Землянки зникли, на їх місці біліли чепурні мазанки.
Миронові нічого того не довелось побачити. Скосила його думка про неволю рідного краю, умер останній січовик.
X
Пани Польські
Пройшло десять років. До піщан дійшла звістка, що генерал умер, а генеральша їде з синами на село жити.
Прикажчики збудували для панів новий палац, виселивши з того місця, яке вподобали, дві сім'ї. Селянські хати були розвалені, новий палац став кращим за піщанську церкву. І вперше піщани пішли на панщину: будували, мазали панські хороми.
Новий прикажчик Потапович довго муштрував кріпаків, учив зустрічати "гаспажу".
Аж ось — і сама приїхала...
Збіглись люди подивитись на це диво. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом —сіллю. Та генеральша за дорогу дуже втомилась і не прийняла ні хліба, ні солі. Вона навіть не глянула у бік людей. Піщани тільки й побачили свою пані ззаду, — високу, суху, як в'ялену тараню.
Діти, два хлопчики десяти і дванадцяти років, повискакували за матір'ю з ридвану і побігли до гурту наймолодших своїх кріпаків та стали скубти їх за волосся.
Незабаром наказали розходитись. Пішли піщани по домівках, несучи в похилених головах сумні думки та передчуття.
А на ранок наказала пані знести всі хати, які стояли насупроти панського палацу і загороджували вид з панських вікон.
Щодень ідуть усе нові й нові накази, нові й нові вигадки, які камінець по камінчику вибивали з людської волі.
Піщани довго не піддавались та не змогли подужати генеральської сили. І тоді стали тікати цілими сім'ями у вільні степи.
Аті, що залишились, покірно працювали на панських нивах. Нагайка у вмілих панських руках швидко перетворила завзятих степовиків у покірних волів.
Незабаром молодих паничів відвезли у науку, а з науки вернулась старша дочка Віра Семенівна. Наступного дня вранці—рано піщанин Кирило Очкур проводжав до двору, як до гробу, свою старшу дочку Ганну — вродливу, хорошу дівчину, яку брали покоївкою для молодої пані.
На другий рік приїздить друга дочка, на третій — третя.
Набрали в покої пани селян, які прислуговували і в горницях, і на кухні, і в конюшнях. Ту голодну юрбу треба чимось годувати. А дочок заміж віддавати, скрині придбати? Треба про все подумати.
Заклекотав генеральський палац... Музика, танці кожного дня. У горницях гостей — ніде просунутись. Усіх треба нагодувати, напоїти. І працювали кріпаки, як ті воли, на панщині вже по чотири дні на тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця...
Відгуляла генеральша й два весілля: Піски зроду—віку не чули, не бачили такого дива. Палац аж ревів, аж стогнав.
Дві старші доньки вийшли заміж за панів, а ось менша прогнівила матір, бо полюбила "хохла" сотниченка Саєнка і побралася з ним без дозволу й благословення генеральші.
Залишилась пані сама на хазяйстві. Будинок великий — а нікого нема! Завела генеральша котів, ціле кошаче царство, бо треба ж біля когось погріти своє одиноке серце. Слугувала хвостатим мишодавам бездітна вдова Мокрина. Годує їх, вичісує, постіль стеле. Та одного разу не доглянула і придавила дверима кошеня. На другий день Мокрина на виду всього села мазала панські кухні, а на шиї в неї на червоній стьожці теліпалось здохле котятко.
Найбільше не любила генеральша горничну Уляну — веселу, з щирим серцем, кмітливу дівчину. Що б не сталося — винувата Уляна. Одного разу ні за що наказала жорстоко висікти її. Здалося несамовитій генеральші, що Уляна закохалась у камердинера Стьопку, якого пані сама жалувала.
Били Уляну так, що насилу підвелась.
А Стьопка не став дожидати своєї черги і втік.
Перетривожилась генеральша, захворіла, а на третій день і померла.
Доїхала—таки її дівка Уляна!
Приїхав у село старший панич — тонкий, цибатий, з рижуватим, яку ведмедя, волоссям.
Перш усього порозганяв котів, відпустив з двору майже всіх чоловіків. Дівчат чомусь залишив. Часто заходив у дівочу: говорить, жартує. Найбільше йому подобалась Уляна.
Через півроку поїхав пан кудись далеко. Перед від'їздом попрощався з Уляною, подарував їй 50 карбованців, убрання, яке мала, та дозволив покинути палац.
Оселилась Уляна у дядини. Через місяць вона вийшла за Петра Вареника, який був лакеєм у генеральші і нашивав їй нову шкуру, виконуючи наказ своєї біснуватої пані. А через три місяці послав бог Петрові сина Івана.
Через рік приїхали у Піски обидва паничі з молодими жінками, поділили між собою батьківщину і стали дерти з кріпаків уже на дві сім'ї.
Зубожіло село. Стали з'являтись злодії — новина в Пісках.
Пан Василь Семенович злякався, що п'янюги й до нього залізуть, та й пересилився в новий палац, який збудував у Красногорськім хуторі. Назвало навколишнє панство той хутір "Меккою", бо збирались туди пани з цілого повіту, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу.
Не забув Василь Семенович Уляну, взяв її сина Івася до панича у горниці. Та й ледащо був Улянин син, а Чіпчин батько... Незабаром утік кудись.
