вимагає у Мазепи людей для побудови північної столиці:
Вони в болоті там втопають, Ллючи в Неву і піт, і кров, І на кістках їх виростають Гранітні велети будов...
Гетьман у задумі, як можна зупинити це знущання над українським народом, бо:
...Пелька ж та
Все ширше зуби розгорта
Й ковта чуби, шлики, петельки —
І вже назад не поверта.
XIX
І ось наступила добра нагода розірвати стосунки з Росією — на Петра війною йде Карло XII (Карло XII — шведський король): він хоче загарбати квітучу Україну. Гетьман хоче взяти за союзника собі Карла.
XX
Скликавши нараду, Мазепа відкриває свою таємницю. Він радиться зі старшиною, чи готові вони йти на смерть за "нашу націю нещасну"?
Козацька старшина підтримує у цей момент батька—гетьмана. Але постає питання, мета Карла — Україна. Та Мазепа швидко розв'язує його по-своєму, він уже все вирішив:
Далеко Швеція. Ми потім її розіб'ємо ярмо. Це не Росія, що так близько. Та й січове хоробре військо У нас в руках. В нас козир є.
Знову автор робить невеличкий ліричний відступ, викриваючи похибки (Похибка — помилка) козацької старшини. Він звинувачує її у непорозумінні з народом, з ним — громадською рушійною силою — ніхто не порадився, а даремно:
Та ні словечка не сказали На цій нараді про народ. Немов його й не існувало. Тож знай, жупанство малинове, Народ останнє скаже слово!
XXI
Петро не дозволив Палієві оправдатись і довго не вірив у зраду Мазепи. Зрозумівши все, він затаїв "у серці невимовний гнів".
XXII
Ось уже Карло прийшов на Україну, і у жорстокім бою підмурами Полтави зустрілися дві армії: "блакитні Швеції полки", прославлені в боях, палкі, швидкі, та юні і міцні полки Петра.
Як зрадника прокляв народ Мазепу, що на рідну землю привів загарбників. Тепер навіть громада піднялась на бій:
...за віру православну, За рідну землю і церкви, Щоб записать сторінку славну В єднанні Києва й Москви...
Гетьман передчуває, що не зламає царської могуті. Карл нервує, докоряючи своєму спільникові, що йому обіцяли "алмазні гори", а зустрів тут ненависть народну. І він уже боїться, бо полки Петра добре навчені.
XXIII
В залізне коло круг Полтави
Упав тугий удар ядра
І стежку проробив криваву... —
зійшлись дві армії. Гори трупів і море крові стеляться в гарматному диму.
Ось грянув лютий бій:
І смерть круг Карла і Петра На крилах огненних літає.
Карло XII ледве не загинув, ледь не взяло його смерті "страшне жало". Коли шведські війська побачили живого свого короля, "знов уперед пішли грозою".
Безстрашним у бою зобразив В. Сосюра, як і О. С. Пушкін, Петра:
Летить, як буря, на коні Любов російського народу Крізь канонади сивий дим... Шепоче він святу молитву І армія іде на битву, В однім пориві злита з ним...
Автор поеми вболіває за український народ, змальовуючи його роздвоєність, як він до загину б'ється на боці Карла і російського царя:
Який це жах! Який це жах! Так розмінять могуть орлину! І наче стогне на ножах Роздерте серце України...
Цар повернув з Сибіру Палія. І він, простивши Петра, бере участь у військових діях.
Програли бій Мазепа з Карлом. Штик російського солдата відрізав шлях шведській армії, тому втекли лише ватажки—спільники.
Поет у цей час згадує поневолені народи, проводячи паралелі між ними та українцями: як індіанці у Канаді бились на протилежних барикадах — за французів і англійців, як шотландці проливали свою гарячу кров "во славу Англії".
XXIV
А далі простяглась картина помсти царської Росії:
З наказу Меншикова (Меншиков — російський генерал) діло У тьмі робилося страшне.
