Юрій Мушкетик — Суд (скорочено)

Город віддали — приїжджому бухгалтеру. Він хотів купити й хату, але хату Грицько продавати не схотів. "Хоч яким горем, якими кривдами проросло це місце, а все ж було воно батьківщиною, дідизною, і він хотів, щоб діти знали про неї й прихилилися до неї своїми юними душами". А ще Грицькові подумалося, що може, то не чайка, а материна душа літає з ранку до вечора над "їхньою копанкою і кигиче, кигиче". "Голові колгоспу сказав: "Осокори і верби нехай ростуть. Я знаю, вони вже не мої, але нехай ростуть. Без них і наше село не село". "А хату? Що думаєш робити з нею? — запитав Рукавиця.— Хочеш оформити піддачу? Не положено". "Чим вона вам заважає?" — сказав Грицько. "Нічим,— одказав голова.— Але — не положено". І невідомо чому, але осокори та верби порубали тієї ж осені. Вони нікому були не потрібні, тому так і лежали серед буйних трав. Молодий кореспондент районної газети написав про цю подію статтю, але без прізвищ, без імен, і про статтю швидко забули. З одного осокора Грицько витесав матері хрести на могилу. А через рік розорали луг, попалили осокори та верби. "їх не стало, і попіл їхній, і дим без сліду розвіявся по світу". А хата і досі стоїть, нікому не потрібна, бо в селі багато порожніх хат. Тільки за хатою, як насмішка, висить жовтий щит із написом: "Сделаем Белую Багачку краєм изобилия". А на старому, зарослому чагарником, кладовищі "серед кількох інших похилився темний товстий хрест з осокорини, яка так буйно шуміла під тієї хатою, милуючи зір усіх, хто проїжджав чи їхав старим чемерським шляхом".