Він недавно прибув з Великої землі з високою місією чинити суд над відступниками. "Був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин..."
Командир загону не захотів утверджувати вирок прокурора, поки не вчинить допит. Христя йшла, і страшні, образливі слова глушили її. На питання відповідала чесно. Прокурор почав її соромити, звертатися до її гідності й патріотизму. Тоді дівчина у відчаї сказала: "Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти, головним чином, на трудодень і на центнери бурякові?" І додала, що пам'ятає, як товариш прокурор тікав через їхнє село, говорячи їй, що задавати питання про здачу цього населеного пункту — провокація. Так і залишилася під німцями. А знаючи, може б, втекла від них. Тепер він чистий, а вона — ні, і хоче померти. Життя покарало її так, що гіршої кари не придумаєш.
Аж тут втрутився командир, розпитав, хто вона й звідки. Спитав, чи не шпигунка, якщо так, то розстріляють тихенько. Коли ж ні, то хай живе й помститься ворогові за кривди.
Німці відступали, палили все, вивозили, що могли. Люди вилазили з ям та погребів, бралися до роботи — копалися в городах, садили дивом збережене насіння.
І знову відступ наших військ. Розлютований Ернст фон Крауз бив селянина по голові, допитуючись, де його сини. Той сказав, що в Червоній Армії, і його звеліли повісити. Ввели диверсанта. Це був Мина Товченик, який одного разу вже ховався на печі в хаті, де було повно німців, чхнув, видав себе і врятувався, крикнувши магічне слово "Партизани!" Мині накинули петлю на шию, а він заспівав фашистський гімн. Тут підіспіли партизани і врятували його.
Як не лютував фон Крауз, як не палив і не вішав, земля тікала з-під його ніг. Скінчив свій ганебний шлях жалюгідним злочинцем у полоні в партизан.
Знову в село входили передові загони. Люди питали, коли ж, нарешті, їм буде порятунок від фашистів. Командир батареї Сіроштан розгнівався і почав докоряти, що вони тут, мовляв, відсиджувалися, поки інші кров проливали. Кравчина сказав своєму бійцеві, що час уже отримувати перемогу не лише над своїм ворогом, а й над самим собою — "над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю,... над злом, неуважительностю і, до речі, поганим ставленням до жінки".
Тривав страшний бій. Грім і гуркіт потрясали все. Атака за атакою. Від снарядів і бомб губився увесь риб'ячий рід, і пташиний, і звіриний. "Одна лише людина могла витерпіти бій..." Бійці Василя Кравчини відбивали вже тринадцяту атаку... З батареї Запорожця ніхто не відповідав: Сіроштан обв'язався мінами і пішов на танк. Поранені бійці втрьох заряджали гармату — у них на всіх було три неповних руки.
Допоміг перемогти фашистів полк ще одного Запорожця.
Роман Запорожець із батьком в'їжджали у рідне спалене село. Олеся стояла біля криниці з відрами. Дівчині хотілося бігти шукати свого Василя, але щось їй підказувало, що Кравчина сам знайде її. І він прийшов — інший якийсь, невимовно мужній та величний, гладив її сиву голову й говорив: "Яка ти красива!"
До спаленої хати прийшли Лаврін, Роман, Іван. Не було серед них матері, діда Демида, Савки, Григорія. Стали вкупі й заспівали улюблену материну пісню.
Уранці Олеся знов проводжала на війну увесь свій рід.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
"Україна в огні" — це динамічний, напружений твір, у якому відчутне поєднання лірико-романтичного начала з публіцистикою. Неприкриті, жахливі картини війни, причини поразок і зрадництва, незмірний подвиг простих воїнів-захисників Вітчизни, людські долі, історія незвичайного кохання — все це переплітається на сторінках кіноповісті і вражає своєю правдивістю, красою або потворністю. Недаремно твір не сподобався Сталіну, був заборонений, адже в ньому немає керівної ролі партії й заслуг верховного командування, не оспівується пильність чекістів у боротьбі зі шпигунами, скоріше, навпаки. Багато думок автора, вкладених в уста героїв кіноповісті, актуальні й тепер. Наприклад, про вивчення історії, про національне та патріотичне виховання, про перспективу самознищення через невміння прощати навіть в ім'я інтересів загальних.