За Петра на Україні розвивалися трагічні події, які вимагали братовбивчих загарбницьких воєн для збагачення царської корони і казни:
Батурин (Батурин — найважливіший стратегічний пункт Мазепи) знищено, і попіл В глухих розвіяно вітрах. А потім там, де Дніпр наш лине, Де згас навік люльок вогонь. Ядро пової України — Січ — дочекалася свого...
XXV
Смутний та стривожений Мазепа кається у своїй необачності. Жене його доля у Молдавію, до синього Дунаю, покидають зрадженого гетьмана козаки. І дорікає він собі:
Хіба народу не любив я! Та в грізний час страшних негод Собі на горе й безголів'я! Не зрозумів мене народ.
XXVI
Карл XII звертається по допомогу до турецького паші подолати Росію. Але ні з чим повертається цей молодий король до свого войовничого племені вікінгів, не здогадуючись про підступність і хитрість російського царя:
Так меч, меч Швеції зломився Підтиском велетня з Неви. Петро ж від турків відкупився І повернувся до Москви.
Залишається Мазепа у Молдавії, і плаче проклятий народом, бо вже нема пощади, нема йому вже вороття.
Не послухав сивоусий гетьман молдавського господаря, не повернувся на Батьківщину. Жорстока доля на нього чекає.
...Перстень свій
Мазепа з пальця і здіймає
І в тишині уже нічній
Із нього смерть він випиває
Й на землю пада... Стогне гай...
Зітхнув Мазепа у останнє,
І з губ злетіло, як дихання:
"Прощай, Україно, прощай!"
Ніхто над ним не голосить, не никнуть траурні знамена. У ліричному відступі автор ще раз наголошує на благородному задумі "зрадженого зрадника":
Хай про Мазепу спів мій лине, Хоч він був пан, та серце мав. За суверенність України Боровся він і в цім був прав.
В. Сосюра розповідає, як був проклятий геній української звитяги. Прокляли його попи, а не люди. Він намагався зламати нерівноправний союз Богдана і царя Олексія, що позбавляв українців всіх прав. Петро І тугіше зав'язав цю петлю, скориставшись "зрадою" Мазепи:
...Будував церкви Мазепа, Церкви і школи. Просвіщав Він свій народ. Та шкіл не треба Царю, й він їх позакривав.
Покрилась тьмою Україна, Засумував старий Дніпро... І доробила Катерина, Чого не встиг зробить Петро.
Епілог
Автор повідомляє нас про долю своїх героїв. Турки, увірвавшись у Молдавію, вкинули трупи володаря і Мазепи у синій Дунай:
Над ним тече мутний Дунай, Старечі кості обмиває...
Семен Палій пішов замолювати свої гріхи у монастир, зрозумівши свою помилку, бо "кріпацтво і свавілля" владарювали на Україні. У епілозі поет розкриває значимість двох ворожих постатей:
Петро й Мазепа. Краю милий! Вони по—різному прогрес В ті дні далекі розуміли. З Петром Іван програв двобій... Вони несли життя орлине: Той для Росії, а другий — Для золотої України.
Заключні слова В. Сосюри співають пісню очікуваному щастю України:
Шумить Дніпро. Він повний світла. Вже наша доля не сліпа. Й моя Україна розквітла Під знаком молота й серпа.
* * *
Білі акації будуть цвісти, в місячні ночі жагучі, промінь морями заллє золотий річку і верби, і кручі...
Будем іти ми з тобою тоді в ніжному вітрі до рання, вип'ю я очі твої молоді, повні туману кохання...
Солодко плачуть в садах солов'ї, так, як і завжди, незмінно... В тебе і губи, і брови твої, яку моєї Вкраїни...
Ось вона йде у вінку, як весна. Стиснулось серце до крику... В ньому злилися і ти і Вона в образ єдиний навіки.