І у Василя Семеновича і у Степана Семеновича народилося на двох аж десяток дочок. Літа ідуть, дівчата ростуть. У Василя Семеновича доньки були схожі на плащуватих циганок: з чорними очима, з довгими, як кендюхи, носами, самі чорні, як у сажу вимазані. Сидять у батька на шиї, як під шатром.
Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе паничів, давай на них накидати своїх плащуватих. Розкоренився рід панів Польських. Потомки "голопузої шляхти" усмоктали з молоком матері думку, що українські селяни годні тільки на те, щоб напихати їх голодні роти смачним і солодким.
З половини двадцятих по шестидесяті роки був на Україні "золотий вік" панського панування. Верховодили у Гетьманському пани Польські, як у себе на царстві. Василь Семенович став предводителем, родичі —урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники... Прибрав Василь Семенович до своїх лап цілий повіт.
І все кругом мовчало, слухало, терпіло, та все нижче, нижче нагинало голову перед його владою.
XI
Махамед
Після смерті останнього січовика Мирона і його жінки Марини їх син Іван із жінкою Мотрею вдвох поралися із хазяйством. Тяжко працювали самі і дітей призвичаювали до хліборобського життя. Найщиріше брався до діла старший Максим, та кидав розпочату справу, якщо проходила охота її робити. І не можна було його ні заставити, ні застрахати. Дідові оповіді про Січ, про волю запали у Максимове сердечко. Йому хотілось самому битись, рубатись, розгардіяшити.
Колись ще малим роздражнив страшного панського бугая, і коли теє страховище погналося за ним, хлопець стрибнув через тин. Стрибнув і бугай та на кілку й застряв. Линула кров з пробитого боку. Пропав бугай. Батько побив Максима, а той переплакав — та й знову за своє. То на баранах їздить, то прив'яже телятам до хвостів дрючки й заливається реготом, як скотина лякалася й несамовито бігала, то з хлопцями навкулачку б'ється або братів за чуби таскає.
Палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, він усіх побивав, над усіма верховодив.
Як же дійшов до літ та убрався в силу, — біда з ним та й годі! Насміхався над парубками, пускав лиху славу про дівчат, заніс Луценкові ворота й почепив на самім версі столітнього дуба, у Тхорихи—вдови вимазав ворота дьогтем.
Стали люди жалітися батькові на "Махамеда", як його прозвали старі баби. Та що батько вдіє з таким гульвісою, шибеником? Хотіли одружити, так на заручинах Максим так напився, що ледь не побив майбутнього тестя. Вернулися свати з гарбузом.
На докори батька і матері Максим не зважав. Пив, гуляв, з дому речі почав носити в шинок.
Мучився з ним батько, мучився та й вирішив віддати в москалі. А Максим як почув про це, то виспівуючи й вигукуючи зразу пішов до прийому. Записали його у гвардію, бо він був високого зросту, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий.
Не стало Максима, затихла лайка в Івановій хаті, не чуть ніякої шкоди в Пісках. Батько зовсім не згадував його, а як хто нагадає, то сердиться й відповідає, що ніколи не мав третього сина.
Брати трохи посумували за Максимом, а далі й забули. Поженились, батько розділив між ними хазяйство, а москалеві зоставив хату та дві десятини поля.
XII
У москалях
Погнали рекрут з рідного краю аж у Московщину. Дивувались вони життю російських селян: хати в селах були без вікон — чорні, як комори, закурені димом, люди — в личаках, у довгих балахонах, з бородами.
Аж ось прийшли у місто. Багатство міське ще більше здивувало новобранців.
Максим і в казармі був заводієм. Товариші душі в ньому не чули. Одне тільки мучило його, що жив у вонючій казармі та їв хліб, що був чорніший землі, та ще й у шаплику ногами мішаний. Капуста, каша — з рота верне.
Взяли його старші москалі з собою на заробітки, на прокорм. Ходили по селах, крали, що погано лежить, та зразу ж і продавали, іноді випрошували у подорожніх, без грошей їли і пили у шинках.
Начальство любило Максима за те, що він до всього здатний, моторний, сильний і розумний, з будь—якого становища знайде вихід.
Незабаром зробили його унтер—офіцером.
XIII
Максим — старшим
Як став Максим старшим, то спершу запишався, почав гордувати нижчими себе. Та скоро стало йому те старшування гірше полину... Ні з ким душу відвести; ні до кого по—братерськи забалакати; ні на чому своєї сили показати.
Наткнувся якось Максим на граматку. Став самотужки вчитись читати, вивчився, та й покинув, як нікчемну річ.
А тут виникли різні заворушення. Повів і Максим у бій своїх москалів. У одному із боїв загинув москаль, який перед смертю гукав якихось Мотрю й Хіврю та просив простити його. Максим дізнався, що то знаменосець хо-хол Хрущов.
За сміливість нагородили Максима орденом та поставили фельдфебелем. А тут і війна закінчилась. Вернулися додому.
Більше старшинування було зручнішим для того, щоб запускав Максим свою п'ятірню в московські достачі. Став він більше про себе дбати, кинув пити, складав гроші, та й задумав одружитися. Запала йому в око Явдошка, яка з дитинства займалась крадіжками, гулянками. Була красивою, знала це і торгувала своєю красою, як жид крамом. На той час, як зустрів її Максим, краса Явдошки вже трохи пом'ялася, і вона задумалась пристати до якогось берега. Так і зійшлись вони, прожили декілька років, звикли один до одного, а потім і побралися.